Лангольєри - Кінг Стівен
Алберт з Бетані йшли разом, обіймаючи одне одного за талії. Щойно вони зійшли з покритої килимом підлоги посадкового залу "Юнайтид", опинившись у центральному залі, лунко застукотіли їхні підбори, наче тут їх ішло з пару дюжин людей, а не всього лише шестеро. Вони минали притьмарені, темні рекламні плакати на стінах: "Дивіться "Сі-Ен-Ен"", "Куріть "Мальборо"", "Їздіть "Герцом"", "Читайте "Ньюзвік"", "Подивіться "Діснейленд"".
А той звук, те горлове хоральне бриніння продовжувало зростати. Надворі Лорел була впевнена, що цей звук наближається до них із заходу. Тепер, здавалося, він просто тут, з ними, ніби ті співаки – якщо це дійсно співаки – вже прибули. Цей звук не лякав її, аж ніяк, але змушував шкіру на її руках і спині братися благоговійними дрижаками.
Вони підійшли до ресторану-кафетерію, і Боб завів їх туди. Не зупиняючись, він обійшов стійку і взяв із викладеної там купи тістечок одне. Спробував розірвати на ньому упаковку зубами… та згадав, що його зуби залишилися в літаку. Роздратовано стиха гмикнувши, він посунув тістечко через стійку Алберту.
– Займіться ви, – сказав Боб. Очі у нього тепер сяяли. – Швидше! Алберте! Швидше!
– Швидше, Вотсоне, гра пішла! – сказав Алберт і дико засміявся.
Він розірвав целофан і подивився на Боба, той кивнув. Алберт дістав тістечко і гризонув. По боках бризнув крем і малиновий джем. Алберт вишкірився:
– Шмашнюще!
Він запропонував тістечко Бетані, і дівчина відкусила ще більший шматок.
Лорел відчула запах малинової начинки, і її шлунок відгукнувся на це звуками: "вурли-бурли". Вона засміялася. Раптом вона відчула себе легковажною, радісною, майже п'яною. З голови цілком вимело те павутиння, що було зависло там після пережитої декомпресії; там тепер стало, як у верхній кімнаті, провітреній після задушливого, спекотного дня свіжим морським бризом. Вона подумала про Ніка, якого тут нема, який помер заради того, щоб вони змогли опинитися тут, і подумала, що Нік не був би проти того, як вона зараз почувається.
Той хоральний звук продовжував розбухати, звук, що не мав ні напрямку, ні джерела, співане зітхання, що оповивало усіх їх.
– AAAAAAAAAAAAAA…
Боб Дженкінс кинувся бігом назад з-за стійки, завернувши біля каси так різко, що ступні майже вилетіли з-під нього, і, щоби не впасти, він був змушений вхопитися за візок з приправами. Він утримався на ногах, натомість з чудовим, лунким гуркотом перекинувся візок з іржостійкої сталі; навсібіч пирснули пластикові ложки-ножі-виделки, пакетики з гірчицею, кетчупом і соусом "реліш".
– Швидше! – гукнув він. – Нам тут не можна! Це станеться найближчим часом – у будь-яку мить, я вважаю, – і нам тут не можна лишатися, коли це станеться! Не думаю, що це було б безпечно!
– Що не буде безпе… – почала Бетані, але тоді Алберт вхопив її рукою за плечі й потягнув услід за Бобом, їхнім несамовитим гідом, який уже кинувся до дверей кафетерію.
Вони вибігли і помчали слідом за ним знову до посадкового залу "Юнайтид". Тепер лункий тупіт їхніх кроків майже губився в потужному гудінні, яким наповнювався порожній термінал, яке відгукувалося й перегукувалося в багатьох радіальних глотках його коридорів.
Браян почув, що той єдиний, величний глас почав розпадатися.
"Він не дробиться, – подумав Браян. – Насправді навіть не змінюється, але акцентується, як акцентувалися звуки ленґоліерів, коли вони вже наблизилися до Бенгора".
