Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

їй перехопило голос.

— Нічого поганого не трапилося, Інкамал-апай,— одразу заспокоїв її Тиналієв.— Я прийшов в іншій справі. Мені треба поговорити з учнями. А що під час уроку зайшов, даруйте — мені дозволили,— кивнув він на літнього завуча.

— Еге ж, розмова важлива,— підтвердив завуч.— Сідайте, діти.

Клас дружно сів.

Голову колгоспу всі знали, хоч головував він недавно, з осені, після повернення з фронту, та й сам він знав, либонь, тут усіх. Не знайомитися ж він прийшов. Та й чого б це? Учні сьомого класу—це вже примітні в аїлі люди. З кожним із них, семикласників, розмова могла відбутися дома, в конторі, на дорозі, де трапиться в аїлі. Але щоб голова прийшов у школу на урок для особливої розмови з учнями, такого ще ніколи не було. Та й що за розмова, яка може бути розмова? Влітку інша річ, усі до одного працюють у колгоспі, а зараз яка розмова? ' — Справа у мене така,— почав Тиналієв, уважно вдивляючись у напружені обличчя школярів і весь час силкуючись триматися рівніше, щоб не так впадала в очі його ко-, собокість.— Холодно у вас у школі, допомогти вам нічим (не можу, крім соломи. А солома, відомо, спалахне й погасне. Кізяки, якими раніше топили в школі, вивозили з гір ['спершу в'юками, а потім перекладали на вози. Минулого |-'року займатися цим не було кому і не було часу. Всі на І фронті. Є в мене під замком дві тонни вугілля, що я купив ,у Джамбулі в спекулянтів. То вугілля для кузні. Купив я

1 101

заліза для кузні, теж у спекулянтів. Ми з ними колись поквитаємося. А поки що становище дуже тяжке. І на фронті тяжко. Минулого року ми не впоралися, не встигли засіяти гектарів двісті озимої пшениці. Ніхто не винен. Війна. Можна й так. Та коли скрізь, у всіх колгоспах і радгоспах недоберуть, недрсіють, недороблять, як ми в себе, то, може статися, ворога не подолаємо. Еге ж, щоб подолати таку силу, треба мати і хліб, і снаряди. Я й прийшов до вас, друзі, доведеться декому з вас залишити поки що школу. Час не жде, треба готувати тягло до весняної "ранки, а тягло в нас — страшно дивитися, довели, ледве на ногах тримається. Треба готувати збрую, а вона вся розбита, треба ремонтувати плуги і сівалки, а інвентар у нас під снігом... До чого я все це кажу? До того, що недосіяні площі озимої ми повинні перекрити яровими посівами. Що б там не було, незаперечно, як на фронті! А це означає понад план своїми силами додатково виорати й засіяти двісті гектарів ярових. Дві-і-сті! Ви розумієте? А де взяти сил, на кого спертися? І вирішили ми до всього того, що в нас є і що вже робиться до весняної кампанії, підготувати додатково ще одну бригаду плугатарів, дволемішників. Думали, гадали. Жінок послати не можна. Це далеко, в Аксаї. Людей нема. Вирішили звернутися до вас по допомогу, до школярів...

Отак говорив голова Тиналієв, суворий і замкнутий чоловік, що ходив у своїй незмінній армійській сірій шинелі, в якій він, звичайно ж, мёрз, у сірій вушанці, з заклопотаним схудлим обличчям, а сам молодий ще, скособочений, без кількох ребер, з нерозлучною польовою сумкою при боці...

Отак говорив голова Тиналієв, стоячи біля шкільної дошки з географічною картою, біля тієї саМої карти, на якій люди умудрилися помістити всі землі й моря і такі пречудові теплі краї, як Цейлон, Ява, Суматра, Австралія, де живи собі на втіху і попльовуй у стелю...

Отак говорив голова Тиналієв у школі, в якій топилося соломою, від якої було більше сміття на підлозі, ніж тепла. І коли він говорив, що треба на далекому Аксаї підняти додатково сотні гектарів ярових для фронту, пара йшла з його рота, як надворі...

