Ранні журавлі - Айтматов Чингіз
За розум і хоробрість командиром був призначений він, син Бекбая Султанмурат. А батько його, найкращий за всіх батьків, був у той час у поході далекому, на великій війні. Свого бойового коня Чабдара він залишив йому, Султанмуратові. Ще братко малий у Султанмурата — Аджімурат. Дуже він любив братка, хоча той часом і докучав йому. А ще потайки любив Султанмурат красуню Мирзагуль-бійкеч. Найчарівніша усмішка в Мирзагуль-бійкеч. А струнка була, мов туркестанська тополька, а обличчя біле в неї, як сніг, а очі — мов вогнища на горі вночі...
Другий витязь був славний Анатай-батир. Найстарший в загоні, майже шістнадцятилітній. Він ні в чому ні перед ким не поступався, хіба що зростом трошечки. Зате силу мав найбільшу. Кінь його, як і годиться батирові, прозивався Октору — гніда стріла! Батько Анатаїв також був на великій війні, в далекому поході. І любив Анатай також таємно ту ж саму красуню кругловиду, як місяченько,— Мирзагуль-бійкеч. Дуже він жадав поцілунку красуні...
Третій витязь був гожий юнак Єркінбек-батир. Найстарший у сім'ї. Друг хороший і вірний. Сумно зітхав він, бувало, й плакав потайки. Батько його смертю хоробрих поліг у тому поході далекому, боронячи Москву. Кінь бойовий Єркінбека, як і годиться батирові, прозивався Ак-байпак-кулюк, що означало — скакун в білих панчішках.
А четвертий батир був Ергеш-батир. Теж друг і товариш. П'ятнадцятилітній. Свою думку висловити він любив, у суперечки встрявав. Але в ділі надійною був людиною. Батько його також на великій війні, в поході далекому. Кінь Ергешів, як і годиться батирові, прозивався Алтин-туяк — золоте копито!
Серед цих батирів був ще й п'ятий батир — Кубаткул-батир! Теж п'ятнадцятилітній, теж найстарший у сім'ї. Батько Кубаткулів у тому поході далекому, на тій великій війні загинув смертю геройською в білоруських лісах. Ку-баткул невтомний трудяга був. І дуже любив, як і всякий батир, свого бойового коня Жибекжала — шовкогривого скакуна!
Отакі батири стояли перед Тиналієвим. А за ними, за їхніми щуплявими плечима, за їхніми головами на тонких шиях стояли біля конов'язі уздовж довгого акура їхні плугові четверики, двадцять шкап їздових, яких належало впрягти в дволемішні плуги й вирушити на далекий Аксай...
На Аксай, на Аксай поле орати, як тільки сніг зійде! На Аксай, на Аксай з плугом ходити, як тільки земля за-'парує!
Але ще сніг лежав кругом, лежав товстим шаром. Однак дні наближалися. І все йшло до того...
5
І наближалися ті дні...
Плугових коней для Аксаю називали по-різному — хто десантні, хто аксайські,— але факт той, що тижнів через два вони вже виділялися на стайні серед інших коней. Ситі, напоєні, вичищені аксайці стояли в ряд уздовж десантного акура, тішачи очі силою м'язів, що наливалися, веселим поглядом і тим, як вони чуйно пряли вухами. Прокинувся в них кінський норов, і кожен кінь став самим собою. Характер, звички з'явилися забуті. Коні вже звикли до своїх нових господарів. Тихо, ніби пошепки, ласкаво іржали, обертаючись на знайомі голоси й кроки, тяглися шовковистими довірливими губами. І хлопці призвичаювалися, вже по-хазяйськи покрикували, лізли мало не під животи коням: "Ану, ти, прийми ногу, одступи! Стій, стій, дурна голова, встигнеш! Ич, тягнеться, лащиться, хитрюка! Тільки дулю тобі, ти не один у мене!"
