Йона - Камю Альбер

Він любив їх так само, як живопис, бо вони одні в цілому світі, так само як і живопис, були сповнені життя. Однак Йона працював менше, і сам не знав чому. Він і далі не шукав розваг, але малювати йому тепер було важко навіть у години самотності. Він проводив ці години, дивлячись на небо. Він завжди був розгублений, самозаглиблений, а тепер зробився мрійником. Замість того, щоб малювати, він розмірковував про живопис, про своє покликання. Він, як і досі, казав собі: "Я люблю малювати", — але рука його, що тримала пензель, кволо повисала, й він прислухався до звуків радіо, що долинали здаля. Водночас його слава йшла на спад. Йому приносили досить стримані або лайливі статті про його картини, інколи такі злі, аж йому щеміло серце. Але він казав собі, що можна мати користь і з тих наскоків — вони примусять його працювати краще. Ті, хто усе ще приходив до нього, трималися з ним тепер запанібрата, як з давнім приятелем, з котрим нічого панькатися. Коли він знову заходжувався коло роботи, вони казали йому: "Та кинь, устигнеш!" Йона відчував, що ці невдахи до певної міри вже бачать у ньому товариша по нещастю. Але з іншого боку, в цих нових стосунках було щось втішне. Рато стенав плечима: "Ти просто дурень. Вони тебе зовсім не люблять". — "Тепер вони мене трошки люблять, — відповідав Йона. — А трохи любові — це дуже багато. Хіба не однаково, звідки вона взялася?" Отож він і далі розмовляв, відповідав на листи і так-сяк малював. Зрідка він працював по-справжньому, головним, чином, неділями, коли діти йшли на прогулянку з Луїзою та Розою. Увечері він радів, побачивши, що картина, над якою він працював, трохи посувається вперед. В ту пору він писав небо. Коли торговець дав йому зрозуміти, що попит на його картини помітно впав і що тому він, на жаль, має зменшити місячне утримання, Йона згодився на це, а Луїза не могла стримати занепокоєння. Підходив вересень, потрібно було одягти дітей до нового учбового року. Вона з властивою їй мужністю сама взялася до роботи, але незабаром побачила, що не впорається. Роза могла полагодити білизну та пришити ґудзики, але пошити щось не вміла. Зате двоюрідна сестра її чоловіка була кравчиня, й вона взялася допомогти Луїзі. Час від часу вона сідала на стілець в кутку спальні, де, між іншим, ця мовчазна особа сиділа тихо й спокійно. Так спокійно, що Луїза порадила Йоні написати з неї "Трудівницю". "Слушна думка", — відповів Йона. Він спробував, зіпсував два полотна й повернувся до початого неба. Наступного дня він, замість того, щоб малювати, довго гуляв по хаті й розмірковував. Прийшов схвильований учень показати йому довгу статтю, яку він інакше не прочитав би. З неї він дізнався, що його живопис водночас претензійний та старомодний. Зателефонував торговець, аби знову висловити йому стурбованість, яку викликає в нього крива попиту. Однак Йона й далі поринав у мрії та думки. Учневі він сказав, що в статті є частка істини, але в нього попереду є ще багато років для роботи. Торговцю він відповів, що розуміє ного, але не поділяє хвилювання. У нього великі задуми, він збирається створити щось дійсно нове, все піде на лад. При цьому він відчув, що говорить правду і що щаслива зоря сприятиме йому. Треба тільки розумно організувати повсякденне життя. Назавтра він спробував працювати в коридорі, позавтра — в душовій, під електричним світлом, наступного дня — на кухні. Але вперше йому заважали люди, на яких він усюди натикався, — і ті, кого він ледь знав, і його близькі. На деякий час він припинив працю й поринув у роздуми. Якби була краща пора року, він почав би малювати з натури. Але, на жаль, наближалася зима, й до весни важко було братися до пейзажів. Він усе-таки спробував, але незабаром здався: холод пробирав до кісток. Він провів кілька днів наодинці зі своїми полотнами — то сидів коло них, то стояв біля вікна; він більше не малював. Потім він почав зранку йти з дому. Він збирався накидати якусь деталь, дерево, пере-хняблений будинок, профіль перехожого. Надвечір виявлялося, що він нічого не зробив. Його відволікала найменша принада — газети, випадкова зустріч, вітрини, кав'ярні, де можна посидіти в теплі. Щовечора він вишукував відмовки, задобрюючи своє нечисте сумління, яке постійно гризло його. О, та він малюватиме, неодмінно малюватиме, і краще, ніж досі, коли мине цей період гаданої спустошеності. В ньому вершиться внутрішня робота, тільки й того, а потім його щаслива зоря, немов умита, ще осяйніша, прозирне з-за густого туману, що огортав її. А поки що він унадився до кав'ярень. Він помітив, що алкоголь викликає в нього такий самий душевний злет, який він відчував у ту пору, коли завзято працював цілими днями й думав про свою картину з палкою ніжністю, яку можна було порівняти лише з його любов'ю до дітей. Після другої чарки кон'яку його огортало це солодке піднесення, й він відчував себе водночас володарем світу і його слугою. Правда, він розкошував цим відчуттям склавши руки, й воно лишалося пустоцвітом, не перетворюючись на витвір мистецтва. Але воно найбільше нагадувало