Українська література » Зарубіжна література » Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Читаємо онлайн Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

На світі небагато таких диваків, як ви. Ви про це знаєте?

— А я не вважаю себе таким.

— Тоді чого думаєте, що ні сіло ні впало драбина мала б зникнути?

Я потер обличчя долонями і спробував зосередитися на розмові з Мей.

— Отже, це ти її підняла, хіба ні?

— Звичайно, я, — відповіла вона. — Якби трохи помізкували, то, здається, могли б легко до цього додуматися. Я це зробила. Тихенько підкралася вночі до колодязя і витягла драбину нагору.

— Навіщо?

— Учора я кілька разів підходила до вашого дому. Думала запросити на тимчасову роботу зі мною. Але вас не застала. У кухні побачила записку. Тому довго чекала. Однак ви ніяк не поверталися. Тож я подумала, що, можливо, у тому порожньому будинку. Зайшла в той двір і побачила, що кришка колодязя напіввідкрита і висить у ньому драбина. Я тоді й не здогадувалася, що ви на дні колодязя. Подумала, що просто приходили робітники щось лагодити й повісили драбину. Бо навряд чи є на світі люди, які зумисне спускаються на дно колодязя, щоб віддатися роздумам.

— Авжеж, — погодився я.

— Однак після того уночі я ще раз пробралася у ваш дім і переконалася, що ви не повернулися. І тоді мені спало на думку, що, може, ви часом на дні колодязя. Я не уявляла собі, що ви там робите, але знала, що ви трохи дивна людина. Тому ще раз підійшла до колодязя і витягла драбину наверх. Ви злякалися?

— Звичайно, — сказав я.

— Харчі й воду маєте?

— Маю трохи води. А харчів не взяв із собою. Залишилося тільки три лимонні карамельки.

— І давно там сидите?

— Від учорашнього ранку.

— Голодні?

— Аякже!

— А як нужду справляєте?

— Якось обходжуся. Проблем нема, бо не напиваюсь і не наїдаюся.

— Заводний Птаху! А ви знаєте, що могли б там умерти залежно від того, який у мене настрій? Я одна знала, що ви там, і заховала драбину. Ви це розумієте? Тож якби я пішла кудись, ви там дали б дуба. Хоч би скільки кричали, ніхто вас не почув би. Ніхто й не подумав би, що ви на дні колодязя. А крім того, якби ви пропали, ніхто цього не помітив би, хіба ні? Ви ніде не працюєте, і навіть дружина втекла від вас. А якби навіть хтось і звернув увагу на те, що вас немає, й повідомив у поліцію, у той час вас уже не було б на цьому світі й навіть труп не знайшовся б.

— Правду кажеш. Я міг померти залежно від твого настрою.

— І що ви про це думаєте?

— Мені страшно, — відповів я.

— У вашому голосі цього не відчувається.

Я все ще тер обличчя долонями. "Це мої руки, це мої щоки", — подумав я. Невидиме в темряві, моє тіло все ще існувало.

— Бо, здається, до мене ще не дійшло.

— А от до мене дійшло, — сказала Мей Касахара. — Як на мене, немає нічого простішого, як убити людину.

— Напевне, усе залежить від способу.

— Просто! Досить залишити вас у колодязі. І більше нічого не треба робити. Заводний Птаху, спробуйте уявити собі, як від голоду і спраги вмиратимете у темряві! Це буде нелегка смерть.

— Мабуть, — відповів я.

— Послухайте, Заводний Птаху! Невже ви справді мені не вірите? Вважаєте, що я не здатна на таку жорстокість?

— Не знаю. Річ не в тому, вірю чи не вірю. Будь-яка можливість існує — я так гадаю.

— Ідеться не про можливість, — сказала Мей страшно холодним тоном. — Послухайте, мені щойно прийшла в голову чудова думка. Оскільки ви забралися туди, щоб віддатися роздумам, то, може, я зроблю так, щоб ви ще краще зосередилися?

