Щоденник Миколки Синицина - Носов Микола
Тут усі інші бджоли загули й ну вилітати з пастки і жалити нас. Павлик злякався — і бігом у кімнату. Сергійко за ним. Одна бджола вжалила мене в шию, інша вчепилась у чуприну. Я теж побіг у кімнату й ну витягати бджолу з чуба, та вона все ж устигла вжалити мене в голову. Павлика дві бджоли вжалили в шию і одна в губу. Сергійка одна бджола вжалила в носа, а інша в потилицю.
Ми побігли на кухню і стали мочити укушені місця під краном. Біль палив як розпеченим залізом. Ми заходилися витягати один у одного бджолині жала. Длубались, длубались, насилу витягли, але біль усе-таки не вщухав.
— Це ти все винен! — кричав Сергійко на Павлика. — Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають.
— А ти тихіше кричи! — каже Павлик. — Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу!
— А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче!
— Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба.
— Можеш не розмовляти.
Вони надулись і перестали сперечатись.
Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав:
— А пастка відчинена!
Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон.
Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо.
— Всі розлетілися! — сказав Сергійко.
— А може, вони ще прилетять назад? — кажу я.
— Виглядай! — відповів з прикрістю Павлик.
У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали:
— Ей! Ви вже повернулись?
— Повернулися.
— З бджолами чи без бджіл?
— З бджолами.
Вони швидко піднялись до нас:
— Де ж бджоли?
— А їх нема, — кажемо. — Полетіли.
— Куди полетіли?
— Ну, "куди, куди"! — розсердився Павлик. — Нібито вони нам сказали куди!
— Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно!
Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли.
— Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? — каже Юрко.
— Що ти! — кажемо ми. — І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше.
— Що ж робити?
— Почекаємо. Може, прилетять назад.
Стали ми чекати.
Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла.
Ми прождали до обіду, але жодна бджола назад не повернулася.
— Напевно, вони полетіли до себе додому, на пасіку до дідуся, — сказав Сергійко.
— Скатертю дорога! — каже Павлик. — Коли б вони й прилетіли назад, я все одно не став би з ними морочитися.
— А я, думаєш, став би? — каже Сергійко. — Дуже мені потрібно, щоб вони мене жалили!
Я кажу:
— По-моєму, це діло нецікаве: з ними морочишся, морочишся, а вони покусають тебе і полетять.
Тут прибіг Юрко й закричав:
— Хлопці, ходімо швидше, будемо листа писати!
— Якого листа?
— Ну, листа в бджільницьке господарство. Ніна Сергіївна взнала адресу. Ми напишемо листа, і нам пришлють бджіл у посилці.
Павлик каже:
— Можете писати самі: нас бджоли уже не цікавлять.
— Чому не цікавлять?
— Ми не хочемо більше з бджолами водитися. Ми це діло кидаємо.
— Як це? — каже Юрко. — Ми ж усією ланкою взялися за цю роботу, а ви не хочете.
— Ну, ми щось інше робитимемо. Хіба тільки ця робота на світі і є?
Юрко умовляв нас, але ми твердо стояли на своєму:
— Не хочемо, і квит.
Так йому і не пощастило умовити нас. Ми тепер хитрі: будемо що завгодно робити, а з бджолами нехай хтось інший морочиться.
12 червня
Ранком я прокинувся і насилу встав із постелі.
Шия у мене розпухла і болить так, що навіть голова не повертається. Якщо хочеться подивитись убік, то доводиться повертатись усім тулубом. І ще гуля на голові болить. І рука болить.
Я пішов до Павлика. Він сидить дома, а на шиї у нього компрес з вати. Ми стали з ним удвох лаяти бджіл за те, що вони нас покусали. Потім прийшов Сергійко з розпухлим носом, і ми проклинали бджіл утрьох.
Раптом прибіг Гриць Якушкін:
— Хлопці, ходімо бджільницький інвентар робити.
— Це який ще інвентар?
— Будемо робити димар та сітки, щоб бджоли не жалили.
— Нас і так не пожалять, — кажемо ми, — ми це діло кинули.
Гриць почав умовляти нас.
— Ні, — сказали ми. — Бджолярство нам уже набридло. Ми вже попробували, тепер ви самі попробуйте.
— Ну що ж, і попробуємо.
— І теж кинете.
— Не кинемо. Ми не такі, як ви!
— А от побачимо.
Гриць образився і пішов.
Ну й гаразд. Ось пожалять їх бджоли, тоді перестануть храбрувати.
13 червня
Сьогодні шия вже не так болить. Головою можна крутити, тільки не дуже швидко. Якщо швидко крутити, то ще трохи болить. У Павлика шия теж іще болить.
Приходив Гриць і показував, який вони зробили димар. Напустив повну кімнату диму й пішов. Подумаєш! Неначе ми диму не бачили!
14 червня
Сьогодні шия вже зовсім не болить. І гуля на голові не болить. Та й гулі ніякої нема. Вже пройшла гуля, і голова теж добре крутиться. Навіть мотати головою можу. Тільки навіщо мені мотати головою? Я ж не коняка, щоб головою мотати. Більше нічого цікавого не було.
15 червня
Вранці ми з Павликом прийшли до Сергійка і стали грати в шашки. Я виграв у Сергійка двічі, а в Павлика тільки раз, а Павлик у мене виграв тричі, а в Сергійка ні разу, у мене Сергійко теж виграв двічі. Раптом прибігли Євгенко та Юрко:
— Хлопці, йдіть швидше! Бджоли приїхали!
— Звідки?
