Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

І поступово мені ставало страшно. Зірок було так багато, а нічне небо таке просторе й глибоке! Це велетенське чужорідне тіло, що оточувало мене звідусіль, збуджувало в душі неспокій. Я досі вважав, що Земля, на якій стою, — це вічна твердь. Та ні, скоріше я про це ніколи не думав. Вважав це само собою зрозумілим. А насправді Земля — це просто кам'яна брила, що літає в одному із закутків Всесвіту. Досить невеликої зміни енергії Всесвіту або миттєвого спалаху світла, щоб наступного дня її — разом з нами — не стало. Під зоряним небом, від якого перехоплювало подих, я до запаморочення відчув свою мализну й непевність власного існування.

Вранішні зірки, побачені з дна колодязя, на відміну від зоряного неба, спостережуваного на вершині гори, справляли надзвичайне враження. Здавалось, ніби моє єство тісно пов'язане із зірками особливими нитками, що протяглися через вузеньке віконце. Я відчував до них щось схоже на глибоку приязнь. Можливо, вони відкривалися тільки мені, що сидів на дні темного колодязя. Я сприймав їх як щось особливе, а вони навзамін наділяли мене силою і теплом.

З плином часу небо заповнювалося щораз більше яскравим вранішнім світлом літнього сонця, і разом з цим з мого поля зору одна за одною, поволі, непомітно, зникали зірки. Я пильно стежив за їхнім зникненням. Та це не означає, що світло літнього сонця стерло всі зорі з небесної бані. Кілька найяскравіших з них усе ще залишилося. Хоча сонце піднімалося все вище й вище, вони вперто стояли на своєму місці. Мені на радість. Бо якщо не брати до уваги хмарок, що інколи пропливали по небу, я міг бачити лише їх.

Під час сну я спітнів, і тепер цей піт мало-помалу почав холонути. Я кілька разів здригнувся. Піт нагадав мені про темну кімнату в готелі і загадкову, з телефонної лінії, жінку. У моїх вухах усе ще звучали всі її слова і стукіт у двері. У ніздрях усе ще зберігалися задушливі пахощі квітів. А Нобору Ватая промовляв з телевізійного екрана. Час минав, але всі ці спогади анітрохи не слабшали. "Бо це не був сон", — свідчила пам'ять.

Навіть уже прокинувшись, я все ще відчував сильний жар на правій щоці. До нього домішувався легкий біль — так, наче щоку потерли грубим наждаком. Я притиснув до цього місця, зарослого щетиною, долоню, але ні жар, ні біль анітрохи не вгамувалися. На дні темного колодязя, без дзеркала, я, звичайно, не міг перевірити, що сталося з моєю щокою.

Простягнувши руку, я спробував торкнутися колодязної стіни. Спочатку пройшовся по ній кінчиками пальців, а потім приклав до неї долоню і виявив, що вона з бетону. Ударив по ній злегка кулаком. Стіна була твердою і ледь-ледь вологою. Я добре пам'ятав, якою на диво слизькою вона була, коли я проходив крізь неї. У мене залишилося враження, ніби я справді проникав крізь желатин.

Вийнявши навпомацки баклагу, я ковтнув води. Майже цілісінький день не мав ні ріски в роті. Від такої думки я відчув страшний голод, але невдовзі таке відчуття потроху ослабло й перетворилося на глухе заціпеніння. Я ще раз обмацав рукою обличчя — оцінив, наскільки воно обросло щетиною. На підборідді вона досягала одноденної висоти. Справді-таки, минув один день. Однак моя відсутність, напевне, нікого не обходить. Видно, ніхто не помітив, що мене не стало. Навіть якби я зник, світ рухався б своїм звичайним трибом. Моє становище справді вельми ускладнилося. Ясно лише одне: ніхто мене не розшукує.

