Хліб по воді - Шоу Ірвін

Було багато помилок, невдалих комбінацій, неточних пасів, блокованих ударів. Чоловік, який сидів позад них,— його син грав у півзахисті й двічі підряд неточно віддав

пас,—раз у раз повторював: "Що ж ви хочете— перша гра в сезоні!"

Та хоч яка вийшла гра, а приємно було сидіти цієї ранньої осені на теплому осонні й спостерігати прудких хлопців, що бігали по чудовому зеленому моріжку. Тут не вибухали дикунські пристрасті, властиві професійному футболу або зустрічам між уславленими університетськими командами. Штрафні удари суддя призначав тільки за положення поза грою та коли футболісти затягували тайм-аут. А коли один гравець із команди Данберрі ненароком зіткнувся з суперником і впав, хапаючи ротом повітря, футболіст, що збив його, враз нахилився над ним і не відходив доти, доки потерпілий не встав. Керолайн, на колінах у якої крутилося цуценя, віддано вболівала за команду Данберрі й зухвало всміхалася, коли котрийсь із хлопців другої школи обертавсь і добродушно цитькав на неї.

— Ти тільки скажи, як тебе звати, залиш свій телефон, і ми з тобою поквитаємося,— сказав один з хлопців.

— А ти спитай у мого батька!— Керолайн показала пальцем на Аллена.— Він тут учителює.

Хлопець засміявся.

— Пробачте, сер,— мовив він.— Коли йтиму до їдальні, я неодмінно прихоплю олівця й папір.

Після гри дирекція влаштовувала в їдальні для учнів обох шкіл та їхніх батьків чаювання. Стренд не мав сумніву, що той хлопець справді прийде з олівцем та папером, і зловтішно уявляв собі, як дасть йому телефон Керолайн і повідомить, що через три дні вона буде уже в Арі-зоні.

Рахунок швидко зростав, і на кінець останньої п'ятнадцятихвилин-ки команда гостей вела 26:20. Запасні гравці обох команд підвелись і дружно підтримували товаришів на полі. Один Ромеро сидів незворушний, не відриваючи погляду від своїх рук. Коли пролунав свисток, повідомляючи про те, що грати лишилося дві хвилини, тренер підійшов до Ромеро й сказав йому кілька слів. Хлопець поволі, майже ліниво, підвівся, надів шолом і вибіг на поле. М'яч саме тримала на своїй половині команда гостей.

Ромеро став на лінії свого майданчика й недбало узявся в боки. Після удару гравці обох команд кинулися до м'яча, але першим його перейняв Ромеро й відразу випустив. Трибуни заревли, коли м'яч, підскакуючи, покотився до бічної лінії, а Ромеро помчав за ним. До м'яча кинувся цілий гурт червоних футболок команди гостей. Та Ромеро на величезній швидкості вхопив м'яча й раптово зупинився. Два супротивники безпорадно промчали повз нього. Втікаючи від решти, він добіг майже до лінії свого майданчика і в ту саму мить, коли його майже схопили, круто повернув і, роблячи обманні рухи, помчав до майданчика гостей. Від одного захисника хлопець вислизнув сам, ще одного вдало заблокував Роллінз, і ось Ромеро опинився біля бічної лінії, а попереду не було нікого. Червоні футболки лишилися позаду. Ромеро спокійно, наче аж зневажливо, пробіг ще ярдів десять, перетнув лінію майданчика гостей, зупинився і недбало приземлив м'яча.

— Чорт мене бери!—гучно вигукнув Хейзен, щоб його почули серед галасу трибун.— Я думав, посилаю до Данберрі учня, а вийшло, що прислав зайця!

Товариші з команди зібралися довкола Ромеро, поплескували його по спині й тиснули йому руки. Та хлопець, здавалося, приймав ці вітання з байдужим виглядом. Аж коли він підтюпцем побіг назад до лави запасних і Роллінз, наздогнавши його, схопив, мов дитину, на руки й підняв у повітря, Ромеро дозволив собі всміхнутися.

