Хліб по воді - Шоу Ірвін
Ліжко заправлене по-військовому строго. Ніде не видно ні фотографій, ні журналів. На столі, крім стосика паперу для нотаток та кількох гостро підструганих олівців, нічого не було. Так, наче Ромеро вирішив не мати нічого, що вказувало б на його минуле. Одяг у шафі складений бездоганно. А на полиці — знаменитий семитомник "Історія занепаду й загибелі Римської імперії", випущений 1909 року
фірмою Дж. Б. Б'юрі. Стренд знав, що видання, яке так обтяжило сумку Ромеро в день його приїзду; мало неабияку цінність для колекціонерів.
Аж дивно було, як ці два хлопці з різними смаками живуть у злагоді в невеличкій кімнатці і товаришують так міцно, ніби знають один одного змалку.
Зацікавлений тим, як Ромеро придбав комплект Гіббона й чи знав він справжню ціну книжкам, Стренд залишив записку з проханням, щоб той зайшов до нього після тренування. За шкільними правилами, Стренд мав оцінювати стан кожної кімнати й виставляти бали на дошці об'яв. Система оцінок була десятибальна. Стренд поставив кімнаті Роллінза й Ромеро десятку, хоч у тій невидимій стіні між двома ліжками й відчувалось щось тривожне.
Ромеро ввійшов до вітальні Стренда свіжий після душу, одягнений, як завжди, охайно й поводячись дуже стримано. Аллен запросив його сісти і, перш ніж почати розмову про книжки, поцікавився його навчанням та справами в футбольній команді, яка в суботу мала грати свою першу офіційну гру. Хлопець сказав, що в школі йому подобається і встигає він, на його думку, непогано. Ромеро не був певен, чи гратиме в суботу, однак тренер йому теж подобається, хоч уява в нього, мовляв,
і небагата. Хлопець відверто признався, що заявив тренерові так: коли той не поставить його через тиждень після початку сезону пограти бодай кілька хвилин, то він з команди піде й зосередить усю свою увагу на навчанні.
Для годиться Стренд запитав Ромеро, чи немає в того нарікань, але хлопець відповів, що ні. Містер Хейзен, сказав Ромеро, написав йому листа й повідомив, нібито переказав на нього в шкільну касу певну суму, і тепер йому щотижня видаватимуть по десять доларів на кишенькові витрати, як і решті учнів у групі. А він, додав хлопець, відповів містерові Хейзену й подякував за щедрість. Стренд сказав, що Ромеро матиме змогу подякувати містерові Хейзену особисто, коли той у суботу вранці приїде з його дружиною та дочкою до школи.
— Бачу, мені знову доведеться виступати з промовою,— всміхнувся хлопець, але не злостиво.
Потім Стренд заговорив про книжки.
— Ти знаєш, що вони досить цінні?— запитав він.
— Справді?— щиро здивувався Ромеро.— Це новина приємна!
— Як тобі пощастило їх дістати?
Ромеро подивився на Стренда так, ніби зважував свою відповідь.
— Я їх украв,— сказав він просто.— Мені тільки довелося зайти дев'ять разів до букіністичних книгарень на Четвертій авеню, щоб винести книжки по одній.— Він холодно втупився в Стренда, так ніби чекав оцінки свого вчинку. Але Стренд мовчав, і Ромеро повів далі:— У тих книгарнях такі продавці, що й десяти хвилин не протрималися б на вулиці. їх би роздягли до нитки, і вони того навіть не помітили б, поки б не схопили запалення легенів!
— А ти не назвеш мені тих книгарень, із яких виніс ці книжки?— запитав Стренд.
— Я забув, як вони називаються,— відповів Ромеро і підвівся.— Ви маєте до мене щось іще, сер?
— Поки що нічого,— сказав Стренд.
Ромеро пішов. Стренд сів за письмовий стіл і втупився в уже зовсім густі сутінки за вікном. Він стояв перед моральною проблемою, якої йому не хотілося чіпати. "Навіщо мені забивати собі голову цим " хлопцем?— міркував він.— Я й так маю про що подумати".