Коли вони знову опинилися в посадковому залі, Браян побачив, як по порожніх кріслах, по темних моніторах ПРИБУТТЯ й ВІДБУТТЯ, по реєстраційних стійках пересковзає ефірне світло. За синім кольором поплив червоний, за червоним – жовтий, за жовтим – зелений. Якесь розкішне, екзотичне чекання, здавалося, заповнює атмосферу. Браяна пересмикнуло дрожем; він відчув, як заворушилося, намагаючись встати сторчма, все волосся на його тілі. Ясна впевненість заповнила його, наче променями ранкового сонця: "Ми на грані чогось – чогось великого і дивовижного".
– Сюди! – крикнув Боб.
Він повів їх до стіни поряд з тим проходом, через який вони сюди раніше потрапили. Там була зона "тільки для пасажирів", огороджена червоною оксамитовою линвою. Боб легко її перестрибнув, наче школярик-бар'єрист, яким він, либонь, колись і був.
– До стіни! – показав Боб.
– Всім під стіну, мазефакери! – крикнув Алберт крізь спазми раптового, нестримного сміху.
Він і решта їх приєдналися до Боба, притиснувшись до стіни, наче підозрювані під час впізнання в поліцейській дільниці. У безлюдному круглому приміщенні, яке лежало тепер перед ними, на мить спалахнули барви… а потім почали згасати. Одначе той звук продовжував глибшати, ставати реальнішим. Браян подумав, що зараз він у цьому звуці чує голоси, і кроки, і навіть подеколи леліяння немовлят.
– Не знаю, що це таке, але воно чудесне! – вигукнула Лорел. Вона напівсміялася-напівридала. – Я це обожнюю!
– Я сподіваюся, що ми тут в безпеці, – сказав Боб. Щоби його почули, йому довелося підвищити голос. – Думаю, що так і є. Ми не на головних напрямках руху.
– Що мусить статися? – запитав Браян. – Що вам відомо?
– Коли ми пролетіли крізь проріху на схід, ми повернулися назад у часі! – закричав Боб. – Ми потрапили в минуле. Ймовірно, всього лише на п'ятнадцять хвилин назад… пам'ятаєте, я вам про це розказував?
Браян кивнув, а в Алберта раптом засяяло обличчя.
– Цього разу нас закинуло в майбутнє! – крикнув він. – Саме так, хіба ні? Цього разу та проріха перенесла нас у майбутнє!
– Я вважаю, саме так, – також криком відповів йому Боб. – І, замість того щоби потрапити в мертвий світ – світ який рухався далі без нас, – ми прибули у світ, який очікував свого народження! Світ свіжий і новий, як троянда на порозі свого розкриття! Саме це зараз і відбувається, вважаю я. Саме це ми зараз чуємо і відчуваємо… саме це наповнює нас такою хорошою, беззахисною радістю. Я вважаю, що ми ось-ось побачимо, переживемо дещо таке, чого жоден живий чоловік чи жінка ніколи не були свідками. Ми вже бачили смерть світу; тепер, я вважаю, ми побачимо його народження. Я вважаю, що сучасність ось-ось наздожене нас.
Як перед тим спалахували й пригасли кольори, так тепер з цього звуку раптом пропала його глибока, лунка глибина. У той же час гучнішали, яснішали голоси, що вирували в ньому. Лорел зрозуміла, що розбирає окремі слова і навіть цілі фрази.
– …мушу зателефонувати їй, перш ніж вона вирішить…
– …я зовсім не думаю, що цей варіант вартий…
– …до пуття, якщо нам вдасться перенаправити цю справу до головного офісу…
Цей голос промайнув просто перед ними крізь порожнечу по інший бік оксамитової линви.
