Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Ми змушені повернути вашій королівській величності одержані ордени, бо нам не випадає носити ордени держави, з якою наші уряди ведуть війну.

Церемоніймейстер прийняв од них ордени.

— Дякуємо вашій королівській величності за гостинність у вашій чудовій столиці, звідки ми виносимо найприємніші спогади. Ми не маємо сумніву, що це маленьке непорозуміння незабаром закінчиться і давня щира дружба знову об'єднає наші уряди.

Мацюсь підвівся і спокійним голосом відказав:

— Скажіть вашим урядам, що я радий, що спалахнула війна. Ми постараємося якнайшвидше вас перемогти — а умови миру запропонуємо м'які. Так чинили мої предки.

Один з послів ледь посміхнувся, низько вклонився, церемоніймейстер тричі стукнув об підлогу срібною палицею і виголосив:

— Аудієнцію закінчено.

Промова короля Мацюся, надрукована в усіх газетах, викликала захват. Перед королівським палацом зібрався величезний натовп. Вітальним вигукам не було кінця. Так минуло три дні. А король Мацюсь даремно ждав, коли, нарешті, його покличуть. Не для того ж існує війна, щоб королі вчили граматику, писали диктанти й розв'язували арифметичні задачки.

Страшенно зажурений ходив Мацюсь по саду, коли почув знайоме кування зозулі. Хвилина — і в його руці дорогоцінний лист від Фелека.

"Їду на фронт. Батько напився, як і обіцяв, але замість лягти спати, почав лаштуватися в дорогу. Він не знайшов баклажки, складаного, ножа й патронташа. Подумав, що це мої витівки, й здорово мене відлупцював. Сьогодні або завтра вночі втечу з дому. Був на залізниці. Солдати обіцяли взяти мене з собою. Може, ваша королівська величність захоче дати мені якесь доручення, то я чекатиму о сьомій годині. Не завадила б мені в дорозі ковбаса, краще копчена, пляшка горілки й трохи тютюну".

Прикро, коли король змушений нишком, мов злодій, скрадатися з палацу. А ще гірше, коли такій подорожі передує екскурсія до їдальні, де одночасно зникає пляшка коньяку, ковбаса й великий шматок лосося.

"Війна,— думав Мацюсь.— Адже на війні можна навіть убивати".

Мацюсь був дуже сумний, а Фелек сяяв.

— Коньяк ще краще за горілку. Нічого, що нема тютюну,— Фелек насушив собі листя, а далі одержуватиме звичайну солдатську порцію.— Не пропадемо. Шкода тільки, що головнокомандуючий — тюхтій.

— Як це тюхтій?.. Хто такий?

Мацюсеві кров ударила в голову. Знову його обдурили міністри. Виявляється, війська вже тиждень як у дорозі, вже відбулися дві не дуже вдалі битви, а військо очолив старий генерал, про якого навіть батько Фелека, щоправда, трохи п'яний, сказав — йолоп. Мацюсь, можливо, поїде лише один раз на фронт, та й то в таке місце, де йому ніщо не загрожуватиме. Мацюсь буде вчитися, а народ його захищатиме. Коли привезуть поранених у столицю, Мацюсь відвідає їх у шпиталі, а коли вб'ють генерала, Мацюсь буде на похороні.

— Як же це? Виходить, не я захищатиму народ, а народ захищатиме мене?

А як же королівська честь? А що про нього подумає Іренка? Отже він, король Мацюсь, тільки на те й король, щоб учити граматику й дарувати дівчаткам ляльки, великі, аж до стелі. Ну, якщо так думають міністри, то вони погано знають Мацюся.

Фелек доїдав п'яту пригорщу малини, коли Мацюсь шарпнув його за плече й сказав:

— Фелеку.

— Слухаю, ваша величність.

— Хочеш бути моїм другом?

— Слухаю, ваша величність.

— Фелеку, те, що я тобі зараз скажу, таємниця. Пам'ятай про це і не зрадь мене.

— Слухаю, ваша величність.

— Сьогодні вночі я втечу з тобою на фронт.

— Слухаю, ваша величність.

— Поцілуйся зі мною.

— Слухаю, ваша величність.

— І кажи мені "ти".

— Слухаю, ваша величність.

— Я вже не король. Я, стривай,— як би це мені назватись? Я Томек Палюх. Ти для мене — Фелек, я для тебе — Томек.

— Слухаю,— сказав Фелек, квапливо ковтаючи шматок лосося.

Вирішено: сьогодні о другій годині ночі Мацюсь буде біля огорожі.

— Слухай, Томеку, коли нас буде двоє, то провізії треба мати більше.

— Гаразд,— відповів Мацюсь неохоче, бо йому здавалося, що в таку важливу хвилину не випадає думати про шлунок.

Іноземний вихователь скривився, коли побачив на щоці Мацюся сліди малини — знак від Фелекового поцілунку. Та оскільки вже й до палацу докотилася воєнна метушня, нічого не сказав.

Адже нечувана річ: хтось украв учора з королівського буфета розпочату пляшку коньяку, найкращу ковбасу й половину лосося. Ці делікатеси іноземний вихователь виканючив для себе тоді, коли приймав посаду вихователя престолонаступника, ще за життя старого короля. І от сьогодні вперше він лишився без ласощів. Хоч кухар дуже хотів повернути йому втрачене, проте треба було написати нове замовлення, на якім управління палацу мало поставити штамп, а придворний економ повинен його підписати — і лише тоді, за наказом начальника склепу, можна одержати нову пляшку. Коли ж хто-небудь закомизиться і схоче притримати дозвіл до закінчення цієї тяганини — прощай, любий коньяче, на місяць, а може, й на довше.