Покидаючи поле, хлопець тільки раз недбало махнув рукою глядачам на трибунах, що всі як один посхоплювалися й плескали йому. Він неквапом підійшов до лави, де просидів майже всю гру,— на його обличчі не ворухнувся жоден м'яз,— і знову сів із самого краю. Потім скинув шолом і т.ак само втупився в свої руки, що звисали між колінь-

ми. Коли команди після голу, приготувалися розіграти в центрі, м'яч, тренер підійшов до Ромеро й по-дружньому поплескав його по плечу. Але хлопець і тоді не підвів погляду.

Гра закінчилася з рахунком 26:26. Ромеро встав і, не чекаючи товаришів, побіг у душ.

Столи й стільці були розставлені в літньому корпусі. Під стіною стояв довгий буфет, там лежали сандвічі й тістечка, а дружини викладачів наливали чай. Керолайн із Конроєм пішли по чай, а Стренд та Хейзен сіли за стіл. Стренд усміхнувся, побачивши, як хлопець, що просив у Керолайн на стадіоні номер телефону, перехопив її й пішов із нею по чай.

В залі стояв глухий гомін. Батьки, матері й учні задоволено розмовляли про те, як гарно минув день.

Спостерігаючи цих вишуканих, веселих і товариських чоловіків середнього віку та їхніх розкішно вбраних дружин, Стренд раптом відчув, що всі вони начебто чимось споріднені з Расселом Хейзеном. Це були банкіри, королі торгівлі й комерції, голови рад директорів, мовчазні судді й вершителі доль людських, тлумачі давніх законів, власники величезних багатств і маєтків, люди, які стоять за лаштунками політичних перемог, ті, кого слухаються сенатори й законодавці, тобто представники класу, якого офіційно в Америці не існує, і який Ромеро назвав би, порівнюючи зі Стародавнім Римом, станом вершників.

Щодо вчителів,— чоловіки були поштиві й стримані, а жінки охоче прислуговували,—то вони скидалися на вчених рабів, яких завезли до вічного міста навчати вельможну молодь добрих манір, відваги й мистецтва правити державою.

Стренд чув, як учні й гості, проходячи повз їхній стіл, хвалили Ро-меро. Аллен не був певен, чи то була похвала гладіаторові, який цього дня відзначився на арені, чи ознака того, іцо стан вершників час від часу відкривається для гідних такої високої честі варварів.

Він роздратовано труснув головою, невдоволений своїми думками, і встав привітатися з Джонсоном, що з усмішкою на устах саме підходив до їхнього столу. Стренд відрекомендував тренера Хейзенові, який теж підвівся.

— Шкода, що ваші хлопці не здобули переможного очка,— сказав Хейзен.

Тренер здвигнув плечима.

— Признатися щиро, сер, сьогодні я був радий навіть звести гру на нічию. А Ромеро — ну хіба не молодець?! Коли він спершу побіг з м'ячем назад, я вже пообіцяв собі витурити його з команди.— Він засміявся.— Але переможців не судять, чи не так? Ще два чи три такі проходи, і нам доведеться перейменувати корпус містера Стренда з Мел-сонового на корпус Ромеро!

— Правду кажучи, містере Джонсон,— сказав Хейзен,— містера Стренда й мене більше цікавлять успіхи хлопця в навчанні, ніж його подвиги на футбольному полі. Що ви чули про нього від учителів?