В суботу перед самим обідом великий "мерседес" із Конроєм за кермом підкотив до входу в Мелсонів корпус. Аллен стояв на ганку, щоб привітати Леслі, Керолайн та Хейзена, коли ті вийдуть з машини. Керолайн тримала в руках невеличке й вертке чорне цуценя ньюфаунд-
ленда. Аллен був дуже зворушений побачивши дружину й дочку, але не хотів виступати в ролі щасливого чоловіка й батька на очах у двох хлопців з його корпусу, що спостерігали все це зі сходів.
Якийсь час Аллен уникав.дивитися на Керолайн.
— А де Джіммі?—спитав він.— Я думав, він приїде з вами.
— В останню хвилину містер Соломон послав його до Чікаго послухати якусь групу, що там гастролює,— відповіла Леслі.— Це означає, сказав мені Джіммі, що він росте у фірмі. Він переказує тобі вітання і подзвонить, коли повернеться,
— Дякую,— сухо кинув Стренд. Потім, усе ще намагаючись не придивлятися до Керолайн, поплескав собача і якось аж грубо запитав:
— Де ти підібрала це щеня?
— Позавчора його подарував мені містер Хейзен. Коли доктор Лейярд зняв пов'язку.— Дівчина пустила цуцика на землю і, ніяково всміхаючись, приклала кінчик пальця до носа.— Як тобі ця робота?
— Чудово!— відповів Аллен. На його думку, дочка була чарівна. Але ж, на його думку, вона була такою завжди.-— Справді, виглядає дуже природно.
Керолайн засміялася.,
— Ох тату, ти, бачу, й не думаєш висловлювати свого захвату.
— Важливіше те, що думаєш ти.
— Я думаю, що гидке каченя обернулось на лебедя,— весело сказала Керолайн, коли вони уже входили в дім.— Мені аж страшно подумати, що я тепер робитиму з хлопцями!
— Не треба перебільшувати,— сказала Леслі, суворо дивлячись на двох хлопців, які відверто розглядали Керолайн.— Операція минула вдало, але ти ще не кінозірка. І тобі слід позбутися звички зазирати по сто разів на день у дзеркало.— Але говорила вона лагідно, і Стренд бачив, що дружина задоволена новим виглядом Керолайн, як і сама дівчина.
А от виглядом квартири Леслі лишилася незадоволена, хоч у вітальні місіс Шіллер і поставила у всіх найвидніших місцях квіти.
— Я й не припускала, що квартира така занедбана,— сказала Леслі.— Правда, коли привеземо сюди свої меблі, вона виглядатиме краще. Одначе не завадило б усе принаймні пофарбувати.
— Я побалакаю про це з Бебкоком,— озвався Хейзен.— Я певен, школа не збанкрутує, якщо тут кілька днів попрацюють малярі.
— Я б не хотіла із самого початку здатися набридливою,— промовила Леслі.
— Я скажу Бебкокові, що це моя ідея,— відповів Хейзен.— Вони пофарбують.
— Пора обідати,— сказав Стренд.— Ходімо до їдальні. Я попередив, що ви приїдете, і для вас та ще для кількох батьків із матерями накриють окремі столи. Сьогодні в нас перша футбольна гра в сезоні, з'їхалося чимало гостей. До речі, Расселе, наш протеже, Ромеро, грає в команді!
— Що ж він там робить — підносить воду?— засміявся Хейзен.
—‘ Ні, серйозно,— мовив Стренд, коли вони вийшли з будинку й попростували доріжкою до головного корпусу.— Може, сьогодні хло-;пець і не гратиме, але тренер сказав, що випускатиме його за скрутних обставин.
— А як він взагалі?
— По-моєму, в школі встигає,— обережно відповів Стренд.— Я намагаюся вдавати, ніби не втручаюсь, одначе він, здається, вчиться до-< сить сумлінно й на уроках не корчить дурня, як дехто з хлопців.
