Ніс - Гоголь Микола

Один заслужений полковник нарочито для цього вийшов раніше з дому і, багато приклавши сили, пробрався крізь натовп; та був дуже обурений, коли побачив у вікні крамниці замість носа звичайнісіньку шерстяну фуфайку і літографовану картинку, де зображено було дівчину, що поправляє собі панчішку, і франта з відкидним жилетом та невеликою борідкою, який дивиться на неї з-за дерева, — картинку, котра вже більш як десять років висіла все на тім самім місці. Одійшовши, він промовив з досадою: "Як можна такими-от дурними небилицями тривожити народ?.."

Потім пішла поголоска, що не на Невському проспекті, а в Таврічеському саду прогулюється ніс майора Ковальова, що ніби він давно вже там; що коли ще жив там Хозрев-Мірза, то дивом дивувався з такої дивної вигадки природи. Деякі студенти з Хірургічної академії вирушили туди. Одна знатна шановна пані в особливому листі просила садового доглядача показати дітям її цей незвичайний феномен і, коли можна, з поясненням повчальним і напутливим для юнаків.

З усіх цих подій дуже тішилися всі світські постійні відвідувачі раутів, що любили смішити дам, у яких запас у той час зовсім вийшов. Невелика тільки частина статечних та благонамірених людей була дуже невдоволена. Один пан говорив з обуренням, що він не розуміє, як то в наш просвічений вік можуть ходити безглузді вигадки, і що йому дивно, чому не звертає на це уваги уряд. Пан цей, як видно, був із тих панів, що хотіли б приплутати уряд до всього, навіть до своїх щоденних сварок із жінкою. По цьому… але тут знову вся пригода затуманюється, і що було далі, зовсім невідомо.

III

Безглуздя справжнє робиться на світі. Буває таке, що аж ніяк на правду не скидається: раптом той самий ніс, що їздив собі в чині статського радника і наробив стільки галасу по місту, опинився, мовби нічого й не було, знову на своєму місці, тобто саме поміж двома щоками у майора Ковальова. Це сталося вже квітня сьомого числа. Прокинувшись і випадково глянувши в дзеркало, бачить він: ніс! хап рукою — справді ніс! "Еге!" — сказав Ковальов і від радості мало не почав садити босий по всій кімнаті тропака, але ввійшов Іван і перебив. Він звелів зараз же дати собі вмитися і, вмиваючись, глянув іще раз у дзеркало: ніс. Витираючись рушником, він знову глянув у дзеркало: ніс!

— А подивись-но, Іване, здається, у мене на носі ніби прищик, — сказав він, думаючи сам собі: "От лихо, як Іван скаже: та нема, пане, не те що прищика, а й самого носа нема!"

Але Іван сказав:

— Нічого, пане, ніякого прищика: ніс чистий!

"Добре, чорти б його побрали!" — сказав сам собі майор і клацнув пальцями. Тут саме виглянув у двері цирульник Іван Яковлевич, тільки так боязко, як та кішка, яку тільки що одшмагали за вкрадене сало.

— Кажи спочатку: чисті руки? — кричав ще здалека до нього Ковальов.

— Чисті.

— Брешеш!

— Їй-богу, чисті, пане.

— Ну, гляди ж.

Ковальов сів. Іван Яковлевич закрив його салфеткою і в одну мить, орудуючи помазком, перетворив усю бороду його та частину щоки на крем, який подають у купців на іменинах. "Ач! — сказав сам до себе Іван Яковлевич, глянувши на носа, і потім перехилив голову на другий бік і подивився на нього збоку. — Яке! їй-право, як подумаєш", — говорив він далі і довго розглядав носа. Нарешті легенько та обережно, як тільки можна собі уявити, він підняв два пальці з тим, щоб зловити його за кінчик. Така вже була система в Івана Яковлевича.

— Ну, ну, ну, дивись! — закричав Ковальов.

Іван Яковлевич і руки опустив, сторопів і збентежився, як ніколи не бентежився. Нарешті обережно почав він лоскотати бритвою в нього під бородою, і хоч йому було зовсім не з руки і важко голити, не придержуючи за нюхальну частину тіла, а проте, якось там упираючись своїм шорстким великим пальцем йому в щоку та в нижню ясну, нарешті подолав усі труднощі й виголив.

Коли все було закінчено, Ковальов мерщій одягся, взяв візника і поїхав просто до кондитерської. Входячи, закричав він іще здалека: "Хлопче, чашку шоколаду!" — а сам ту ж хвилину до дзеркала: є ніс. Він весело обернувся назад і з сатиричним виглядом подивився, трохи примруживши око, на двох військових, що в одного з них був ніс аж ніяк не більший за жилетний ґудзик. Потім він рушив до канцелярії того департаменту, де добивався віце-губернаторського, а як не пощастить, то екзекуторського місця. Проходячи через приймальню, він глянув у дзеркало: є ніс. Далі поїхав він до другого колезького асесора, чи майора, великого насмішника, якому він часто говорив, одповідаючи на всякі ущипливі зауваження: "Ну, вже ти, знаю я тебе, ти шпилька!" Дорогою він подумав: "Коли й майор не лусне од сміху, побачивши мене, тоді вже певний знак, що все, що тільки є, сидить на своєму місці". Та колезький асесор анічогісінько. "Добре, добре, чорт забирай!" — подумав собі Ковальов. По дорозі зустрів він штаб-офіцершу Подточину разом з дочкою, вклонився їм, а ті привітали його з радісними вигуками, отже нічого, нема в ньому ніякої вади. Він розмовляв з ними дуже довго і, навмисне вийнявши табакерку, набивав перед ними дуже довго свого носа з обох під'їздів, сам собі приказуючи: "Маєте, мовляв, баби, поріддя куряче! а я дочки все-таки не посватаю. Так просто, par amour[?] — чом би й ні!" І майор Ковальов з того часу прогулювався, ніби нічого й не було, і по Невському проспекту, і в театрах, і скрізь. І ніс теж, ніби нічого й не було, сидів у нього на обличчі, і подумати не можна було, що відлучався зі свого місця. І після того майора Ковальова бачили завжди в доброму настрої, усміхнений він переслідував рішуче всіх гарненьких дам, а раз навіть спинився перед крамничкою в Гостиному дворі і купував якусь орденську стрічечку, невідомо задля чого, бо сам він не був кавалером ніякого ордена.

Ось яка пригода сталася в північній столиці нашої просторої держави! Тепер тільки, усе зваживши, бачимо, що є в ній чимало неправдоподібного. Не кажучи вже про те, що справді чудне, надприродне одділення носа і поява його в різних місцях у вигляді статського радника, — як Ковальов не додумався, що не можна через газетну експедицію оповіщати про носа? Я це не до того кажу, що мені здавалося дорого заплатити за оповіщення: це дурниця, і я зовсім не з користолюбних людей. Але ж непристойно, ніяково, негарно! І знов-таки — як ніс опинився в печенім хлібі, і як сам Іван Яковлевич?.. ні, я цього зовсім не розумію, не розумію й край! Та що найдивніше, найнезрозуміліше за все, то це те, як автори можуть брати такі-от сюжети. Сказати правду, цього вже ніяк не можна збагнути, це іменно… ні, ні, зовсім не розумію. По-перше, користі для вітчизни ніякісінької; по-друге… та й по-друге теж нема користі. Просто я не знаю, що це…

А проте при всьому тому, хоч, звичайно, можна допустити і те, й друге, й третє, можна навіть… ну, та де ж не буває безглуздя?.. А все ж таки, як розміркуєш, у всьому цьому, далебі, є щось. Кажіть, що хочете, а такі пригоди бувають на світі; рідко, але бувають.