Отак говорив голова Тиналієв...

А за вікном усе мело, хурделило, задувало в щілини. Султанмуратові у вікно було видно, як топтався на вітрі, намагаючись заховати голову од вітру, заліплений крупчастим снігом кінь Тиналієва біля стовпа. А вітер тріпав йому гриву, одкидав набік розпушеного хвоста. Холодно було коневі...

Еге ж, тут тобі не Цейлон...

— Не од хорошого життя я одриватиму вас од навчай-ня,— пояснив Тиналієв.— Це вимушений захід. Ви повинні розуміти. Після війни, а може, й раніше, як живий буду, сам приведу цих хлопців до школи й попрошу, щоб і далі вчилися. А тим часом виходить отака картина.."

Потім говорив завуч. Тоді знову Тиналієв. Коли в класі почалося пожвавлення — хлопці стали піднімати руки: я, мовляв, я хочу на роботу,— Тиналієв зразу вніс ясність:

— Якщо хтось думає, що я будь-кого візьму, той помиляється. Хто погано вчиться, той погано працює. А по-друге, хорошому учневі потім легше буде надолужувати згаяний час. Ну от ти, Султанмурате, ніби найбільший у класі...

Хлопці загомоніли:

— У кас Анатай найбільший. Йому незабаром шістнадцять років.

— Я зараз не про те, якого він віку. Про зріст кажу. Та й не це головне. Ну от ти, Султанмурате,— знову звернувся до нього голова.— Ти минулого року городи орав, так же?

— Так,— відповів Султанмурат і підвівся з місця.— Орав на Аральській вулиці.

— На дволемішному, чотирикінному?

— Так, на дволемішному, чотирикінному, але я тільки допомагав. То був плуг Сартбая, а його якраз узяли в армію. З оранкою городів запізнювалися, аксакал Чекиш попросив мене допомогти.

— Я знаю про це. Тому з тебе й почав,— сказав голова.

Всі озирнулися на Султанмурата. Він піймав на собі погляд Мирзагуль. Вона подивилася на нього якось особливо, не так, як інші, і сама почервоніла раптом, ніби мова йшла про неї. І йому стало ніяково від цього, навіть серце закалатало.

— Я теж орав городи! — вигукнув з місця Анатай.

— І я,— устряв Еркінбек. Потім ще почулися голоси. Але Тиналієв попросив тиші.

— Давайте по черзі, хлопці. Справа тут серйозна. Почнемо з навчання. Як у тебе з навчанням? —знову звернувся він до Султанмурата.

-— Та не дуже,— промовив Султанмурат.

— Що не дуже?

— Ну, не дуже погано.

—Але й не дуже добре,— докинула Інкамал-апай, що весь час мовчала.— Я йому завжди кажу: ти міг би набагато краще вчитися, в сто разів краще. Він дуже здібний. Та от лихо — вітер у голові гуляє.

— Та-ак,— задумливо спроквола вимовив голова.— А я розраховував... Ну гаразд. Батько в тебе на фронті. Отже, добуватимеш хліб для нього. А як у тебе, Анатаю?

— Та так само,— відповів той, насупившись і підводячись з місця.

— Виходить, один одного вартий,— усміхнувся Тина-лієв і, помовчавши, сказав: — Коли знову повернетеся до школи, зрозумієте ціну навчання. Знаю я, по собі знаю. Тільки що — а, мовляв, плювати, піду на роботу. Та хіба для самої роботи живе людина? Як ти гадаєш, Анатаю?

Анатай почав був щось пояснювати, а потім признався:

— Не знаю.

— Я також не все знаю,— сказав Тиналієв,— та коли б не було війни, пішов би вчитися, ще повчився б.

У класі почувся одвертий сміх. Смішно — зовсім уже дорослий чоловік, сам голова колгоспу, а хоче вчитися. А їм уже набридло, так набридло в школі!

— А що в цьому смішного? — усміхнувся Тиналієв.— Еге ж, діти, дуже хотів би вчитися. Це ви потім, пізніше зрозумієте.