— Ну, посилка прийшла. Ціла скринька, а в ній бджіл повно-повнісінько! Так і рояться! І ще там дві рамки з готовими стільниками. Ідіть швидше, будемо бджіл у вулик садити. Дуже цікаво!
Ми схопились і хотіли бігти.
— А! — зрадів Юрко. — Казали, що вас бджоли не цікавлять, а тепер самим цікаво!
— І ніскілечки не цікаво, — кажемо ми. — Неначе ми бджіл не бачили!
— Бачили, та не таких. Наші бджоли гарні!
— Ну й цілуйтеся з ними, якщо такі гарні!
— І будемо цілуватись. А ви ще прийдете до нас.
Юрко з Євгенком пішли.
Я кажу:
— Цікаво піти глянути, які це у них там бджоли.
— Не треба, — каже Павлик. — Усі скажуть, що у нас ніякої твердості нема..
— Чому?
— Тому що тепер хлопці подумають, нібито ми злякалися труднощів і кинули діло, а коли за нас інші добились, ми теж прийшли. Якщо ми твердо вирішили кинути, то треба бути твердими.
— Правильно, — каже Сергійко. — Ми всім докажемо, що у нас є твердість.
Увечері я пішов додому і думав про бджіл. Усе-таки бджоли, по-моєму, не такі вже погані. Вони чесно працюють і носять до свого вулика мед. І дуже дружно живуть.
Я ні разу не бачив, щоб дві бджоли побилися між собою.
16 червня
Зранку ми сиділи в Павлика і грали в шашки. Потім мені набридло грати, і я пішов додому. Дома я знову думав про бджіл. Чому вони жаляться: від злості чи просто так? По-моєму, все-таки не від злості.
Бджоли захищаються жалами від своїх ворогів.
Якщо хто-небудь нападе на вулик, то вони його жалять. Вони навіть ведмедя пожалять, якщо він полізе до них у вулик по мед.
І правильно зроблять. Адже вони для себе запасають мед, а не для ведмедів. А людей вони жалять, мабуть, помилково.
Адже бджоли не знають, що люди не хочуть їм зла заподіяти. Звідки їм це знати!
Хоч люди теж забирають у бджіл мед. Але ж люди забирають не весь мед. Скільки треба, стільки і беруть, а за це люди дбають про бджіл, роблять для них вулики, ховають на зиму в добрі теплі зимівники.
Коли б люди не піклувалися про бджіл, то бджолам було б значно гірше. Жили б вони тільки в дуплах чи в якихось шпаринах, а тепер вони живуть у гарних вуликах, і, коли їм нічого їсти, люди навіть підгодовують їх цукровим сиропом.
Тому бджолам не треба ображатись на людей, а людям не треба ображатись на бджіл, якщо бджоли їх жалять.
Щоб бджоли не жалили, треба надягати сітки і підкурювати бджіл димом.
От і буде все добре!
А ми полізли до бджіл без сіток, за що й були покарані.
17 червня
Сьогодні Павлик зробив з паперу голуба і пускав по кімнаті. А Сергійко зробив голуба і пустив його з балкона прямо на вулицю. Голуб перекидався у повітрі, перекидався і впав просто посеред бруківки.
Ми всі троє заходилися майструвати голубів і пускати з балкона. У мене один голуб перелетів через вулицю і впав на дах будинку напроти. А в Сергійка голуб упав на автомобіль, який мчав вулицею, і поїхав на цьому автомобілі. Потім мені стало нудно, і я пішов додому. Вдома на мене чомусь напала туга. Ось я сиджу й нуджуся, і нічого не хочеться робити.
18 червня
Знову робили голубів і пускали з балкона, тільки це нам швидко набридло. Ми стали грати в шашки, але й шашки хутко набридли. Тоді ми стали грати в різні інші ігри, але вони теж нам усім набридли.
Сергійко сказав, що йому нудно, й пішов додому. Мені теж уже не хотілося грати. Я пішов додому, і знову на мене напала туга. Я задумався, що таке туга і звідки вона береться. Може, туга — це нудьга? Ні, по-моєму, туга не нудьга. Якщо нудно, то можна пограти в що-небудь, і нудьга минеться, а якщо у людини туга, то їй навіть грати не хочеться.
По-моєму, туга нападає від неробства. Коли робиш що-небудь корисне, то ніколи не буває туги. А коли цілий день байдикуєш чи займаєшся якоюсь дурницею, то потім стає прикро, що змарнував час. По-моєму, туга — це прикра нудьга.
Он що це таке!
19 червня
Павлик зранку нудьгував і не хотів ні в що грати. По обіді він кудись зник. Ми із Сергійком обшукали весь двір, облазили всі горища, сараї — ніде не знайшли. Тоді ми вирішили, що він пішов до когось із хлопців, і перестали його шукати. Потім нам стало нудно.
— Якби ми працювали разом з усіма хлопцями на пасіці, нам не було б нудно, — сказав Сергійко.
Я кажу:
— Нумо, поки Павлика нема, підемо й подивимось на бджіл.
Сергійко зрадів:
— Ходімо швидше, поки не повернувся Павлик, а то він скаже, що у нас забракло твердості.
Ми мерщій пішли до шкільного саду і ще здалеку побачили вулик. Коло вулика сиділа якась фігура і витріщала очі на бджіл. Ми підійшли ближче і побачили, що ця фігура був Павлик.
— А, — закричали ми, — то ось яка у тебе твердість! Нам сказав, що не треба цікавитися бджолами, а сам сидиш тут і цікавишся! Хіба так товариші чинять?
Павликові стало соромно.
— Я, — каже, — ненавмисне сюди зайшов.