Хліб по воді - Шоу Ірвін
Я вже познайомився з одним здоровенним футболістом, який напросився занести нам піаніно/ Я певен, нам тут сподобається,— сказав —Аллен зі щирістю, на яку тільки був здатний.
Не сумніваюся, — промовила Леслі і відчувалось, що вона цього не зовсім певна,— Сьогодні в Нью-Йорку дуже гарно. Бабине літо.— Вона не сказала, чому їй спало на думку розповідати йому про погоду в місті.
— Нічого не чути від Джіммі й Елінор?
— Геть з очей, геть з думок. Але я спробую розшукати Джіммі, коли їхатимемо до тебе... Ой, мабуть, ця розмова коштує купу грошей! Розповімо одне одному про новини, коли зустрінемось. До побачення, любий!
— До побачення, люба!— прошепотів Аллен. "Одну ніч на тиждень",— пригадав він, поклавши трубку.
У двері постукали.
— Заходьте!— гукнув Стренд.
Увійшла повна жінка — рожевощока, з пофарбованим у білий колір волоссям, у поношених чорних штанях і светрі, який щільно обтягував здоровенні, як подушки, груди. В руці вона тримала велику господарську сумку.
— Доброго ранку, містере Стренд!— привіталася жінка.— Мене звати місіс Шіллер. Я ваша хатня робітниця. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?
— Так, так.— Стренд потис їй руку. Долоня була м'яка, але сильна.— Вам доведеться прибирати тільки одне ліжко. Моєї дружини ще кілька днів не буде. Двоє хлопців оселяться вже сьогодні. їхні прізвища Роллінз і Ромеро. Вони житимуть у третій кімнаті.
— Хлопці самі прибирають у своїх кімнатах,— сказала місіс Шіллер. Голос у неї був хрипкий, так ніби вона накурилася.— Часом я даю лад у загальній кімнаті, коли там заводиться аж надто великий розгардіяш. Зрідка заглядаю нагору — подивитись, чи не повалили там якої-небудь стіни.— Місіс Шіллер всміхнулася. Вона мала теплу материнську усмішку.— Вранці я заходила до їдальні й побачила, що ви не снідали. Мій чоловік працює на кухні, він пекар, і я йому допомагаю, поки не з'їхалися всі кухарі. Може, вам що-небудь купити й покласти до холодильника? Легеньку закуску, фрукти чи щось таке. Поки не приїхала ваша дружина.
— Це було б дуже люб'язно з вашого боку.
— То, може, ви складете список?..
— Що купите, те й буде,— відповів Стренд. Він не згадав про те, що хотів би мати вдома пляшку віскі. По віскі він піде сам. Стренд просто не знав, яка ця жінка на язик, і не хотів давати їй нагоду розпустити чутку, ніби новий учитель історії — самотній п'яничка.
— Може, ви хочете мені що-небудь сказати?—запитала вона.
— Ні, нічого... О, мало не забув! Будь ласка, нічого не чіпайте на письмовому столі, хоч який там буде гармидер.
Вона знову всміхнулася.
— Коли працюєш у школі, де всі мають справу з паперами, це правило засвоюєш дуже швидко,— сказала вона.— Я бачила такі столи, де серед книжок, журналів та всяких паперів могли б завестися миші і їх роками ніхто б не помітив! Якщо вам чи вашій дружині щось не сподобається, кажіть мені зразу. Подружжя, яке жило тут до літа, було дуже сором'язливе й нічого не казало мені про те, як їм хочеться все влаштувати. І я весь час заставала жінку, коли вона сама переставляла меблі або переносила з місця на місце вазони. А коли вона бачила, як я прибираю в квартирі, то завжди мала винуватий вигляд. А я хочу, щоб вам і вашій дружині подобалося тут жити!
— Дуже вдячний вам, місіс Шіллер! Я теж цього хочу.
— І останнє, містере Стренд,— промовила жінка, пов'язуючи на своїй огрядній талії фартуха — вона щойно дістала його з сумки.— Якщо вам захочеться коли-небудь чогось такого з випічки — тістечка для вечірки чи там торт на іменини,— відразу скажіть мені. Мій чоловік любить іноді зробити щось особливе для вчителів та для хлопців. "Тоді не так набридає буденщина",— каже він.
