Йона - Камю Альбер

Іноді перед усіма тими багатствами, досі йому не відомими, він відчував крихту гордості. "А й правда, — казав він собі. — Ось це обличчя на задньому плані причаровує погляд. Я не зовсім розумію, що вони мають на увазі, коли говорять про опосередковану гуманізацію. Однак із цим ефектом я й справді досить далеко просунувся вперед". Але незабаром з голови йому вивітрювалося відповідальне усвідомлення своєї майстерності, і він знову складав подяку доленосній зорі. "Це зоря просувається, — казав він собі, — а я лишаюся з Луїзою та дітьми". А втім, з учнів була й інша користь — вони спонукали Йону вимогливіше ставитися до себе самого. Вони так високо підносили його сумлінність та працездатність, що після того він уже не міг дозволити собі жодного послаблення. Так він поступово відмовився від давньої звички: закінчивши важке місце, гризти шматочок цукру чи шоколаду, перш ніж знову взятися до роботи. Наодинці з собою він, попри все, потайки піддався б цій спокусі і дозволив собі маленьку втіху. Але його моральному вдосконаленню сприяла майже постійна присутність учнів та друзів, при них йому було якось незручно гризти шоколад, перериваючи, до того ж, цікаву розмову задля такої маленької примхи. Крім того, його учні вимагали, щоб він лишався вірним своїм естетичним переконанням. Нона, який довго працював, покії відчує скороминуще осяяння, коли дійсність поставала перед його очима у первозданному вигляді, мав дуже туманне уявлення про свої естетичні принципи. А його принципи учні, навпаки, чудово знали й давали їм безліч тлумачень, досить суперечливих та категоричних — тут вони ніколи не жартували. Іноді Йоні кортіло піти за примхою, яка, скільки світ стоїть, вабила за собою митців. Але його учні, поглядаючи на деякі полотна, що не відповідали їхньому розумінню прекрасного, супили брови, й це змушувало Йону вдумливіше ставитися до мистецтва, якому він себе присвятив, і то було йому лише на користь. Нарешті, учні допомагали Йоні ще й так — вимагали висловити свою думку про їхні власні твори. І справді, не минало й дня, щоб йому не принесли похапцем накреслений етюд, що його автор ставив між Йоною та початою ним картиною, знайшовши найліпше освітлення. Доводилося щось говорити. Доти Йона завжди потай соромився своєї повної неспроможності поцінувати мистецький твір. За винятком небагатьох картин, які западали йому в душу, і нікчемної мазанини, про яку й говорити не варто, все видавалося йому однаково цікавим і ніщо не зворушувало. Таким чином, йому довелося виробити для себе певний набір найрізноманітніших суджень, тим більше, що його учні, як і всі столичні художники, були загалом люди не безталанні й, коли вони збиралися в нього, йому потрібно було проводити тонкі відмінності між їхніми роботами, аби догодити кожному. Цей приємний обов'язок змусив його скласти відповідний лексикон та виробити певні погляди на мистецтво. Однак його природна доброзичливість не постраждала від напруження духовних зусиль. Він швидко зрозумів, що учні чекали від нього не критики, що була їм ні до чого, а лише заохочень і, по можливості, похвал. Потрібно було тільки, щоб ці похвали не були схожі одна на одну. Тому Йона вже не вдовольнився своєю звичайною люб'язністю. Він зробився винахідливо люб'язним. Отак і минав час у Нони, який малював тепер в оточенні учнів та друзів, що розсідалися на стільцях, поставлених кількома рядами довкруг його мольберта. А часто до його глядачів приєднувалися сусіди, що виглядали з вікон будинку, що напроти. Він обмінювався думками і сперечався з друзями, роздивлявся картини, які приносили йому на суд, посміхався Луїзі, коли вона заходила до кімнати, втішав дітей, жваво відповідав на нескінченні телефонні дзвінки і, навіть на мить не випускаючи пензлів з рук, коли-не-коли робив мазок на початій картині. З одного боку, життя його було насичене, кожна година зайнята, і він дякував долі за те, що вона рятувала його від нудьги. З іншого боку, щоб написати картину, треба зробити чимало мазків, і він міркував про те, що нудьга має свої переваги, оскільки від неї можна врятуватися напруженою роботою. Йона, між іншим, працював усе менше, в міру того як його друзями ставали все більш цікаві люди. Навіть у ті рідкісні години, коли він лишався наодинці з собою, він почувався надто виснаженим, щоб надолужувати змарноване, і в ці години він міг лише мріяти про новий лад життя, що примирив би радощі дружби з перевагами нудьги. Він звірився щиро Луїзі, а та, зі свого боку, поділилася з ним своїми турботами: старші діти підростають, і кімната стає тісною для них. Вона запропонувала перевести їх у велику кімнату, відгородивши їхні ліжка ширмою, а малюка переселити до маленької кімнати, де його не будитиме телефон. А що малюк майже не займав місця, Йона міг зробити цю кімнату своєю майстернею. Тоді у великій можна було б удень приймати гостей. Йона виходив би погомоніти з друзями і знову йшов би до себе працювати — гості, безсумнівно, не нарікали б на нього, розуміючи, що він потребує усамітнення. Крім того, вони раніше розходилися б, знаючи, що дітей час вкладати спати. "Чудово", — сказав, поміркувавши, Йона. "Та й потім, — додала Луїза, — якщо твої друзі не будуть так засиджуватися, ми зможемо трохи частіше бачитися". Йона глянув на неї. На обличчі Луїзи промайнула тінь смутку. Схвильований, він обійняв її та поцілував, вклавши в цей поцілунок усю свою ніжність. Вона припала до нього, і на мить вони знову відчули себе щасливими, як на початку подружнього життя. Але ось вона стрепенулася: маленька кімната була, можливо, затісною для Йони. Луїза озброїлася складаним метром, і вони виявили, що через нагромадження полотен Йони та куди численніші полотна його учнів він звичайно працював на площі, не набагато більшій за ту, яку віднині йому буде відведено. Йона негайно почав переселення. На щастя, що менше він працював, то більше зростала його популярність. Кожну його виставку нетерпляче чекали й заздалегідь прославляли. Щоправда, кілька критиків, серед них двоє постійних відвідувачів його майстерні, применшували деякими застереженнями запал своїх відгуків. Але цю маленьку неприємність цілком відшкодовувало обурення учнів. Звичайно, твердо заявляли останні, вище над усе вони ставлять картини першого періоду, але нинішні пошуки готують справжню революцію. Йона картав себе за легку прикрість, яку він відчував завжди, коли вихваляли його перші твори, й палко дякував. Рато бурчав: "Дивні типи... Вони воліють, аби ти лишався нерухомим, як статуя. Як послухати їх, то жити забороненої" Але Йона захищав своїх учнів: "Ти цього не можеш збагнути, — казав він Рато, — тобі до вподоби все, що я роблю". Рато сміявся: "До біса, мені подобається твій пензель, а не твої картини". Але хай там як, а картини його й далі мали успіх, і після однієї виставки, яку тепло зустріла публіка, торговець, з яким мав справи Йона, сам запропонував збільшити місячне утримання. Йона погодився, вельми йому дякуючи. "Послухати вас, — казав торговець, — то можна подумати, що до грошей ви небайдужі". Така простодушність полонила серце художника. Однак, коли він попросив у торговця дозволу віддати одне з полотен на благодійницький аукціон, той стурбувався і поцікавився, чи не йдеться про "прибуткове" благодійництво. Йона цього не знав. Тоді торговець запропонував йому сумлінно дотримуватися умов договору, який давав йому виключне право на продаж картин Йони. "Контракт є контракт", — сказав він. А в їхньому контракті благодійництво не було передбачене. "Як вам буде завгодно", — відповів художник. Зміни в побуті дали позитивні наслідки. Так, Йона зміг досить часто усамітнюватися, щоб відповідати на безліч листів, які він тепер отримував, і які через свою ввічливість не міг полишити без відповіді. В одних листах йшлося про мистецтво, в інших, куди численніших, — про особисті справи відправника: то художник-початківець шукав підтримки й заохочення, то в Йони просили поради чи грошової допомоги. В міру того як його ім'я з'являлося в газетах, до нього зверталися також із настійливими проханнями виступити проти тієї чи іншої обурливої несправедливості. Йона відповідав, писав про мистецтво, дякував, давав поради, відмовляв собі в новій краватці, аби послати маленьку підтримку, зрештою, підписував справедливі протести, до яких йому пропонували приєднатися. "Виявляється, тепер ти займаєшся політикою? Лиши це письменникам та негарним дівулям", — казав Рато. Ні, він підписував лише ті протести, в яких мовилося, що вони не викликані бодай якою політичною упередженістю. Однак усі вони претендували на цю чудову незалежність. Кишені Йони завжди були напхані нечитаними листами, а варто було їх розкрити, як приносили нові. Він відповідав на найбільш термінові, які, як правило, надходили від незнайомих людей, і відкладав ті, що потребували ґрунтовної відповіді, тобто листи друзів. Така сила-силенна обов'язків була принаймні несумісна з неробством і безтурботністю. Він завжди спізнювався і завжди відчував себе винним, навіть коли працював, що з ним час від часу таки траплялося.

Луїзу все дужче й дужче поглинали турботи про дітей, і вона падала з ніг, роблячи по господарству все те, що за інших обставин міг би зробити й він сам. Йона від цього страждав. Зрештою, він працював для свого задоволення, а їй випала прикріша доля. Він усвідомлював це, коли Луїза виходила у справах. "До телефону!" — кричав старший хлопчик, і Йона кидав картину, щоб, зітхнувши з полегкістю, повернутися до неї після отримання чергового запрошення. "Газі!" — кричав посильний, якому відчиняв двері хтось із дітей. "Зараз, заразі" Коли Йона клав трубку чи відходив від дверей, приятель або учень, а то й обидва разом ішли за ним до маленької кімнати, щоб закінчити почату розмову. Поволі всі звикли проводити час у коридорі — товклися там, розпатякували, закликали Йону в свідки чи забігали на хвилинку до малої кімнати. "Тут хоч вас можна вільно побачити!" — вигукували ті, що заходили. "Так, — відповідав розчулений Йона, — останнім часом ми зовсім не бачимося". Він відчував, що ошукує сподівання тих, з ким не бачиться, і засмучувався.