Я ще раз підвів догори голову, глянув на зорі. Від споглядання їх серце поволі заспокоювалося. Потім я зненацька згадав про драбину, яка мала б висіти на стіні колодязя, й узявся її шукати в темряві, але не знайшов. Уважно, зосереджено провів руками по стіні. Однак ніде її не намацав. Її не було там, де мала б бути. Я глибоко вдихнув, зробив коротку паузу й засвітив електричний ліхтарик, добутий з рюкзака. Драбина пропала. Вставши, я освітив ліхтариком і дно колодязя, і стіну над головою. Ніде, куди сягало його світло, драбини я не побачив. З-під пазухи, боками живота, ніби щось живе, стікав піт. Ліхтарик раптом вислизнув з руки, упав на землю і від удару погас. Це був якийсь знак. У цю мить моя свідомість розтанула — стала схожою на дрібний пісок і злилася з навколишньою пітьмою. Я завмер, наче моє тіло позбавили електричної енергії. Мене огорнула цілковита порожнеча.

Усе це тривало, можливо, кілька секунд, поки я не прийшов до тями. Функції мого тіла мало-помалу відновлювалися. Нагнувшись, я підняв ліхтарик з-під ніг, трусонув його кілька разів і знову ввімкнув. Він, на щастя, відразу спалахнув. Я спробував заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Поспішність і страх нічим не допомагали. Коли востаннє я перевіряв драбину? Учора, пізно вночі, перед тим, як ліг спати. Переконався, що вона є, і заснув. Ні, я не помилився. Виходить, що драбина пропала, поки я спав. Хтось підняв її нагору й забрав із собою.

Вимкнувши ліхтарик, я сперся об стіну. Заплющив очі. І відразу відчув, що хочу їсти. Голод напливав на мене здалека, хвилями, безшумно омивав тіло й котився далі. І тоді я ставав порожнім, наче оббілована тварина без нутрощів. Та коли перша паніка минула, я вже не відчував ні страху, ні відчаю. Як не дивно, я начебто справді з усім змирився.

Повернувшись із Саппоро, я обійняв Куміко й узявся заспокоювати. Вона здавалася розгубленою і збентеженою. На роботу не пішла — відпросилася. Сказала, що напередодні вночі зовсім не спала.

— Знаєш, саме того дня все так зійшлося — прийом у лікарні й мій вільний день… А тому я вирішила поїхати туди сама, — розповіла вона й схлипнула.

— Усе вже скінчилося, — промовив я. — Ми багато про це говорили, і тепер уже нічого не зміниш. Тож не варто більше про це думати. Забудьмо. Ти казала по телефону, що маєш щось мені сказати, чи не так?

Куміко хитнула головою.

— Уже все позаду. Ти маєш рацію. Забудьмо.

Після того якийсь час ми жили, цілковито уникаючи розмови про аборт. Зробити це було непросто. Іноді за будь-якою іншою розмовою ми обоє ні з того ні з сього раптом замовкали. У вихідні дні ми часто ходили дивитися кіно. У темряві намагались зосередити увагу на кінофільмі, а думали про щось інше, ніяк з ним не пов'язане, або давали голові досхочу відпочити. Іноді я інтуїтивно відчував, що, сидячи поряд зі мною, Куміко роздумує над чимось своїм.

Після кіно ми заходили кудись перекусити й випити пива, однак інколи не знали, про що розмовляти. Таке життя тривало тижнів шість. Справді довгих шість тижнів, наприкінці яких Куміко сказала:

— Слухай, а що, якби ми вдвох узяли завтра відпустку й кудись майнули? Оскільки сьогодні четвер, то до кінця тижня ми могли б десь відпочити, правда? Іноді такі речі треба ж робити.

— Я знаю, що треба, однак сумніваюся, чи в моїй конторі знають таке чарівне слово, як "відпустка", — відповів я, сміючись.

— А хіба через хворобу не можна взяти відпустки? Скажи, що в тебе грип абощо.