— Як? — запитав я.

— А ось так! — відповіла Мей і опустила другу половину кришки над колодязем. Настала цілковито непроглядна темрява.

10

Міркування Мей Касахари про смерть та еволюцію

Не від світу цього

У цілковитій темряві я сидів навпочіпки на дні колодязя. Навколо себе міг бачити лише порожнечу. Став її частиною. Заплющивши очі, слухав, як калатає власне серце, як шумить, циркулюючи в жилах, кров, як стискаються, немов ковальський міх, легені, як, вимагаючи поживи, здригаються у конвульсіях слизькі нутрощі. У цій непроглядній пітьмі будь-який рух, будь-яке коливання набирало неприродно великих розмірів. Так, це моє тіло. Але в темряві воно відчувалося надто гостро і натуралістично.

Та от знову свідомість потроху почала залишати мене.

Я уявив себе заводним птахом, що летить по літньому небу і, сівши десь на гілку високого дерева, накручує пружину світу. Навіть якби його насправді не стало, хтось мав би перебрати на себе його обов'язки. Хтось мав би накручувати пружину світу. Бо інакше вона ослабла б і витончений механізм світу невдовзі повністю зупинився б. Однак здається, що ніхто, крім мене, не здатний помітити зникнення заводного птаха.

Я намагався видати з власного горла звук, схожий на його крик. Але це мені не вдавалося. Я спромігся лише на беззмістовний, неприємний скрегіт, як від тертя одного твердого тіла об інше. Напевне, тільки справжній заводний птах може прокричати своїм голосом. І тільки він уміє як слід накручувати пружину світу.

А проте я вирішив якийсь час літати по літньому небу в ролі безголосого заводного птаха, нездатного накручувати пружину світу. Літати по небу насправді виявилося не так і важко. Для цього досить один раз піднятися вгору і, помахуючи крильми під відповідним кутом, вибирати напрям і висоту польоту. Моє тіло вмить засвоїло таке мистецтво й без жодних труднощів переносилося туди, куди мені хотілося, поглядаючи на світ очима заводного птаха. А коли іноді летіти набридало, я сідав на гілку якогось дерева і крізь зелене листя позирав на дахи будинків і вулиці. Спостерігав, як люди пересуваються по земній поверхні й влаштовують своє щоденне життя. Та, на жаль, я не міг бачити свого тіла власними очима. Бо жодного разу не зустрічав такого створіння, як заводний птах, і не знав, який у нього вигляд.

Я довго — навіть не знаю, скільки часу — пробув заводним птахом. Та завдяки цьому я нікуди не добрався. Звісно, було приємно почуватися заводним птахом і літати по небу. Але ж не годилось насолоджуватися цим до безвіку. Треба було щось робити на дні темного колодязя. Тож я відмовився від ролі заводного птаха і знову став самим собою.

Мей Касахара вдруге прийшла після третьої пополудні. Коли вона відкинула половину колодязної кришки, зверху над головою зблиснуло світло — сліпуче проміння післяобіднього літнього сонця. Щоб не уразити очей, звиклих до темряви, я на якийсь час заплющив їх й опустив голову. Від самої думки про світло наверху на моїх очах виступили сльози.

— Гей, Заводний Птаху! — гукнула Мей. — Ви ще живі? Відповідайте!

— Живий! — озвався я.

— Мабуть, голодні?

— Та начебто.

— Усе ще "начебто"? Ну, то до голодної смерті вам ще далеко. Без їжі люди не скоро вмирають, якщо є вода.

— Можливо, — відповів я. Мій голос, гучно відбиваючись від стін колодязя, звучав страшно невиразно — напевне, відлуння підсилювало будь-який його нюанс.