Розгніваний вихователь налив королю чарку риб'ячого жиру й на п'ять секунд раніше, ніж передбачав регламент, дав Мацюсеві знак вкладатися спати.

Розділ шостий

— Томеку, ти тут?

— Тут. Це ти, Фелеку?

— Я. Хай йому чорт, темно, ще десь наскочимо на варту.

Мацюсеві насилу вдалося вилізти на дерево, з дерева на огорожу, а з огорожі сплигнути на землю.

— Король, а незграбний, як та баба,— пробурмотів Фелек, коли Мацюсь з невеличкої висоти гепнув на землю й здалеку пролунав крик вартового: "Хто там?"

— Не озивайся,— шепнув Фелек.

Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собі шкіру на руці: дістав першу рану на цій війні.

Друзі, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животі, під самісіньким носом у варти, дісталися тополиної алеї, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орієнтуючись на світло великої електричної лампи казарменої в'язниці, далі перебігли місток і вже прямою дорогою рушили до центрального військового вокзалу.

Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповіді про давні часи. Так, це був табір. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а біля них солдати варили чай, розмовляли або спали.

Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вів його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всі хлопчики-некоролі — такі ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навіть серед дуже відважних. У колотнечі, коли щогодини новий ешелон привозив солдатів, коли загони весь час міняли місце, то наближаючись до колії, то вибираючи зручнішу місцину для постою, заблудитися було зовсім не важко. І навіть Фелек кілька разів нерішуче спинявся. Він був тут удень, але відтоді багато що змінилося. Кілька годин тому стояли тут гармати, зараз їх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а їхнє місце зайняли телеграфісти. Частину табору освітлювали великі рефлектори, а частина танула в нічній темряві. Як на лихо, почався дощ, і, оскільки траву було зовсім витолочено, ноги грузли в липкому багні.

Мацюсь не наважувався ані на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся згубити Фелека. А той не йшов, а біг, розштовхуючи солдатів, що в свою чергу штовхали його.

— Мені здається, наче це десь тут,— озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсеві.

— Ти не взяв пальта? — спитав він.

— Ні, моє пальто висить у королівському гардеробі.

— І рюкзака не взяв? Ну, знаєш, так вирядитись на війну може тільки розтелепа,— вихопилось у Фелека.

— Або герой,— відказав ображений Мацюсь.

Фелек прикусив язика: адже Мацюсь, що не кажи,— король. Однак його сердило, що саме зараз дощить, що кудись запропали знайомі солдати, які обіцяли сховати хлопця в своєму вагоні, що, зрештою, взяв він із собою Мацюся, не попередивши його, які речі треба брати в дорогу. Хай батько відлупцював Фелека, зате в нього є баклажка, складаний ніж і ремінь, без якого жодна тямуща людина не піде на війну. А Мацюсь,— о жах! — в лакованих черевичках і в зеленій краватці. До того ж ця краватка, будь-як пов'язана в хапанині й тепер забруднена, надавала Мацюсевому обличчю такого жалюгідного вигляду, що Фелек засміявся б, коли б не тривожні думки, які, можливо, запізно обсіли йому голову.

— Фелеку, Фелеку! — раптово долинуло здалеку.

До них прямував височезний парубійко, теж доброволець, але вже в шинелі — справжній солдат.

— Я чекав тебе тут. Наші вже на вокзалі, через годину посадка. Скоріше!

"Ще скоріше!" — подумав король Мацюсь.

— А це що за ляля з тобою? — спитав здоровань, показуючи на Мацюся.

— Та, бачиш, я потім тобі скажу. Це довга історія, треба було його взяти.

— Щось я сумніваюсь. Якби не я, тебе самого б не взяли. А ти ще й з цуценям.

— Не розпускай губи,— сердито відказав Фелек.— Завдяки йому в мене в ціла пляшка коньяку,— додав він пошепки, щоб не почув Мацюсь.

— Дай покуштувати.

— Це я ще подумаю.

Довго йшли мовчки троє добровольців. Найстарший був сердитий, що Фелек його не послухав, Фелек — заклопотаний, що вскочив у таку халепу, а Мацюсь — ображений, такий смертельно ображений, що, коли б не змушений був мовчати, відповів би цьому негіднику так, як відповідають на образу королі.

— Слухай, Фелеку,— раптом зупинився провожатий,— якщо ти не віддаси мені коньяк, то йди сам. Я тобі влаштував місце, і ти обіцяв слухатись. Що ж буде далі, коли ти вже зараз починаєш комизитись.

Виникла сварка, і, можливо, дійшло б до бійки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його підпалив. Понесли з переляку двоє артилерійських коней. Зчинилося сум'яття, чийсь зойк різонув повітря, ще мить метушні — і їхній провожатий з розбитою ногою лежить у калюжі крові.

Фелек і Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звісно, готові на смерть, на рани й кров, але — в бою, у полі, і... трохи згодом.

— Чого це тут діти вештаються, що це за порядок? — гримнув хтось, певно, лікар, відштовхуючи їх убік.— Так я й знав: доброволець. Сидіти б тобі дома, соску ссати, шмаркач,— бубонів він, розрізаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.

— Томеку, тікаймо! — крикнув нараз Фелек, помітивши здалеку двох польових поліцаїв, що крокували біля носилок, на які санітари мали покласти нещасного добровольця.

— Ми кинемо його? — спитав несміло Мацюсь.

— А що ж? Заберуть у шпиталь.