— Я це запам'ятаю, У мене троє дітей. Бони вже дорослі і з нами не житимуть, але сподіваюся, нам щаститиме, і вони інколи нас навідуватимуть. Усі троє люблять шоколадний торт.— Аллен відчув, що йому приємно розмовляти про своїх дітей з цією доброю, ладною допомогти жінкою.— Ви маєте дітей?
— Бог не сподобив нас,— спокійно відповіла місіс Шіллер.— Та коли довкола ходять на головах чотириста хлопців, про це майже не думаєш. О, трохи не забула! Пильнуйте за контрольним вогником у газовій плиті. Вона стара, й вогник може погаснути. Тоді збирається газ.
— Обіцяю вам стерегти контрольний вогник як зіницю ока!
— У лютому будинок мало не згорів. Те подружжя було дуже, дуже миле, але обоє трохи неуважні. Ви розумієте, про що я кажу.
— Так, розумію. Я, мабуть, і сам трохи неуважний, але моя дружина — то просто взірець пильності!
— Ви тільки скажіть, коли вона приїде, то я назрізаю квітів і поставлю в квартирі. їй буде приємно. Просто диво, що роблять квіти із цим старим будинком! Я принесу трохи дров для каміна. Деякі хлопці тут приробляють — обрубують гілля, спилюють засохлі дерева. А потім пиляють їх на дрова. Ночі стають прохолодні, і вогонь додає затишку. Гаразд, більше вам не заважатиму. Я знаю, у вас багато роботи перед цією навалою. І якщо ви дозволите, то ось що скажу: вам слід скористатися вільним часом і погуляти на свіжому повітрі. Так у вас хоч щоки порожевіють.
Місіс Шіллер говорила скоріше як нянька, що прожила в сім'ї багато років, а не як прибиральниця. Коли вона причинила за собою двері, Аллен відчув: наступного разу він матиме що сказати Леслі на користь цього закладу.
Стренд подивився у дзеркало над каміном. Літня засмага зійшла з його обличчя, і він вирішив, що воно справді трохи зеленкувате. Отож рушив надвір. Він послухається поради місіс Шіллер, пішки прогуляється до містечка, щоб у нього порожевіли щоки, і знайде магазин, де можна купити пляшку віскі.
Ромеро приїхав смерком, після вечері, яку Стренд з'їв у містечку, все ще відкладаючи ту хвилину, коли доведеться перемовитися кількома словами за столом з чоловіками й жінками — своїми колегами. Якби Леслі була тут, вона б уже називала з півдесятка нових знайомих на ім'я і кожному дала б оцінку, яка згодом виявилася б на диво влучною. Аллен не володів таким рідкісним хистом і, складаючи про кого-небудь свою думку, довірявся часу та природному розвитку своїх взаємин із тією людиною. "Це рятує мене,— казав він Леслі,— від прикрих несподіванок".
Стренд стояв на сходах Мелсонового корпусу й милувався зорями. Заходити до порожнього будинку йому не хотілося. І тут він побачив маленьку постать, що несла завелику для неї сумку й простувала через подвір'я від головного корпусу. У світлі ліхтарів, що горіли побіля асфальтових доріжок, Стренд упізнав Ромеро. На ньому був одяг із "Братів Брук" — штани, твідовий піджак, сорочка з краваткою.
— Добрий вечір, Ромеро!— привітався Стренд, коли хлопець підійшов до нього.— А я вже втратив надію побачити тебе тут сьогодні. Що сталося? Ти заблукав?