— Сьогодні вранці я відвідала бібліотеку й дещо з'ясувала, — сказала Мей. — Прочитала кілька книжок про такі речі, як голод і спрага. А знаєте, одна людина прожила на самій воді, без крихти їжі в роті, впродовж двадцяти одного дня. Колись, під час російської революції.

— Та ти що? — здивувався я.

— Напевне, сильно помучилася.

— Звичайно.

— Вона вижила, однак залишилася без жодного зуба й волоска на голові. Геть-чисто все в неї повипадало. Навіть якщо й урятувалася, та все одно, мабуть, почувалася нещасною, хіба ні?

— Авжеж.

— Навіть якщо зуби й волосся повипадали, гадаю, можна нормально жити, якщо користуватися перукою і вставити собі штучні зуби.

— Це правда. Адже техніка виготовлення перук і штучних зубів пішла значно вперед від часу російської революції. Тепер із цим, здається, стало легше.

— Послухайте, Заводний Птаху! — і Мей кашлянула.

— Що таке?

— От якби люди жили вічно, ніколи не старіли й не вмирали, залишалися бадьорими й здоровими, то хіба ставилися б так серйозно до всього, як оце ми робимо зараз? Я хочу сказати, що люди — хто більше, хто менше — задумуються над різними речами, як-от: філософія, психологія, логіка. Або релігія, література. Якби не було смерті, то хіба на землі з'явилися б хитромудрі філософські системи чи поняття? От що я хочу сказати…

Раптом Мей запнулась і довго мовчала. І поки мовчала, у темряві колодязя, наче силоміць обірваний шматок думки, висіли її слова "я хочу сказати". Видно, їй відхотілося вести далі розмову або потрібен був час, щоб обдумати її продовження. Я мовчки, понуривши голову, чекав, коли вона знову заговорить. "Якби Мей Касахара ось зараз схотіла мене вбити, то могла б зробити це надзвичайно просто! — раптом спало мені на думку. — Вистачило б принести звідкись кілька каменюк й кинути згори вниз. Напевне, одна з них улучила б мені в голову".

— Я хочу сказати… що люди мали б серйозно задуматися над сенсом життя, якщо знають, що колись їм таки доведеться померти, хіба ні? Бо навіщо роздумувати над життям, коли знаєш, що воно триватиме вічно? Яка в цьому потреба? І навіть якби й була така потреба, люди так міркували б: "Маю вдосталь часу. Ще зможу подумати". Однак насправді відкладати надалі не можна. Треба ось зараз, у цю мить думати. Завтра пополудні я можу попасти під колеса вантажівки й загинути. А ви, Заводний Птаху, вранці через три дні можете вмерти з голоду на дні колодязя, хіба ні? Ніхто не знає, що з ним станеться. От чому я вважаю, що смерть потрібна для нашої еволюції. Смерть — це щось величезне й яскраве, й чим більше воно та яскравіше, тим відчайдушніше ми повинні про нього думати.

Мей зробила коротку паузу.

— Послухайте, Заводний Птаху!

— Що таке?

— Ви думали там, у темряві, про власну смерть? Про те, як помиратимете?

Я трохи задумався.

— Та ні, — відповів я. — Не дуже.

— Чому? — спитала Мей з огидою в голосі, наче зверталася до якоїсь недолугої істоти. — Чому не думали? Адже зараз ви стоїте перед загрозою смерті. Я зовсім не жартую. Як я вже казала, від мого бажання залежить, жити вам чи ні.

— Можеш кинути камінь, — сказав я.

— Камінь? Який ще камінь?

— Принесеш звідкись каменюку і кинеш мені на голову.

— Звичайно, можна зробити й так, — сказала Мей. Але, видно, така думка їй не сподобалася. — Вас усе одно, напевне, мучить голод. І далі буде ще гірше, коли вода скінчиться. То чого ж ви не можете думати про смерть? Просто дивно.

— Може, й дивно, — відповів я. — Але я постійно думав про інші речі.

Відгуки про книгу Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: