Йона - Камю Альбер
ЙОНА
або
ХУДОЖНИК ЗА РОБОТОЮ
--------------------------------------
"Киньте мене до моря... бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас".
Книга пророки Йони, І, 12
Художник на ім'я Жільбер Йона вірив у свою зорю. Правда, тільки в неї він і вірив, хоча релігія, яку сповідували інші, викликала в нього повагу і навіть своєрідний захват. Однак і його віра була не без чеснот, бо полягала у підсвідомому допущенні того, що він здобуде багато, нічогісінько не заслуживши. Тому, коли раптом з десятеро критиків заходилися сперечатися про те, кому з них належить слава відкриття його таланту, — а йому в ту пору було років тридцять п'ять, — він анітрохи не здивувався. Проте його душевний спокій, що декому видавався пихою, пояснювався, навпаки, його скромністю і вірою. Йона віддавав належне радше своїй щасливій зорі, аніж своїм заслугам. Він трохи дужче здивувався, коли один торговець картинами запропонував йому щомісячне утримання, яке звільнить його від усіх матеріальних турбот. Марно архітектор Рато, котрий ще з ліцею заприязнився з Йоною та повірив у його щасливу зорю, доводив другові, що на це утримання він ледь животітиме і що торговець на цьому нічого не втрачає.
— І все-таки це щось, — казав Йона.
Рато, який досягав успіхів у житті, покладаючись лише на власні сили, картав друга:
— От тобі й маєш — щось!
Треба поторгуватися. Нічого не допомагало. Йона в душі благословляв свою щасливу зорю.
— Як вам завгодно, — сказав він торговцеві. І кинув роботу у батьковому видавництві, аби цілком присвятити себе живопису.
— Мені просто пощастило, — казав він. Насправді він думав: "Мені й далі щастить!"
Відтоді як він себе пам'ятав, щаслива доля не покидала його. Він був вельми вдячний батькам, передусім за те, що ріс без суворого нагляду і міг досхочу мріяти, а ще за те, що вони розлучилися через подружню зраду. Зрештою, саме на це посилався його батько, забуваючи уточнювати, що йшлося про досить своєрідну зраду: він не міг примиритися з благодійництвом дружини, справжньої святої, котра, не вбачаючи в тому нічого хибного, принесла себе в дар стражденному людству. Чоловік гадав, що лише він має неподільне право на чесноти своєї дружини. "Мені остогидло, — казав новоявлений Отелло, — що вона зраджує мені з біднотою". Це взаємонерозуміння виявилося вигідним для Йони. Його батьки, десь вичитавши чи почувши, ніби існує немало випадків, коли внаслідок розлучення батьків з дитини виростав садист чи вбивця, навперебій потурали йому, аби задушити в зародку можливість такого згубного розвитку. Що менше помітні були наслідки потрясіння, яким стало, як вони гадали, їхнє розлучення для дитячої психіки, то більше вони турбувалися: незримі травми — найглибші. Варто було Йоні показати, що він задоволений собою чи тим, як провів день, і звичайне занепокоєння батьків переростало в паніку. Вони подвоювали свою увагу до дитини й випереджали всі її забаганки. Нарешті, своєму начебто горю Йона завдячував тим, що знайшов вірного брата в особі свого приятеля Рато. Батьки останнього часто запрошували його маленького товариша по ліцею, бо співчували нещастю хлопчика, їхні жалісливі слова викликали в сина, здорованя та спортсмена, бажання взяти під захист однокашника, чиї успіхи, досягнуті ніяк-бо не ціною старання, вже тоді захоплювали Рато. Поєднання захвату й поблажливості сприяло дружбі, яку Йона сприйняв, як і все інше, просто і залюбки.
Коли Йона без особливих зусиль завершив свою освіту, йому знову поталанило: ставши на службу до батьківського видавництва, він знайшов таким чином пристойне становище а крім того, ще й виявилося його художницьке покликання, Найбільший видавець у Франції, батько Йони, вважав, що саме через кризу культури книжці більше, ніж будь-коли, належить майбутнє. "Історія свідчить, — казав він, — що менше люди читають, то охочіше вони купують книжки". Виходячи з цього, він лише коли-не-коли читав рукописи, які надходили, публікував їх, покладаючись тільки на ім'я автора та актуальність теми (а оскільки єдина тема, що завжди була актуальною — це секс, то видавець врешті спеціалізувався на ній і дбав лише про оригінальне оформлення та безкоштовну рекламу. Таким чином, Йона отримав разом з відділом внутрішніх рецензій ще й багато вільного часу, а його потрібно було на щось використати. Отак він і прийшов до живопису. Вперше він відкрив у себе несподіваний, але неослабний запал, і невдовзі вже проводив цілісінькі дні за мольбертом і — знову, не докладаючи жодних зусиль — досягнув блискучих успіхів на цій ниві. Здавалося, ніщо інше його не цікавить, і він ледве встиг одружитися в належному віці: живопис поглинав його без останку. На людей та події повсякденного життя він реагував лише доброзичливою посмішкою, що звільняла його від необхідності думати про них. Потрібно було статися пригоді з мотоциклом, який Рато надто розігнав, коли його приятель сидів позад нього в сідлі, щоб Йона, вимушений нарешті відірватися від роботи, бо ж праву руку взяли в гіпс, зацікавився знічев'я коханням. Але й за цю нещасливу пригоду він був схильний дякувати