Думки про роман - Ортега-і-Гассет Хосе

Хосе Ортега-і-Гасет

Думки про роман

Переклад В'ячеслава Сахна

Нещодавно Піо Бароха опублікував(1) деякі міркування з приводу свого останнього роману "Воскові фігури". Він зазначає, що його непокоїть техніка роману, а також що йому пропонують написати книжку в уповільненому "tempo". Бароха має на увазі наші розмови про сучасний стан цього літературного жанру. Хоча я не вважаю себе знавцем романістики, мені не раз випадало замислюватись над анатомією та фізіологією цих уявних організмів, які утворюють найхарактернішу поетичну фауну останніх ста років. Якби фахівці, котрі знаються на цьому краще,— романісти й літературознавці,— зробили ласку й виклали свої міркування на цю тему, я ніколи б не наважився видрукувати думки, що випадково мене навідали. Сподіваюсь, відсутність більш ґрунтовних міркувань надає певної вартісності ось цим думкам, що я їх викладаю, як Бог на душу поклав, і без наміру когось повчати.

Занепад жанру

Видавці нарікають на зубожіння романного ринку. Справді, романів спродується менше, ніж давніше, а попит на книжки ідеологічного змісту, як на те, зростає. Якби не існувало інших, глибших підстав для висновку про занепад цього літературного жанру, вистачило б уже цих статистичних даних. Коли я чую від котрогось із своїх друзів, надто ж від письменника-початківця, що він пише роман, мене вкрай дивує його спокійний тон. Мені здається, що на його місці мені було б моторошно. Може, й даремно, але мені годі дати тому раду, бо я вбачаю у цій незворушності [273] неабияку безжурність. Адже написати добрий роман завжди було непросто. Але давніше досить було мати на те хист. Відтоді труднота незмірно побільшала, оскільки мало мати талант романіста, щоб створити добрий роман.

Злегковаження цього сприяє згаданій мною безжурності. Хто нехтує можливість вичерпання певного літературного жанру, той мало міркував над сутністю мистецького витвору. Вважати, що мистецький твір залежить лише від суб'єктивної та особистої здатності, пойменованої натхненням чи хистом,— це самохіть будувати марні химери й виказувати цілковиту байдужість до цього питання. В такому разі занепад жанру був би зумовлений винятково випадковою відсутністю геніальних людей. Будь-якої миті раптова поява генія автоматично спричиняла б новий розквіт найбільш занепалого жанру.

Але просторікування про генія та натхнення — це чистісінька магія, застосування котрої слід звести до мінімуму, якщо бажано вияснити справжній стан справ. Уявіть собі геніального лісоруба в пустельній Сахарі. Його еластичні м'язи й нагострена сокира аж ніяк йому не придадуться. Лісоруб без лісу, на без-дрів'ї — це звичайнісінька абстракція. Те ж саме відбувається в мистецтві. Хист є лиш суб'єктивною схильністю, яка втілюється в певному матеріалі. Цей матеріал не залежить від індивідуальних здібностей, і коли його бракує, то геній і вправність не мають жодної ваги.

Будь-який літературний твір належить до певного літературного жанру, як кожна тварина — до своєї відміни. (Ідея Кроче, котрий заперечує існування мистецьких жанрів, не залишила ані найменшого сліду в естетичній науці). І мистецький жанр, і зоологічна відміна означають обмежений репертуар можливостей. Але оскільки мистецьку вартість мають лиш такі можливості, які, з огляду на велику різницю між собою, годі вважати повторенням одна одної, то виходить, що мистецький жанр являє собою вкрай обмежений арсенал можливостей.

Не годиться уявляти собі роман (мова, насамперед, про сучасний роман) як безкраїй Всесвіт, з котрого можна повсякчас видобувати нові форми. Ліпше уявити його як величезну, але не безмежну, рудню. Існує [274] певна кількість можливих романних тем. Видобувачі першої черги без особливих зусиль натрапили на нові брили, нові образи, нові теми. Сьогочасним трударям випадає, натомість, розробляти дрібні й глибокозалеглі кам'янисті жили.

З цим репертуаром об'єктивних можливостей, яким і є жанр, працює талант. Коли рудня вичерпується, талант, хоч би який великий, не годен нічого вдіяти. Звісно, ніколи не можна з математичною точністю сказати, що котрийсь жанр геть вичерпався, але в деяких випадках це можна твердити з достатньою певністю. Принаймні іноді доводиться з цілковитою очевидністю визнавати, що матеріалу бракує.

Саме це, на мою думку, й відбувається нині з романом. Знайти нові теми практично неможливо. Це перший чинник величезних об'єктивних, а не особистих труднощів при спробі написання роману, що відповідав би вимогам сьогочасності.

Протягом певної епохи романи могли жити лише з самої новизни своїх тем. Всяка новизна механічно, немов під дією електронапруги, продукує індукований струм, який додається до вартості матеріалу. Тому колись зачитувалися книжками, які сьогодні годі вчитати. Недаремно сам жанр називається "новела", тобто "новина". До цієї трудноти — знайти нові теми — додається інша, можливо поважніша. Що більше розроблялася скарбниця можливих тем, то чуйнішим і вимогливішим ставав читацький загал. Те, що передучора сприймалось як належне, вчора вже не годилось. Вимагалися кращі й кращі, незвичайніші, ще новіші сюжети. Таким чином, рівночасно з вичерпанням нових тем зростає потреба в ще новіших темах, доки, зрештою, читач не знечулюється до нових вражень. Це другий чинник труднощів, яких зазнає нині цілий жанр.

