Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Сюди вільно входити лише тим, хто вже здобув ім’я. Прославтеся, і ви тут знайдете золоте дпо. За два роки я створив три знаменитості, і всі троє невдячні. Натан уже править шість тисяч франків за друге видання своєї книжки, тоді як я викинув три тисячі тільки на статті про неї, а прибутку не мав і тисячі. Блонде я заплатив за дві статті тисячу франків та на обід витратив п’ятсот...
— Але ж якби всі видавці міркували, як ви зараз, добродію, то де ж тоді можна видати перший твір? — запитав Люсьєн. Блонде страшенно впав у його очах, коли він довідався, що Доріа заплатив за статті в "Де— ба".
— Це мене не обходить, — відповів Доріа, кинувши убивчий погляд на красеня Люсьєна, ЯКИЙ МИЛО йому всміхався. — Я не бажаю ризикувати двома тисячами франків, видаючи книжку, що принесе мені у найкращому разі дві тисячі франків прибутку. Я спекулюю на літературі: я друкую сорок томів по десять тисяч примірників, як Панкук і Бодуен. Завдяки своєму впливу і статтям друзів я роблю справу на сто тисяч екю і не бажаю просувати якийсь томик на дві тисячі франків. Я пе хочу марнувати на це сили. Просунути книжку невідомого автора куди важче, ніж забезпечити успіх таким творам, як "Чужоземний театр", "Перемоги й завоювання" або "Мемуари про революцію", а вони принесуть мені ціле багатство. Я не маю наміру правити за підніжку для майбутніх знаменитостей, я бажаю заробляти гроші й давати їх славетним людям. Рукопис, який я купую за сто тисяч, обходиться мені дешевше, ніж рукопис невідомого автора, за який той просить шістсот франків. Якщо я й не зовсім меценат, то все ж маю право на вдячність письменників: я вже подвоїв гонорар на рукописи. Я викладаю вам свої аргументи, бо ви друг Лусто, мій хлопче, — додав Доріа, поплескавши Люсьєна по плечу з обурливим панібратством. — Якби я стільки розмовляв з усіма авторами, які приходять до мене 8 своїми творами, то мусив би зачинити крамницю, бо мені довелося б гаяти весь свій час на приємні, але надто дорогі балачки. Я ще не такий багатий, щоб вислуховувати промови кожного себелюбця. Це доречно в театрі на класичних трагедіях.
Розкішний одяг грізного Доріа підкріплював вражен— пя, що справила на бідолашного провінційного поета ця промова, сповнена жорстокої логіки.
— Що там у нього? — спитав Доріа в Лусто.
— Томик чудових вірпцв.
Почувши це, Доріа обернувся до Габюссона рухом, гідним Тальма:
— Габюссон, друже мій. Віднині, якщо хтось прийде сюди із рукописом... І ви хеж послухайтеї — сказав він, звертаючись до трьох прикажчиків, що виглянули 8-эа стосів книжок на гнівний голос хазяїна, який тим часом милувався своєю гарною рукою і блискучими нігтями. — Якщо хтось принесе рукопис, питайте зразу ж, проза чи вірші. Коли вірші, негайно спроваджуйте. Вірші — смерть для кпигарства!
— Браво! Чудово сказано, Доріа! — закричали журналісти.
— Клянусь честю, — скрикнув Доріа, крокуючи сяг— пистою ходою по книгарні з рукописом Люсьєна в руці. — Ви не уявляєте собі, панове, якого лиха завдали нам успіхи лорда Байрона, Ламартіпа, Віктора Гюго, Казиміра Делавіня, Каналіса й Беранже. їхня слава призвела до справжньої навали варварів. Я певен, що у видавництві уже зібралося пе менше, ніж тисяча томів таких собі віршованих історій, без початку й без кіпця,— усі на вразок "Корсара" й "Ллри". Під приводом самобутності юнаки підносять нам щось абсолютно незрозуміле і думають, ніби створили нову школу в дусі Деліля. За останні два роки поетів розплодилось, як хрущів. Торік я вазнав збитків на двадцять тисяч. Спитайте у Габюссона! Може, й є па світі безсмертні поети серед отих рожевощоких ще безвусих юнаків, які приходять до мене, — ввернувся він до Люсьєна, — але для видавців, молодче, існують лише чртири поети: Беранже, Ка— зимір Делавінь, Ламартін і Віктор Гюго; бо Каналіс... і;з поет, створений газетними статтями.