— Я ніколи не заблукую,— сказав Ромеро, ставлячи свою важку сумку на землю й потираючи плече.— По мене вам не доведеться посилати пошукових загонів. Я зустрів у поїзді дівчину. Вона їхала до Нью-Лондона працювати офіціанткою. Ми розбалакалися. Гарненька така. Виступала десь із стриптизом. Це вона мені так сказала. Ми домовилися вийти й погуляти у Нью-Хейвені. Досі мені ніколи не траплялося зустрічати таких дівчат, отож я подумав, що це, мабуть, остання нагода, більш не буде, і запросив її повечеряти, а тоді ми ходили по Нью-Хейвену. Потім я посадив її на поїзд, а сам сів на автобус. І ось я тут, готовий гризти науку далі.—Він з огидою ррззирнувся.—Який мертвий закутень! Вони тут що — відстрілюють усіх; хтб з'являється смерком надворі?
— Почекай до завтра!—сказав Стренд.— Треба буде полісмена-регулювальника, щоб пройти до їдальні. Ти вечеряв? У холодильнику що-небудь знайдеться.
— Я не голодний. Але випив би. Ми вже ніде не дістанемо пива?
— Боюся, що ні,— холодно відповів Стренд. Він не згадав про пляшку віскі, яка стояла в цупкому паперовому мішечку в буфеті на кухні. Він купив її в містечку.—Думаю, тут є правило, яке забороняє учням пити.
— Пиво — це випивка?— скептично кинув Ромеро.— Тут що — монастир?
— Це школа для хлопців,— сказав Стренд.— Завваж: я сказав для хлопців. Дай-но я піднесу тобі сумку. Вона здається страшенно важкою. Я проведу тебе до твоєї кімнати.— Він нахилився взяти сумку й ледве її підняв.— Тут що — цегла?
Ромеро ошкірив зуби.
— "Занепад і загибель Римської імперії". Сім томів.
Коли вони підіймалися сходами, по черзі несучи сумку, Стренд сказав:
— Твій сусід по кімнаті вже тут. Крім нього й тебе, до завтра нікого не буде. Він із футбольної команди.
— Треба було мені взяти свою футболку, яку ви так любили, сер,— сказав Ромеро. — Але мій номер уже списали, а футболку поклали в шкільному спортзалі під скло.
— Ось побачиш, Ромеро,— промовив Стренд,— тут від твого гумору не будуть у такому захваті, як у Нью-Йорку.
Піднявшись на другий поверх, вони почули гучну рок-музику.
— Що там у них — диско?— спитав Ромеро.— До речі, як тут дивляться на дівчаток, професоре?
— Не думаю, що твою нову знайому приймуть із розкритими обіймами,— відповів Стренд.— Данберрі влаштовує спільні вечірки з медичною школою. Але це за п'ять миль звідси.
— Любов дорогу знайде!— весело кинув Ромеро.
Двері до кімнати стояли відчинені, і світло з неї падало в коридор. Роллінз лежав на своєму ліжку й читав. За кілька дюймів від його вуха на столі грав касетний магнітофон. Побачивши Стренда й Ромеро, Роллінз швидко підхопився і вимкнув музику.
— Ось твій сусід по кімнаті, Роллінз. Його звуть Джезус Ромеро.
— Моє ім'я вимовляється Хесус,— поправив Ромеро.
— Пробач,— мовив Стренд. Йому ніколи не траплялося називати в щколі учнів на ім'я, і він уже потерпав, що неправильно вимовлене ім'я Ромеро стане поганим початком його стосунків із хлопцем у Данберрі.— Я запам'ятаю.
Роллінз простяг руку. Ромеро підозріливо глянув на неї, повагався і врешті потис її.
— Ласкаво прошу, Хесусе,—сказав Роллінз.— Сподіваюся, ти любиш музику.
— Не всяку,— відповів Ромеро.
Роллінз засміявся розкотистим, добродушним басом.
— Ти хоч не займатимеш багато місця, брате,— промовив він,—Це містер Стренд добре придумав, зваживши на мої розміри й на розміри кімнати.
— Я не маю до цього ніякого відношення,— швидко сказав Стренд.
— Учнів розселяли за алфавітом. Гаразд, я залишаю вас удвох, знайомтеся собі. Згідно з розпорядком світло треба вимикати о десятій тридцять.
— Я не лягав о десятій тридцять відтоді, як мені сповнилося два роки!—кинув Ромеро.
— Я не сказав, що ви конче мусите спати.