І тут, користуючись моментом, хтось у класі перебив голову:

— Башкарма-агай, а правда, що ви стрибали з літака? Тиналієв кивнув.

Хлопчисько не вгамовувався:

— От здорово! А не страшно? Я один раз із даху тютюнового сарая стрибнув на купу сіна — і то коліна затремтіли!

— Так, стрибав. Але з парашутом, звичайно,— пояснив Тиналієв.— То такий купол над головою, він розпускається, наче юрта...

— Знаємо, знаємо,— хором загув клас.

— Ну так от, ми були десантом. Стрибали з парашутом — то була наша робота.

— А що таке десант? — знову хтось запитав.

— Десант, питаєте? Це загін — рухомий, бойовий, котрий закидають або відсилають кудись для виконання особливо важливого завдання, Зрозуміло.?.

Запала мовчанка.

— В десанті може бути кілька чоловік і багато тисяч людей,— пояснив Тиналієв.— Важливо, що десант іде в тил ворога і діє самостійно. Якщо не все зрозуміло, розкажу колись іншим разом. А зараз перейдемо до справи. Анатаю, ти сідай, чого ти стоїш? Твій батько теж на фронті воює.

— І мій!

— І мій також!

— І мій!

Тиналієв підняв руку:

— Я все знаю, друзі. Не думайте, що я тільки колгоспом клопочуся з ранку до вечора. Я знаю всіх, хто в армії, хто в госпіталі. Я всіх вас знаю. Тому й прийшов до вас. Так от, Анатаю, і ти підеш добувати хліб батькові, і тобі доведеться на рік, а можливо, й на більше залишити школу.

— Я теж! І я! І я! — почали було вискакувати деякі. Кожен же в таких випадках вважає себе за героя. А тут така нагода — до школи не ходити. Працюй на конях. Чого ще треба?

— Ні, постривайте! — заспокоїв їх голова.^— Так не піде. Тільки ті, хто вже ходив біля плуга. Ось ти, Еркінбе-ку. Ти також орав городи? Батько твій загинув під Москвою, я це знаю. У багатьох батьки й брати загинули. Тебе теж, Еркінбеку, прошу. Допоможи, нам. Доведеться тобі якийсь час землю оратн, замість того щоб навчатися в школі. Нічого не вдієш. А матері твоїй я сам поясню...

Потім голова Тиналієв назвав ще двох хлопців — Ерге-ша і Кубаткула. І сказав, щоб завтра зранку всі були на кінному дворі на ранковому наряді бригадирів.

Дома, вже пізно ввечері, коли збиралися спати, Султанмурат розповів матері про те, як до школи приїжджав голова колгоспу. Мати вислухала мовчки, втомлено потираючи лоба — весь день в колгоспі, на фермі, ввечері дома з дітьми,— а Аджімурат, нерозумний, нестямно зрадів і зовсім не до речі.

— Оце-то та-ак! Не вчитися в школі! Плугатарем бути, на конях! Я теж хочу!

Мати суворо спитала:

— Уроки вивчив?

— Та вивчив,— відповів Аджімурат.

— Іди лягай спати й ні слова щоб! Зрозумів? А старшому вона нічого не сказала.

І лише потім, уклавши дівчаток і збираючись гасити лампу, зажурилася, подумала, мабуть, що Султанмурат уже спить, заплакала, поклавши голову на РУки. Тихо й довго плакала, здригаючись худими плечима. Тяжко стало на душі Султанмуратові, хотілося встати, заспокоїти, пригорнути матір, сказати їй якісь хороші слова. Але не посмів тривожити її, хай на самоті побуде. Думає ж вона зараз і про батька (як там йому на війні), і про дітей (четверо їх), і про домівку, і про всякі інші потреби.

Жінка є жінка. Часто вони плачуть, жінки. І вчителька Інкамал-апай, коли голова Тиналієв вийшов із класу, теж була дуже збентежена, розгубилася навіть. Вже пролунав дзвінок на перерву, а вона все сиділа за столом і не йшла.