Люсьєнові пе стало духу випрямитись і прибрати гордовитої постави перед цими впливовими людьми, які сміялись від щирого серця. Він зрозумів, що його візьмуть на глузи, коли він обуриться; але йому дико кортіло схопити цього книгаря за горло, розшарпати його бездоганно пов’язану краватку, порвати золотий ланцюжок, що блищав у нього на грудях, розтоптати його годинник і роздерти його самого. Обурене самолюбство відчинило двері помсті, і ЕІН, усміхаючись видавцеві, заприсягся на смертельну пенависть до нього.
— Поезія подібна до сонця, яке вирощує вікові ліси й водночас породжує комарів, мух і москітів, — сказав Блонде. — Зворотний бік усякої чесноти — порок. Література породжує книжкову торгівлю.
— І журналістів! — сказав Лусто.
Доріа зареготав.
— Так що ж це, зрештою, таке? — запитав він, показуючи на рукопис.
— Збірка сонетів, що змусили б почервоніти Петра р— ку, — відповів Лусто.
— Як це розуміти? — спитав Доріа.
— Як усі розуміють, — відповів Лусто, побачивши топкі посмішки на устах присутніх.
Люсьєн не міг виказати своєї злості, але його аж піт пройняв під одягом.
— Гаразд, я прочитаю, — сказав Доріа з царственим рухом, який показував широчінь його ласки. — Якщо твої сонети на рівні дев’ятнадцятого століття, я зроблю з тебе великого поета, хлопче!
— Якщо він такий же розумний, як і вродливий, ви не дуже ризикуєте, — сказав один із найвідоміпшх ораторів Палати, що розмовляв тут із працівником редакції "Конститюсьйонель" та з головним редактором "Мінер— ви".
— Геперале, — сказав Доріа, — слава — це двадцять тисяч франків за статті і тисяча екю на обіди, спитайте в автора "Самітника". Але якщо пан Бенжамен Констая захоче написати статтю про цього юного поета, я зразу складу з ним угоду.
При слові "генерал" та імені славетного Бенжамена Констана книгарня в очах провінційної знаменитості виросла до розмірів Олімпу.
— Лусто, я маю з тобою побалакати, — сказав Фіно. — Побачимось у театрі. Доріа, пропозицію я приймаю, але з одйією умовою. Ходімо до вашого кабінету, переговоримо.
— Переговоримо, голубе, — сказав Доріа, пропускаючи Фіно вперед і показуючи десяти відвідувачам, які чекали його, що він зайнятий.
Він уже йшов, коли Люсьєн несподівано запитав:
— Ви взяли мій рукопис. Коли чекати відповіді?
— Зайди, хлопчику, днів через три-чотири, тоді подивимось.
Лусто потягнув Люсьєна, не давши йому часу розкланятися ні з Верну, ні з Блонде, ні з Раулем Натаном, ні з генералом Фуа, ні з Бенжаменом Констаном, чий твір "Сто .днів" тоді ще тільки побачив світ. Люсьєн ледве встпг роздивитися його струнку постать, біляве волосся, довгасте обличчя, розумні очі, приємний рот — одне слово, усю зовнішність чоловіка, який двадцять років був Потьомкіним при пані де Сталь, боровся спочатку з Наполеоном, потім з Бурбонами і кінець кінцем мусив умерти під тягарем власної перемоги.
— Ну й лавочка! — скрикнув Люсьєн, сідаючи поруч із Лусто в кабріолет.