Те, що причина теперішнього занепаду лежить не в недосконалості сьогочасних романів, а значно глибше, свідчить той факт, що чим важче їх писати, тим гіршими або не такими добрими видаються славнозвісні давні чи "класичні" твори. Обмаль їх щасливо уникло знудження читача.

Це неминуче явище не повинне знеохочувати авторів. Навпаки. Врешті-решт, поступове виховання читацького загалу, шліфування сприйнятливості і рафінування смаку залежать від письменників. Кожен твір, досконаліший [272] за передніший, перекреслює цей останній та всі інші такого ж рівня. Як у січі звитяжцем завжди стають коштом загибелі своїх супротивників, так і в мистецтві перемога вимагає жорстокості. Здобувши перемогу, твір автоматично нищить легіони творів, що перед тим були шановані.

Назагал я вважаю, що жанр роману, якщо й не вичерпався остаточно, то, безперечно, доживає свого віку. Він зазнає такого браку можливих сюжетів, що письменник вимушений компенсувати його вишуканістю решти необхідних для цілісності роману компонентів.

Присутність

По щирості кажучи, великий Бальзак видається нам сьогодні, за винятком однієї-двох книжок, нестерпним. Наші очі, призвичаєні до більш точних і автентичних видовищ, ураз виявляють умовну, фальшиву природу, a peu pres * світу "Людської комедії". Якби мене спитали, чому для мене неприйнятна творчість Бальзака (сам Бальзак як особистість є чудовим взірцем людини), я відповів би: "Бо змальована ним картина — звичайнісінька мазанина". Чим різниться мазанина від доброго малювання? Добре малювання подає зображуваний об'єкт, так би мовити, навіч, в усій цілісності його буття і немов в абсолютній присутності. У мазанині, навпаки, об'єкт відсутній, про нього на полотні чи дошці нагадують лиш деякі дрібні й несуттєві натяки. Що довше ми її роздивляємось, то більше пересвідчуємось у відсутності об'єкта.

* Приблизність (фр.).

Ця відмінність між звичайним позначенням і правдивою присутністю і є, на мою думку, вирішальною в будь-якому мистецтві, надто ж у романі.

Сюжет "Червоного й чорного" можна викласти в кільканадцяти словах. Чим же різниться сюжет у нашому переказі від самого роману? Тільки не кажіть, що різниця полягає у стилі, бо це все пусте. Річ у тім, що коли ми кажемо: "Пані Реналь закохується в Жульєна Сореля", ми лиш позначаємо цей факт, тимчасом [276] як Стендаль не позначає його, не переповідає, а подає його в безпосередній та очевидній дійсності.

Якщо окинути поглядом еволюцію роману з часу його виникнення до сьогодні, ми пересвідчимося, що жанр розвивався від простої оповіді, яка була лиш позначальною, до достеменного показу. Спершу новизна теми давала читачеві змогу тішитись із звичайної оповіді. Його вабила пригода, як нас вабить те, що відбувається з коханою людиною. Але невдовзі самі по собі теми перестають вабити, тепер приємність справляє вже не так доля чи пригоди персонажів, як сама їхня присутність. Нам до вподоби спостерігати за ними зблизька, перейматися їхнім внутрішнім життям, розуміти їх, занурюватися в їхній світ. З оповідного чи дотичного жанр ставав описовим або безпосереднім. Ліпше сказати, жанром репрезентуючим. У довжелезному романі Емілії Пардо Басан сотню разів торочиться, що один з персонажів дуже дотепний, та оскільки він анітрохи нас не забавляє, роман просто дратує. Імператив роману — особисте спостереження. Нам геть нічого невідомо про персонаж, ми потребуємо бачити його на власні очі.

Візьміть-но давніші романи, які не втратили пошанування справжніх читачів, і пересвідчитеся, що всі вони застосовують цей метод показу. Надто ж "Дон Кіхот". Сервантес обдаровує нас правдивою присутністю своїх героїв. Ми слухаємо їхні справжні розмови і бачимо їхні реальні порухи. Сила Стендаля — того ж походження.

Не оцінюючи

Треба, щоб ми бачили життя романічних героїв, а не тільки слухали оповідь про них. Всякий переказ, розповідь лиш підкреслює відсутність того, про що йдеться й розповідається. Де є події, слова зайві.

Отже, найбільша помилка романіста полягає в описуванні своїх персонажів.

Завдання науки — у виробленні визначень. Будь-яка наука полягає в методичному силкуванні уникнути об'єкта і осягнути знання про нього. Втім, знання чи визначення — це лиш низка понять, а поняття, своєю чергою, є тільки ментальною познакою об'єкта. Поняття [277] "червоного" не містить нічого червоного; це чистісінький порух думки до названого так кольору, його знак або познака.

Якщо я не помиляюсь, Вундт сказав, що найпростіша форма поняття — вказівний жест пальцем. Немовля тягнеться до всіх предметів, які йому видаються поблизькими внаслідок недостатнього розуміння зорової перспективи. Зазнавши невдач, воно вже не намагається вхопити самі предмети, а вдовольняється хапальним жестом, витягуючи руку й немов показуючи на об'єкт. По суті, поняття — це звичайний знак або позначення. Для науки важать не речі, а знакова система, яка може їх заступити.

Мистецтво має супротилежне завдання і йде від звичного знака до самої речі.