долі. Адже, якби не його щаслива зоря, то хіба він поглянув би на Луїзу Пулен так, як вона на те заслуговувала. А втім, на думку Рато, на Луїзу не варто було й дивитися. Бо ж сам він хоча й був невеликого зросту, кремезний, йому подобалися лише великі жінки. "Не розумію, що ти знаходиш у цій комасі", — казав він. Справді маленька, смаглява, чорнява та чорноока Луїза, однак, була гарно складена й мила. Йону, високого й повного, тішила ця комашка, тим більше що вона була клопітлива, як мураха. Покликанням Луізи було діяльне життя. Це покликання якнайкраще відповідало схильності Йони до інертності з усіма Ті перевагами. Спочатку Луїза поринула в літературу. Принаймні доки вона гадала, що книговидавництво цікавить Йону, вона читала все підряд і за кілька тижнів могла вже говорити про все. Йона був у захваті й почав вважати, що остаточно спекався необхідності щось читати, бо Луїза досить добре його інформувала, тепер він міг від неї дізнаватися про найсуттєвіше в сучасних відкриттях. "Тепер не варто вже казати, що ось такий-то злий або гидкий, — стверджувала Луїза, — а треба казати, що йому хочеться бути злим чи гидким". Це важливий відтінок, і, як відзначив Рато, така новація вела принаймні до звинувачення роду людського. Та Луїза запевняла, що цю істину проголошують водночас бульварні газети й філософські журнали, а отже, вона загальновизнана й незаперечна. "Як вам завгодно", — мовив Йона й одразу ж забув про жорстоке відкриття, поринувши у мрії про свою щасливу зорю. Луїза облишила літературу, тільки-но зрозуміла, що Йону цікавить тільки живопис. Вона відразу ж захопилася образотворчим мистецтвом, почала бігати по музеях та виставках, тягаючи за собою Йону, який погано розумів твори сучасників і соромився своєї простоти. Однак він радів, що так добре поінформований про все, що стосується мистецтва, якому він себе присвятив. Правда, наступного дня він забував навіть ім'я художника, картини якого тільки-но бачив. Проте Луїза мала рацію, коли незаперечним тоном нагадувала йому те, що вона засвоїла як одну з безсумнівних істин іще коли захоплювалася літературою, а саме: що насправді ми ніколи нічого не забуваємо. Щаслива зоря таки справді оберігала Йону, який міг таким чином, не беручи гріха на душу, поєднувати переваги твердої пам'яті зі зручностями забуття.
Але особливо яскраво сяяли скарби відданості, якими Луїза обсипала Йону у повсякденному житті. Цей добрий ангел звільняв його від купівлі одягу, черевиків та білизни, що всім нормальним людям вкорочує дні й без того коротко го життя. Вона самовіддано брала на себе натиск машини, створеної, аби забирати час за допомогою сили-силенної вигадок, починаючи з незрозумілих бланків департаменту соціального страхування й кінчаючи все новими й новими вказівками податкового відомства. "Так-так, — казав Рато. — , Шкода, що вона не може піти замість тебе до зубного лікаря". До зубного лікаря вона не ходила, а домовлялася по телефону про візити в найзручніший для Йони час; дбала, щоб його машина була заправлена пальним та маслом, замовляла кімнати в курортному готелі, піклувалася про житло; сама купувала подарунки, які Йона бажав піднести, вибирала й посилала замість нього квіти, а то й, бувало, вечорами встигала забігти до нього додому в його відсутність і постелити постіль, аби йому лишалося тільки роздягтися й лягти спати. Виявивши таку саму енергію, вона потрапила до тієї постелі, потім поклопоталася про формальності, привела Йону до мера за два роки до того, як його талант було визнано, й організувала весільну подорож таким чином, щоб вони могли відвідати всі музеї, не забувши заздалегідь в розпалі житлової кризи знайти трикімнатне помешкання, де вони й поселилися повернувшись. Згодом вона привела хлопчика та дівчинку, майже одне по одному, згідно з її планом мати трьох дітей, який був виконаний незабаром після того, як Йона пішов з видавництва, аби присвятити себе живопису. А втім, коли Луїза народила першу дитину, вона з головою поринула в клопоти про неї, а потім і про меншеньких дітей. Вона ще намагалася допомагати чоловікові, але їй бракувало часу. Безсумнівно, їй було прикро, що вона не вділяє уваги Йоні, проте її рішучий характер не давав їй надто довго заглиблюватися в такі прикрощі. "Нема ради, — казала вона. — У кожного свій верстат". Йона вважав цей вислів чарівним, бо хотів, як усі тогочасні художники, щоб його мали за ремісника. Отож, ремісника позбавлено колишньої опіки, і тепер йому доводилося самому купувати собі черевики. В цьому не було нічого незвичайного, крім того, Йоні й тут хотілося бачити кращий бік. Звичайно, йому коштувало зусиль ходити по крамницях, але ці зусилля винагороджувалися годинами самотності, що роблять таким неоціненним подружнє щастя. Але куди гострішою, ніж усі інші проблеми молодої пари, була проблема життєвого простору, бо простір навколо неї скорочувався з плином часу. Народження дітей, новий фах Йони, тісне приміщення та скромне утримання, що не давало змоги купити більше помешкання, — все це разом залишало мало простору для діяльності Йони та Луїзи, кожного на своїй ниві.