В перші дні коні, мов сонні, ледве ноги волокли, ідучи на водопій, а потім жирувати стали, особливо коли поверталися з річки. Ганяли їх туди всі разом, кожен верхи на своєму бойовому коні: Султанмурат — на Чабдарі, Ана-тай — на Окторі, Еркінбек — на Акбайпаку, Ергеш — на Алтин-туяку і Кубаткул — на Жибекжалі. Оточать табунок з усіх боків і женуть до. річки.
Зимою важливо, щоб водопій був зручний, щоб до води доступ був не слизький. Надто коли багато коней зразу хочуть напитися. Тому конче треба заздалегідь обрубувати припай коло берегів, соломки підстеляти на слизьких місцях. А у великі морози прорубували ополонки. Султанмурат і тут запровадив суворе чергування: кому в який день займатися готуванням водопою.
Не поспішаючи, не штовхаючись, пили коні під наглядом плугатарів чисту холодну проточну воду. Вода вибігала сюди з-під криги по кам'янистій мілині й знову текла по камінні під кригу. І під кригою булькала, подзвонювала, билась об наст...
Коні мовби прислухалися, переставали пити, гріючись у коротких сонячних променях. Напившись, вони, не поспішаючи, виходили на дорогу, повертаючись до стайні, почи* нали жирувати, хропучи, роздуваючи ніздрі, порозпускавши хвости, бігали туди-сюди, вибрикуючи й стаючи дибки. Хлопці стрибали навкруги, гарцювали, галасували.
Ще минуло трохи часу, і люди стали до них заглядати, щоб полюбуватися десантними кіньми. Ніби заново народжені коні стояли в стайні. Діди не пропускали нагоди, щоб погомоніти про це. Мовляв, немає на світі чуйнішої істоти за коня, коли він у добрих роботящих руках. Ти йому зробив от стільки добра, з кінчик мізинця, а він тобі сторицею відплатить. І всілякі історії розповідали: які були коні в старовину!
І лише голова Тиналієв був скупий на похвалу. Вимогливим, колючим поглядом оглядав він коней і насамперед самих десантників. Перевіряв, як і що: як плуги, чи зброя готова, чому не залатана чиясь холоша на коліні,— якщо матері ніколи, важко самому взяти до рук голку? А попони, коли нарешті попони будуть готові? На Аксай із собою стайню не повезеш, ночі будуть холодні в степу. Квапив, нагадував, що часу залишається все менше, що на Аксаї буде пізно робити те, що зараз треба робити. Бувало, до криків, до лайки доходило, вичитував бригадирові Чекишу, коли їздові на мажарах не встигали вчасно підвезти конюшини, яку насамперед берегли для плугових коней, і в першу чергу для аксайських.
І хто ще не виявляв особливого захоплення, так це матері. Приходили то одна, то друга, вичитували, що це за кара така, придумали якийсь десант, зроду такого не чули, мало того, що чоловіки на війні, так тепер і сини, як солдати,— ні тобі допомогти по господарству, ні поговорити по душі, тільки й пропадають на стайні з ранку до ночі... І багато чого іншого справедливого, якщо розібратися.
Султанмуратові найбільше перепадало, на те він і командир. За всіх доводилося відповідати. А відповідати перед матерями найважче. Його мати й геть-то махнула рукою, втомилася: "Аби тільки батько живий повернувся з війни, сам нехай розсудить. А з мене досить. Спохватишся, синку, як ноги витягну, та пізно буде..." Шкода було матір, дуже шкода, але що міг вдіяти Султанмурат, та й будь-хто на його місці. У кожного десантника по четверо коней і багато іншої роботи. Годуй, напувай, чисть, корми готуй і знову годуй, Напувай, чисть, гній винось і знову все спочатку... А яка то праця промивати й лікувати лишаї, старі, натерті рани на плечах і холках коней. Дільничний ветфельдшер залишив усякі розчини й мазі, лікувати доводиться самим. Кожного дня. Інакше не загоїш. Одгодувати одгодуєш, а хомута не надінеш на рану. От воно як. Жодного здорового коня не було, всі з болячками на спинах, з розбитими ногами. Кінь не розуміє, що його лікують, спробуй утримати.