— В Драматичну панораму. Мерщій! Дістанеш тридцять су! — гукнув Лусто візникові. — Доріа — иройда, за рік він продає книжок на півтора мільйона франків, а то й більше. Він ніби міністр від літератури, — сказав Лусто, чиє самолюбство було приємно підлещене, і він корчив перед Люсьєном великого метра. — Він не менш зажерливий, ніж Барбе, але розмах у нього ширший. Доріа шанується, він щедрий, але й чванькуватий; ну а його розум — то це вичавки з усього, що він чує довкола себе. Його книгарню дуже й дуже варт відвідувати. Там можна поговорити з найвидатнішими людьми нашого часу. Там, друже, юнак за годину почерпне більше, ніж за десять років копіткої праці над книжками. Там обговорюють статті, там знаходять теми, там можна заприязнитися з славетними і впливовими людьми, які можуть стати в пригоді. Тепер, щоб висунутися, треба заручитися знайомствами. Самі бачите — все залежить від випадку! Найнебезпечніше — філософувати, сидячи в своїй норі.
— Але яке нахабство! — сказав Люсьєн.
— — Пусте! Ми всі глузуємо з Доріа, — відповів Еть— єн. — Якщо ви маєте в ньому потребу, він вас топтатиме. Але він сам потребує "Журналь де Деба", і Еміль Блонде крутить ним, як дзигою. О, якщо ви ввійдете в літературу, ще й не те побачите! Хіба я вам не казав?
— Так, ви мали рацію! — відповів Люсьєн. — Я страждав у цій книгарні більше, ніж сподівався, коли вислухав вашу розповідь про неї.
— А навіщо страждати? Те, що ми оплачуємо пашим життям, — наші теми, що сушать нам мозок протягом багатьох безсонних ночей, наші блукаппя в царині думки, наш пам’ятник, споруджений на нашій крові, — все це для видавців тільки вигідна або збиткова оборудка. Ваш рукопис для видавців — питання купівлі й продажу. Для них у цьому вся мета. Книжка для них — це капітал, яким вони ризикують. Чим краща книжка, тим важче її продати. Всяка видатна людина підноситься над юрбою, отже, її успіх залежить від часу, необхідного для оцінки твору. Але жоден видавець не бажає чекати. Книжка, що вийшла сьогодні, має бути продана завтра. Керуючись цими міркуваннями, видавці відхиляють книги змістовні, які потребують продуманої, неквапливої оцінки.
— Д’Артез має рацію! — скрикнув Люсьєн.
— Ви знаєте д’Артеза? — спитав Лусто. — По-моєму, нема нічого небезпечнішого за самотніх мислителів, подібних до цього хлопця, які думають, що вони зможуть повести за собою світ. Такі фанатики розбещують мрійників, які живлять свою уяву самооманою, впевненістю в своїх силах, що властиво всім замолоду. Ці люди, яким судилася посмертна слава, перешкоджають нам просуватися вперед у тому віці, коли просування можливе й корисне. Я волію систему Магомета: коли гора з його наказу не наблизилася до нього, він вигукнув: "Якщо гора не йде до Магомета, Магомет іде до гори!"
Цей дотеп, що подавав докази в яскравій формі, здатний був похитнути Люсьєна у виборі між системою стоїчної вбогості, яку проповідувало Братство, та войовничою доктриною у викладі Етьєна. Тому ангулемський поет замовк і до бульвару Тампль не промовив жодного слова.
Драматична панорама, розташована на бульварі Тампль, навпроти вулиці Шарло, — нині на тому місці стоїть житловий будинок, — колись була чудесною театральною залою. І хоч на її сцені вперше виступив Віньйоль, єдиний з акторів, який успадкував мистецтво Потьє, а також Флоріна, актриса, що через п’ять-шість років стала знаменитою, але ж там загинули, не досягши ніякого успіху, дві антрепризи.