— У нас усі тренери,— почав Джонсон,— досить пильно стежать за тим, як наші хлопці встигають на уроках. Тут не та школа, де заплющують очі, коли спортсмен відстає у навчанні. Ось чому я радий гіовідомити, що вчителі відгукуються про Ромеро добре. Він навдивовижу розумний, кажуть вони, і завжди старанно готується до уроків. Хлопець, правда, трохи любить посперечатися, ви, певно, знаєте...— Джонсон усміхнувся.-—Але захищає свою думку завжди ввічливо й аргументовано. Звісно ж, він... ну... життя в нього було зовсім не таке, як у більшості учнів Данберрі, і вчителі розуміють, що на це треба зважати. Але якщо він продовжуватиме так, як почав, то нема чого хвилюватися. Правда, йому начебто гетьбайдуже до того; чи любитимуть його

однокласники та хлопці в команді. І, крім Роллінза, він, здається, не хоче більше дружити ні з ким:

— Я з ним побалакаю,— пообіцяв Хейзен.— Аллене, давайте сьогодні візьмемо його з собою повечеряти в місті. В готелі, де я зупинився, досить непоганий ресторан, і, може, в іншій атмосфері хлопець відчує себе трохи вільніше. А ще я хотів би почути про нього думку Керолайн. Навіть не уявляю собі, як хлопець поводитиметься в товаристві дівчат... ну... пристойніших, ніж ті,, котрих він знав досі.

"Цікаво,— подумав Стренд,—що сказав би Хейзен, якби йому розповісти про оту знайому Ромеро з поїзда та вечір у Нью-Хейвені?"

— Ви знаєте,-^ мовив Аллен,— я не бачив його з жодною дівчиною ні тут, ні в місті. Зате місіс Шіллер, наша прибиральниця, вважає його своїм улюбленцем. З нею Ромеро поводиться, як справжній рицар, запевняє вона, чого ніяк не можна сказати про решту учнів. До того ж він найохайніший хлопець, якого вона тільки бачила за всі її роки в школі.

— По-моєму, це добрий знак,—сказав Хейзен.—Як ви гадаєте?

—Гадаю, що так,— відповів Стренд.— Дуже добрий.

Цієї хвилини до зали увійшли хлопці з обох команд, свіжі й розпашілі після душу, і зголодніло стовпилися коло буфету.

— Ви його бачите?— спитав Хейзен.— Якщо він тут, я запрошу його сам.

— Не думаю, щоб він був тут, — сказав Джонсон.— Він перший вибіг із роздягальні, і я чув, як він сказав Роллінзові, що зустрінеться з ним пізніше в корпусі. Хлопець, як видно, не дуже любить розважатися в товаристві за чаєм.

Стренд побачив Роллінза — той ніс від буфету повну тарілку сандвічів — і махнув йому рукою. Роллінз підійшов. Він був трохи розгублений через те, що його побачили з цілою горою сандвічів, одначе посміхнувся й жартома затулив тарілку долонею.

— Здається, застукали на гарячому, сер! Від свіжого повітря страшенний апетит.

— Роллінзе,— звернувся до хлопця Стренд,— це містер Хейзен. Завдяки йому твій товариш Ромеро потрапив до Данберрі.

— Радий познайомитися з вами, сер.— Хлопець поставив тарілку на стіл і потис Хейзенові руку.— Сьогодні ви найпопулярніший гість у школі.

— Ваша команда непогано грала, вітаю вас!—сказав Хейзен.

— Дякую, сер. Ми не виграли, але й не програли. Згодом ми гратимемо краще.

— У тебе вийшов добрий блок, ти дуже допоміг Ромеро,—мовив Джонсон.—Якби не ти, його зупинили б.

— Що ж, тренере,— сказав Роллінз і знову посміхнувся,— ми, гравці, маємо показати джентльменам, що вміємо допомагати один одному.

— Роллінзе,— різко сказав Джонсон,—гадаю, вам з Ромеро пора облишити цей жарт! Він усім набрид.

— Пробачте, тренере,— спокійно промовив Роллінз.— Я перекажу ваші слова Ромеро.— Він узяв тарілку з сандвічами й пішов до своїх товаришів.

"Роллінз...— подумав Стренд.— Хлопець, який добре вміє блокувати, любить їсти серед ночі зефір у шоколаді, і ще один кандидат у стан вершників".

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ перший

"Вперше, відколи Леслі повернулася з Арізони, її немає, тут увечері зі мною.