Коли вже коні набралися тіла, настоялись, з'явилася потреба робити їм проминку, кожного коня щодня години півтори ганяти риссю, а не то, як казав бригадир Чекиш, "в плузі вода піде з нього і пусте місце залишиться". І тут сталася велика неприємність...
Виїхали якось проминати коней усі вп'ятьох на своїх найкращих "бойових" конях: Султанмурат — на Чабдарі, Анатай — на Окторі, Еркінбек — на Акбайпаку, Ергеш — на Алтин-туяку, Кубаткул — на Жибекжалі. Спершу риссю йшли, як і годилося. Навкруги кінного двору, потім рушили вулицею, виїхали на околицю, там по сніговому полю поскакали. День був сонячний, іскристий, весняним світлом уже присвічувало в повітрі. Гори у вишині білі-білі й такі спокійні та ясні, що коли б появилася муха на тому білому схилі, то і її почули б і побачили. Притихла зима, стало пригрівати на сонці.
Коні бігли бадьоренько. їм також кортіло розім'ятися, пожирувати. Попустили повіддя, скоріше й скоріше. Так і хотілося пуститися навскачки. Султанмурат попереду. А Анатай піддрочував позаду:
— Давай скоріше, чого так помалу!
Та Султанмурат, як командир, не дуже-то дозволяв розвивати швидкість. Проминка — це тобі не скачки. Це робота, тренування коней, щоб потім у запрязі їм було легше тягти. Отак вони йшли всім десантом. Повернули на полі, намір маючи їхати назад, коли почули з пагорба голоси. То школярі поверталися із школи. Побачили десантників і гукають, руками махають. Десантники у відповідь теж кричать і махають. Свій клас, сьомий, ішов з уроків і ще інші класи. Галасливою юрбою йшли. І в тій юрбі впізнав Султанмурат її, Мирзагуль, впізнав одразу. Як він її вирізнив, сам не знає, але то була вона. По обличчю, що промайнуло в хустці, по поставі, по ході, по голосу впізнав. І вона, здається, впізнала його. Вона теж бігла з усіма з пагорба, щось кричачи й розмахуючи торбинкою. Ніби навіть погукала: "Султанмура-а-ате!" І те, як бігла вона, розставивши руки, як поривалася до нього, врізалося в пам'ять, як спалах, і зрозумів він одразу, що думав про неї і тужив за нею всі ці дні... І від радості ніби хвиля якась підхопила його, і понесла, і понесла, закрутила...
Якось так склалося, що всі вони подалися навскачки, прямуючи туди, до пагорба, в якого спускалися їхні однокласники. Швидко промчалися, поминули поле і пішли на косогір. Вони могли проскочити уздовж пагорба по схилку, прогарцювати кавалькадою перед захопленими поглядами, а далі на стайню. Султанмурат так і гадав. І от тут Анатай вихопився вперед. Його Октор був жвавий кінь.
:— Стій, куди ти, не лети! — попередив його Султанмурат, та Анатай навіть не оглянувся.
Чудна думка опекла Султанмурата: "Це він хоче, щоб вона побачила його!" І розізлився, не стерпів, загорівся азартом і припустив услід Чабдара, закричав, загикав, припав до гриви, наздоганяти став Анатая. А Анатай ще дужче нацвьохкує. І подалися вони наперегонки, хто кого, хто перший до неї, хто покаже своє молодецтво й перевагу. Ох, як здорово вони мчали! І все одно Чабдар був сильніший, недарма батько казав, що в ньому сидить великий скакун. Зрадів Султанмурат, наздоганяючи Анатая, мов вихор! А краєчком ока бачив, як юрба однокласників з розгону зупинилася, стежачи за змаганням, що так несподівано спалахнуло, і бачив серед них її, на неї, власне, й дивився.