Браян Інґал відчув, як у ньому здіймається своєрідний захват, заливаючи його сяйвом здивування і щастя. Він взяв за руку Лорел і щирився, коли вона вчепилася в його долоню, а потім чимдуж її стиснула. Поруч них Алберт раптом обійняв Бетані, а вона почала обціловувати йому все обличчя, сама заливаючись сміхом. Захоплено посміхалися одне одному Боб і Руді, як ті старі друзі, що давно втратили зв'язок, а тепер випадково зустрілися в якомусь з найабсурдніших закутнів світу.
Вгорі почали спалахувати флюоресцентні квадрати світильників. Вони загорялися послідовно, біжучи колом світла, що поширювалося від центру цього приміщення далі, в бік головної зали, женучи перед собою нічні тіні, наче отару чорних овець.
Раптом Браяна потужно вдарило запахами: піт, парфуми, лосьйони після гоління, одеколони, сигаретний дим, шкіра, мило, технічні очищувачі.
Довгу мить широке коло посадкового залу залишалося порожнім місцем, заповненим голосами і кроками ще не зовсім живих примар. І Браян подумав:
"Я побачу, як це трапиться; я побачу, як рухоме Теперішнє підчепить це стаціонарне майбутнє і потягне його за собою, як оті гаки на рухомих експресах колись хапали мішки з поштою зі стовпів Поштової служби, що стояли вздовж залізничних колій у маленьких, сонних містечках глибокого півдня і заходу. Я побачу, як сам час розквітне, наче троянда літнім ранком".
– Тримаймося, – пробурмотів Боб. – Може бути ривок.
І вже за крихту секунди Браян відчув поштовх – і не тільки ногами, струс перебіг крізь усе його тіло. В ту ж саму мить немов якась невидима рука сильно штовхнула його прямо в центр спини. Він хитнувся вперед, відчувши, що Лорел також похитнулася разом із ним. Алберту довелося вхопити Руді, щоб утримати його від падіння. Схоже, сам Руді зовсім цього не зауважив, широчезна, дурнувата посмішка плавала на його обличчі.
– Дивіться! – ахнула Лорел. – Ох, Браяне, дивіться!
Він подивився… і дихання зупинилося йому просто в горлі.
Посадковий зал заповнили привиди.
Ефемерні, прозорі фігури перетинали в різних напрямках широкий зал: помахували портфелями чоловіки в ділових костюмах, ходили жінки в гарному дорожньому вбранні, підлітки в "лівайсах" і в майках з принтами рок-гуртів. Він побачив батька-привида, який веде двох дітей-привидів, а крізь них він бачив інших привидів, які сиділи в кріслах, читали прозорі числа "Космополітена", і "Ескваєра", і "Ю Ес ньюз енд ворлд ріпорт". А потім у ті фігури, ущільнюючи їх, серіями кометних спалахів почали ринути кольори, а безтілесні лункі голоси звелися до прозаїчного стереогамору реальних людських голосів.
"Летючі зірки, – подумав Браян зачудовано. – Тільки летючі зірки".
Коли відбулася ця зміна, ті двійко дітей виявилися єдиними, хто дивився прямо на людей, які врятувалися з рейсу №29; ці двоє дітей були єдиними, хто побачив, як на тому місці, де за секунду до цього була тільки стіна, з'явилися четверо чоловіків і дві жінки.
– Тату! – вигукнув маленький хлопчик, смикаючи батька за праву руку.
– Татусю! – вимагала маленька дівчинка, тягнучи за ліву.
– Що? – спитав батько, кинувши на них нетерплячий погляд. – Я шукаю вашу матір!
– Нові люди! – сказала дівчинка, показуючи на Браяна і замурзаний квінтет його пасажирів. – Подивись на нових людей!
Чоловік на мить затримав погляд на Браяні з його товаришами, і губи в нього нервово напружилися. "Це через кров", – припустив Браян. Він, Лорел і Бетані… всі пережили кровотечу з носа. Той чоловік міцніше стиснув долоньки своїх дітей і потягнув їх швидко геть.
– Так, чудово. А тепер допоможіть мені шукати вашу матір.