— Дасте мені список його вчителів. Поки я тут, хочу з ними поговорити про нього. Я певен, вони не звикли до таких хлопців, нічого про Ромеро не знають, і я б не хотів, щоб через це вони ставилися до нього надто суворо.
Стренд пригадав міс Коллінз і подумав, що було б краще, якби Хей-зен поговорив із самим Ромеро й умовив його не ставитися так суворо до вчителів/Він вйрішив й:6 розповідати, навіть не згадувати Хейзенові про комплект Гіббона в кіШйН РйМйрь. Хейзен, почувши про ц.е, ще розлютиться й викине хлопця зі школи. І тоді експеримент, у якому Стренд неабияк зацікавлений, урветься, власне, й не почавшись.
Аллен відстав від решти, взяв Леслі за руку й пішов поруч із нею. Вона вдячно всміхнулась.
— Я так знудьгувалася за тобою!— прошепотіла вона.
— А я, звісно ж, проводив тут сам час, як колись замолоду!— відповів Аллен.— Ти не уявляєш собі, на що схожі оті збіговиська за чаєм в учительській кімнаті.
Леслі стиснула йому руку.
— У тебе непоганий вигляд,— сказала вона.— Здається, тутешній клімат тобі на користь.
— Сподіваюся, він піде на користь і тобі.
— Якщо тобі тут добре,— відповіла Леслі,— то й мені буде добре— Проте голос її прозвучав якось невпевнено, з нотками сумніву або й остраху.
Вони увійшли до їдальні, вже заповненої хлопцями. З того, як усі позводили очі на Керолайн,— вона вела цуценя на повідку,— Стренд зрозумів, що операція минула справді успішно. Він помітив, що Керолайн і ходити стала інакше. Коли б його спитали, як саме, то він сказав би: "гордовито".
Після обіду, за яким Хейзен сів поруч зі своїм знайомим із Вашінгтона,— той мав якесь відношення до справ з нафтою і Хейзен почав із ним жваву розмову,— Аллен відвів Леслі назад до квартири. Вона хотіла трохи поспати, поки Хейзен, Керолайн та Конрой будуть на футболі.
— Ти справді не хочеш, щоб я залишився з тобою?— спитав Аллен, дивлячись, як Леслі скидає туфлі й лягає в одне з ліжок.
— У нас ще буде багато часу,— сказала Леслі.— Боюся, вони образяться, якщо ти не підеш з ними на футбол. А я й так сьогодні надивилася на людей.
Він нахилився, поцілував її в чоло й пішов на стадіон.
На відкритих деревяних трибунах зібралося з тисячу глядачів, але Хейзен зайняв Алленові місце поруч із Керолайн. По другий бік від дівчини сиділи Хейзен і Конрой. Гра вже почалася, але Хейзен сказав, що цікавих моментів досі не було.
— Котрий з них Ромеро?
Стренд скинув поглядом на лаву запасних. Скраю — самотою, збоку від решти гравців, нахилившись і втупившись у свої руки, що звисали між коліньми,— сидів Ромеро. На поле він не дивився — ніби те, що там відбувалося, його не цікавило.
— Номер сорок п'ятий,— сказав Стренд.
— Господи, та він же крихітка!—мовив Хейзен.—Проти тих хлопців він здається дитиною! Над ним ніхто не хоче зле пожартувати, ви певні?
— Тренер ставиться до нього цілком серйозно.
— Той тренер, мабуть, садист!— сказав Хейзен похмуро.— Я думаю, хлопця слід застрахувати на повну суму, щоб страхова компанія оплатила потім і лікарню, і похоронні витрати.
— Тільки так ви зможете мати якусь віддачу за вкладені в нього кошти,— мовив Стренд, подумавши про чек на п'ятсот доларів у "Братів Брук" та десять доларів на кишенькові витрати щотижня.
Хейзен глянув поверх голови Керолайн на Стренда і посміхнувся, сприйнявши його слова як жарт. Однак сам Стренд не був певен, що справді хотів пожартувати.
Гра проходила безладно, метушливо.