Ми сіли в електричку й вирушили до Куруїдзави.[38] Бо Куміко казала, що не завадило б досхочу прогулятися де-небудь у гірській тиші. У квітні в Куруїдзаві ще не курортний сезон, у готелях порожньо, більшість крамниць замкнена, та саме це нас найбільше влаштовувало. Там ми тільки те й робили, що цілими днями, від ранку до вечора, гуляли.

Минуло аж півтори доби, коли нарешті Куміко дала волю своїм почуттям. Сидячи на кріслі в готельному номері, вона проплакала майже дві години. Я тримав її у своїх обіймах і не казав ні слова — просто дав їй виплакатися.

Після того поволі Куміко почала, ніби пригадуючи, розповідати. Про операцію. Про свої тодішні переживання. Про щемке відчуття втрати. Про те, якою самотньою почувалася, коли я перебував на Хоккайдо. І про те, що лише в такій самотності змогла здійснити задумане.

— Однак я ні за чим не жалкую, — сказала вона нарешті. — Бо не було іншої ради. Це точно. Та найприкріше те, що я не можу розповісти тобі геть-чисто все, що я відчуваю.

Куміко підгорнула догори волосся і відкрила свої маленькі вуха. А тоді злегка хитнула головою.

— Це не означає, що я щось приховую від тебе. Гадаю, що одного дня я тобі це відкрию. Сказати таке я зможу лише тобі. Тільки не зараз. Ще не знаходжу відповідних слів.

— Це стосується минулого?

— Ні.

— Якщо треба, я можу почекати, поки в тебе не з'явиться бажання розповісти. Часу маємо ще багато. Я буду з тобою, тож можемо не спішити, — сказав я. — Я хочу, щоб ти запам'ятала одне: усе, що належить тобі, я сприймаю як своє. Можеш у цьому не сумніватися.

— Дякую, — відповіла Куміко. — Я така рада, що ми разом!

Однак ми не мали стільки часу, як нам раніше здавалося. Власне, для чого Куміко не знаходила відповідних слів? Невже це було якось пов'язане з її майбутнім зникненням? Можливо, якби я силоміць видобув з неї це "щось", то не втратив би її. Та, обдумавши це з усіх боків, я дійшов висновку, що нічого не вийшло б з таких намагань. Куміко сказала, що для цього ще не знаходила відповідних слів. Виходить, що їй бракувало сили.

— Гей, Заводний Птаху! — гучно покликала мене Мей Касахара. Я тоді дрімав, а тому, почувши її голос, подумав, що це мені сниться. Та це не був сон. Я звів голову догори — там видніло маленьке обличчя Мей. — Гей, Заводний Птаху, я знаю, що ви там! Якщо це правда, відгукніться!

— Я тут!

— Власне, що ви там робите?

— Думаю.

— Не зовсім розумію. А хіба треба обов'язково спускатися на дно колодязя, щоб думати? Це забирає стільки сил і часу, чи не так?

— Бо таким чином можна краще зосередитися. Тут темно, прохолодно й тихо.

— Ви часто так робите?

— Ні, зовсім не часто. Уперше в житті спустився на дно колодязя, — відповів я.

— Успішно думається? Перебування там сприяє?

— Ще не знаю. Бо зараз тільки пробую.

Вона кашлянула, і той звук голосно долинув до самого дна колодязя.

— Заводний Птаху, ви помітили, що драбина зникла, га?

— Угу, недавно помітив.

— Здогадалися, що це я її витягла?

— Ні, не здогадався.

— А на кого подумали?

— Не знаю, — щиро признався я. — Точно не можу сказати, але я навіть не подумав, що хтось забрав драбину. Вважав, що вона просто зникла. Чесне слово!

Якийсь час Мей мовчала.

— Просто зникла? — спитала вона обережно — так, наче в моїх словах таїлась якась хитра пастка. — Що значить оте "просто зникла"? Що раптом пропала сама собою?

— Можливо.

— Послухайте, Заводний Птаху! Не ображайтеся на мене, але ви трохи дивакувата людина.