Українська література » Зарубіжна література » Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Читаємо онлайн Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Зовсім не тому, шо я збираю їх собі, шоб поїхати в Америку. Я вже від цього сну пробудився. Я ніколи не побачу Америки й Ігорчик її не побачить теж, і я тепер добре це розумію. Я не дав Дєду грошей, бо я не вірю в Августину. Не, це не зовсім те, про шо я хотів сказати. Я не вірю в таку Августину, яку шукає мій Дєд. Жінка на фото жива. Я в цьому впевнений. Але я так само впевнений, шо вона не Гершель, як того хоче мій Дєд, шо вона не моя бабка, як він того хоче, і шо вона не мій Батя, якого він хоче знайти. Якшо я йому дам гроші, то він знайде її і побачить, шо вона не ті, кого він шукає — а це уб'є його. І це знову ж не метафора. Це просто його уб'є.

І то була ситуація без переможців. Не було ніяких можливостей звести те, шо можливо, і те, чого хотілося. А дальше я маю протранслювати тобі деякі жахливі новини. Мій Дєд помер чотири дні тому. Він порізав собі вени. Це було пізно вночі, і я не міг спати. А з ванни почувся шум, от я і пішов його вияснити. (Тепер я головний чоловік у домі і на мені обов'язок дивитися, чи все працює.) Я знайшов Дєда у ванні, яка була повна крові. Я не розумів, шо сталося, і тому сказав йому,щоб він вилізав. "Вставай, Дєд", — голосно кричав я, тряс його і навіть ударив по обличчю. Ятак сильно вдарив, шо мені аж рука заболіла. Далі я знову вдарив його. Навіть не знаю нашо, хочатаки знаю. Правду кажучи, я ше ніколи нікогое бив до того, тільки мене всі били. "Та вставай же! — кричав я і знов ударив його по обличчі, але вже з другого боку. І я знав, шо він вже не прокинеться. "Вставай, хватить спати!" Мої крики розбудили маму, і вона прибігла до ванни. Вона силою відтягла мене від Дєда; потім вона мені сказала, шо вона тоді подумала, шо це я його вбив, бо я бив його по обличчі, а очі в мене мали дуже дивний погляд. Потім ми придумали історію, шо ніби-то він перебрав снотворного. Її ми розказали Ігорчику, шоб він так ніколи й не дізнався.

До нас тут уже давно прийшов вечір. Багато всього сталося, багато стається зараз, багато чого ше станеться. Вперше у свому житті я відкрито сказав Баті, шо я думаю, і тепер скажу тобі те саме. Як і в нього, прошу в тебе пробачення.

З любов'ю, Алекс

Ясність

"Гершель дивився за твоїм батьком, коли мені треба було відлучитися за покупками або коли твоя бабця хворіла. А вона хворіла весь час, а не тільки наприкінці життя. Гершель доглядав малого, ніби це був його малий. Він навіть називав його своїм сином".

Поки Дєд говорив це все мені, я перекладав сказане Джонатану, а той уважно записував до щоденника. Він писав:

"У самого Гершля сім'ї не було. Бо він був зовсім несоціальний. Любив багато читати й писати. Він був поет і демонстрував мені не раз свої поезії. Багато з них я пам'ятаю. Але всі вони були, я би сказав, немудрі, і всі про любов". Він завжди сидів у своїй кімнаті, писав, а не стрічався з людьми. Я йому бувало кажу: що толку з любові, коли вона на папері? Дай, хай любов трошки попише по тобі самому. Але він був дуже впертий. Хоча, може, просто трохи сором'язливий".

"А ти був його другом?" — спитав я, хоча він уже сказав, шо Гершель був його другом.

"Колись він сказав нам, шо ми його єдині друзі. Твоя бабка і я. Він з нами їв і деколи дуже пізно лишався. У нас навіть канікули спільні були". Коли народився твій тато, ми троє по черзі ходили з ним гуляти. Якшо Гершлю шось було треба, він приходив до нас. Коли в нього були проблеми, він теж ішов до нас. А раз він спитав мене, чи може він поцілувати твою бабку. А нащо, поцікавився я, бо, правду кажучи, це мене розізлило, дуже розізлило те, шо він хотів її поцілувати. Це тому шо, сказав він, боюся, ніколи в житті так і не зможу поцілувати жінку. Гер-шель, сказав тоді я, це просто тому, шо ти ніяку з них не попробуєш поцілувати". (А може, він любив бабку?) (Навіть не знаю.) (Але могло таке бути?) (Могло. Він часто заглядався на неї, а ше носив їй квіти і подарунки.) (І тебе це сердило?) (Я обох їх любив.) "Так шо, поцілував він її?" "Нє", — сказав Дєд. (Але ти пам'ятаєш, Джонатан, шо тут він засміявся. То був короткий, суворий смішок.) "Він був надто скромний, шоб когось цілувати, навіть Анну. Не думаю, шо вони чимось таким займалися".

"Він же був твій друг", — сказав я. "Він був мій найкращий друг. Тоді все було інакше. Євреї, не євреї. Ми всі тоді були ше дуже молоді, і все життя ше тоді було перед нами. Хто ж знав?" (Ми нічого не знали, от шо я намагаюся сказати. Звідки ми могли знати?) "Знати про шо?" — перепитав я.

"Хто ж знав, шо ми на краю такого провалля?"

"Провалля?"

"Одного дня Гершель обідав з нами і, колихаючи твого тата на руках, співав йому пісню".

"Пісню?"