творчу радість, яка була сенсом ного життя, й він гаяв тепер довгі години в цих гамірних і просякнутих димом закладах. Однак він уникав місць, де бували художники. Коли він здибав знайомого і той заговорював з ним про його живопис, він жахався. Йому кортіло втекти, його співрозмовник помічав це, і тоді він тікав. Він знав, що про нього поза очі говорять: "Він має себе за Рембрандта", — і це ще дужче його бентежило. Принаймні він уже не посміхався, а його колишні друзі робили з цього дивний, але неминучий висновок: "Він не посміхається, отже, він вельми задоволений з себе". Знаючи це, він усе більше цурався людей свого кола. Варто йому було, заходячи до кав'ярні, відчути, що хтось із присутніх упізнав його, як йому тьохкало серце. Безпорадний і сповнений незбагненного суму, він на мить завмирав, тамуючи збентеження і несподівану тугу за дружнім співчуттям, згадував Рато з його добрим поглядом і, крутнувшись, виходив. "Ну й фізіономія!" — почув він якось у себе за спиною. Він бував тепер лише у віддалених від центру кварталах, де його ніхто не знав. Тут він міг говорити, посміхатися, до нього поверталася його доброзичливість, ніхто його ні про що не питав. Він завів собі невибагливих приятелів. Особливо він любив погомоніти з одним із них, гарсоном з привокзального буфету, куди він частенько зазирав. Одного разу той поцікавився: "А чим ви займаєтеся?" — "Малюю", — відповів Йона. "Маляруєте чи картини малюєте?" — "Картини". — "О це важка справа", — мовив гарсон. І більше вони цієї теми не торкалися. Так, малювати важко, казав собі Йона, але він з цим упорається, треба лише продумати, як організувати свою роботу. Потроху за склянкою вина він придбав нових знайомих. Йому на допомогу прийшли жінки. Він міг поговорити з ними до чи після постелі, а головне, трохи похвалитися — вони його розуміли, навіть коли не дуже йому вірили. Інколи йому здавалося, що до нього повертається його колишня творча сила. Одного разу, натхненний однією із своїх приятельок, він відважився взятися до діла. Він повернувся додому і, поки не було кравчині, спробував знову попрацювати у спальні. Але за годину він відклав полотно, посміхнувся Луїзі, дивлячись на неї невидющим поглядом, і вийшов. Він пиячив цілісінький День і провів ніч у своєї приятельки, де, втім, відразу заснув. Вранці його зустріла втілена скорбота в образі Луїзи. Вона хотіла знати, чи спав він з тією жінкою. Йона сказав, що ні, бо був п'яний, але що раніш він спав з іншими. І вперше він з болем у серці побачив у неї той вираз обличчя, який буває у людей від раптових пекучих страждань, — це було обличчя жінки, що потопає. Лише тоді він збагнув, що весь цей час не думав про неї, і йому стало соромно. Він попросив у неї пробачення, сказав, що з цим покінчено, що від завтра все буде, як колись. Луїза була не в змозі щось говорити, й вона одвернулася, щоб приховати сльози. Наступного дня Йона рано-вранці вийшов з дому. Йшов дощ. Він повернувся, вимоклий до нитки, навантажений дошками. У себе він застав двох давніх приятелів, що зайшли провідати його. Вони пили каву у великій кімнаті. "Йона змінює техніку. Він збирається малювати на дереві". Йона посміхнувся. "Річ не в тім. Але я розпочинаю щось нове". Йона вийшов до маленького коридора, що прилягав до душової, туалету й кухні і там, де він утворював прямий кут з коридором, що вів до передпокою, зупинився й довго дивився на високі стіни, що піднімалися до темної стелі. Йому знадобилася драбина, й він спустився по неї до кон-с'єржа. Повернувшись, він застав у себе ще кількох чоловік, і йому довелося відбиватися від гостей, що оточили його, вельми раді бачити його знову, та від домашніх, що чіплялися до нього з розпитами. Нарешті він дістався до кінця коридора. В цю мить дружина його виходила з кухні. Йона поставив драбину й міцно притис Луїзу до грудей. Вона благальне глянула на нього. "Прошу тебе, — мовила вона, — не починай спочатку". — "Ні-ні, — відповів Йона. — Я буду малювати, я мушу малювати". Але здавалося, що він говорить сам до себе, погляд у нього був відсутній. Він узявся до роботи. Насере-дині висоти стін він почав споруджувати поміст, щоб вийшло щось схоже на вузьку, але глибоку й високу антресолю. Надвечір усе було готове. Ставши на драбину, Йона вчепився за край помосту і, щоб випробувати його на міцність, повис на ньому і кілька разів підтягнувся. Потім він приєднався до гостей і домашніх, усі були раді, іцо він знову став таким привітним. Увечері, коли вдома було трохи менше людей, Йона взяв гасову лампу, стілець, ослінчик і підрамник і все це підняв на антресолю, супроводжуваний цікавими поглядами трьох жінок і дітей. "Ось так, — сказав він, вибравшись на своє сідало. — Тут я працюватиму, нікому не заважаючи". Луїза спитала, чи певний він, що зможе там малювати. "Звичайно, — відповів він, — для цього багато місця не потрібно. Мені тут буде вільніше. Деякі знамениті художники малювали при свічках, і зрештою... Дошки не прогинаються?" Ні, вони не прогиналися. "Будь певна, — мовив Йона, — кращої ради не знайдеш". І він спустився вниз.