(От тут він співав пісню, Джонатан, і я знаю, шо якби ти вставив цю пісню собі в текст, вона б його добре приправила, але не змушуй мене про це писати, я довгий час пробував витравити її мелодію зі голови, але вона залишається там і зараз. Я чую, як вона звучить у мені, коли я йду на пари в універ або вкладаюся спати.)

"І ми всі тоді були такі дурні, — сказав він з усмішкою, розглядаючи фото, — такі дурні…"

"Чому?"

"Тому шо вірили в різні речі".

"Які ше речі?" — я запитав, бо не знав. Мені не вдавалося зрозуміти.

(Ти чого ставиш так багато питань?)

(Бо ти нічого не пояснюєш.)

(Просто мені дуже соромно.)

(Ти можеш не соромитися переді мною. Сім'я — це коли ніхто нікого не соромиться.)

(Помиляєшся. Сім'я — то якраз такі люди, які засоромлять тебе, коли ти на це заслуговуєш.)

(А ти заслужив?)

(Заслужив. Я ж пробую тобі пояснити.) "Ми всі були дурні, — повторив він, — ми вірили в різні речі".

"Шо ж у цьому дурного?"

"Тому шо нема таких речей, у які треба вірити".

(А любов?)

(Любові нема. Її відчуваєш тільки, коли вона зникає.)

(А добро?)

(Не сміши мене.)

(Бог?)

(Якби Бог існував, то в Нього не треба було б вірити.)

"А Августина?" — спитав я.

"Я так надіявся, шо в неї можна вірити, — сказав він, але я помилявся".

"А може, не помилявся. Ми не змогли її знайти, але це не підказує нам, чи варто в неї вірити".

"А яка користь з того, чого не знайдеш?"

(Скажу тобі, Джонатан, шо в той момент розмови ми вже не були Алекс і Алекс, дід і внук. Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)

"Розкажи мені більше", — сказав я.

"Більше?"

"Про Гершля".

"Він ніби був членом нашої сім'ї".

"Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?"

"З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною".

"Шо все те?"

"Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол".

"Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол".

"І я обрав".

"І він обрав".

"Що він обрав?"

"Шо ти обрав?"

"Коли вони увійшли в наше місто…"

"У Колки?"

"Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати".

"Ми можемо виїхати вранці".

"Ні".

"Можливо, так би було краще".

"Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема".

(А до тебе приходять привиди?)

(Ну, ясна річ, приходять.)

(І як вони з'являються?)

(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)

(Там само живуть і мої привиди.)

(То й до тебе приходять привиди?)

(Ну, ясна річ, приходять.)

(Але ти ж іше малий.)

(Я вже не малий.)

(Але ж ти ше навіть не любив.)

(Це ж мої привиди, це проміжки між закоха-ностями.)

"Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба".

"Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать".

"Його баба?"

"Я не хочу знати її імені".

"Він каже, шо до міста, в якому він колись жив, нема сенсу повертатися, — сказав я Джонатанові, — воно для нього більше нічого не значить".

"А чому він покинув те місто?"

"Чого ти виїхав із міста?"

"Тому що я не хотів, шоб твій тато виростав так близько від смерті. Я не хотів, шоби він знав про неї і жив з нею. Тому я йому ніколи і не розказував про все, шо сталося. Я так хотів, шоб він жив гарним життям, у якому нема смерті, тяжких виборів і сорому. Але я не був добрим батьком. Я був препоганим батьком. Я хотів забрати його від усього злого, а вийшло, шо дав йому ше гірше. Батько весь час відповідає за свого сина. Ви маєте це розуміти".

"Я не розумію. Я нічого не розумію. Я не розумію, чого ти з Колок, а про це ніколи не казав. Я не розумію, чого ти погодився на цю подорож, знаючи, наскільки близько ми доберемся до твого минулого. Я не розумію, які до тебе можуть приходити привиди. Я не розумію, як могла твоя фотка опинитися в коробці Августини".

(Ти пам'ятаєш, шо він зробив потім, Джонатан? Він знову втупився у фотку, а потім положив її на стіл, а дальше сказав, шо Гершель був гарним чоловіком, і шо він сам теж був гарним, і шо тому все це неправильно, шо сталося — все від початку до кінця. А потім я спитав у нього: Шо? Шо тоді сталося? І далі, як ти пам'ятаєш, він знову повернув фотокартку в ящик і розказав нам історію. Саме так — поклав фото в ящик і розказав. І навіть ні разу не опустив очі і не заховав руки під стіл. Я убив Гершля, — сказав він, — або те, шо я зробив, рівноцінне вбивству. Шо ти маєш на увазі? — спитав тоді я, бо він же сказав дуже страшну штуку. Хоча нє, неправда, — сказав він, — Гершля вбили би зі мною чи без мене, але мені все одно здається так, ніби то я його вбив. Так шо ж сталося? — знову спитав я. Вони прийшли в найтемніший час ночі. Перед тим були в сусідньому місті, а далі йшли в наступне. Так, вони знали, шо роблять, — все було дуже логічно. Я добре пам'ятаю, як дрижало моє ліжко, коли до нас вступили танки. Шо це? Шо це? — питала твоя бабка. Я встав з ліжка і визирнув у вікно. І шо ж ти побачив? Я побачив чотири ґанки, і я можу згадати зараз їх у всіх деталях. Там були чотири зелені танки й піхота, яка йшла за ними. У солдатів були автомати, і вони направляли їх на наші двері і вікна, якшо хто спробує бігти. Було темно, але я добре пам'ятаю ту картину. Ти боявся? Так, боявся, хоча і знав, шо я не той, кого вони шукають.

Відгуки про книгу Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: