Подорож в Арзрум - Пушкін Олександр

Обмінявшись цими приємними новинами, ми розійшлись.

Я їхав серед плодоносних нив і квітучих лугів. Спілий хліб хвилювався, чекаючи серпа. Я милувався прекрасною землею, якої плодючість ввійшла на Сході в прислів'я. Надвечір прибув я у Перніке. Тут був козачий пост. Урядник прорікав мені бурю і радив лишитися ночувати, але я хотів неодмінно того ж дня досягти Гумрів.

Мене чекав перехід через невисокі гори, природний кордон Карського пашалика. Небо вкрите було хмарами, я сподівався, що вітер, який все посилювався, їх розжене. Але дощ почав накрапати і йшов усе сильніше й частіше. Від Перніке до Гумрів вважається 27 верст. Я затяг ремені моєї бурки, надів башлик на картуз і здався на волю провидіння.

Минуло понад дві години. Дощ не переставав. Вода струмками лилася з моєї обважнілої бурки і з башлика, що весь промок під дощем. Нарешті холодний струмок почав пробиратись мені за галстук, і незабаром дощ мене промочив до останньої нитки. Ніч була темна; козак їхав попереду, показуючи дорогу. Ми почали підійматись на гори. Тимчасом дощ перестав і хмари розсіялись. До Гумрів лишалось верст десять. Вітер, дмучи на волі, був такий сильний, що за чверть години висушив мене цілком. Я не думав, що мене пощадить гарячка. Нарешті, я досяг Гумрів біля півночі. Козак привіз мене прямо до поста. Ми зупинились біля намету, куди поспішив я зайти. Тут знайшов я дванадцять козаків, які спали один біля одного. Мені дали місце; я повалився на бурку, не чуючи сам себе від утоми. В цей день проїхав я 75 верст. Я заснув як убитий.

Козаки розбудили мене на світанку. Першою моєю думкою було: чи не лежу я у лихоманці. Але я відчув, що слава богу бадьорий, здоровий; не було сліду не тільки хвороби, але і втоми. Я вийшов з намету на свіже ранкове повітря. Сонце сходило. На ясному небі біліла снігова двоголова гора. "Що за гора?" — спитав я, потягаючись, і почув у відповідь: "Це Арарат". Який сильний вплив звуків! Жадібно дивився я на біблійську гору, бачив ковчег, що причалив до її вершини з надією оновлення і життя — і ворона і голубицю злітаючих, символи покари і примирення...

Кінь мій був готовий. Я поїхав з провідником. Ранок був прекрасний. Сонце сяяло. Ми їхали по широкому лугу, по густій зеленій траві, зрошеній росою і краплями вчорашнього дощу. Перед нами блищала річка, через яку повинні ми були переправитись... "Ось і Арпачай",— сказав мені козак. Арпачай! Наш кордон! Це варте Арарата. Я поскакав до ріки з невимовним почуттям. Ніколи ще не бачив я чужої землі. Кордон мав для мене щось таємниче; з дитячих літ подорожі були моєю улюбленою мрією. Довго вів я потім життя кочове, блукаючи то по півдню, то по півночі, і ніколи ще не виривався за межі неосяжної Росії. Я весело в'їхав у заповітну ріку, і добрий кінь виніс мене на турецький берег. Але цей берег був уже завойований: я все ще був у Росії.

До Карса лишалось мені ще 75 верст. До вечора сподівався я побачити наш табір. Я ніде не зупинявся. На половині дороги, у вірменському селі, збудованому в горах на березі річки, замість обіду з'їв я проклятий чюрек, вірменський хліб, спечений у вигляді коржа пополам з золою, за яким так тужили турецькі полонені в Даріальській ущелині. Дорого б я дав за шматок російського чорного хліба, який був їм такий бридкий. Мене супроводжував молодий турок, страшенний балакун. Він усю дорогу базікав по-турецьки, не дбаючи про те, чи розумів я його, чи ні. Я напружував увагу і старався зрозуміти його. Здавалося, він лаяв росіян, і, звикнувши бачити всіх їх у мундирах, по одежі приймав мене за іноземця. Назустріч нам трапився російський офіцер. Він їхав з нашого табору і заявив мені, що армія вже виступила з-під Карса. Не можу описати мого відчаю; думка, що мені доведеться повертатися в Тифліс, намучившись даремно в пустинній Вірменії, зовсім убивала мене. Офіцер поїхав у свій бік; турок почав знову свій монолог; але вже мені було не до нього. Я змінив інохідь на швидку рись і ввечері приїхав у турецьке село, розташоване за 20 верст від Карса.

Скочивши з коня, я хотів зайти в першу саклю, але в дверях показався господар і відштовхнув мене з лайкою. Я відповів на його привітання нагайкою. Турок розкричався; народ зібрався. Провідник мій, здається, заступився за мене. Мені показали караван-сарай; я ввійшов у велику саклю, схожу на хлів; не було місця, де б я міг розіслати бурку. Я став вимагати коня. До мене з'явився турецький старшина. На всі його незрозумілі слова відповідав я одно: вербана ат (дай мені коня). Турки не погоджувались. Нарешті я догадався показати їм гроші (з чого належало б мені почати). Кінь зараз же був приведений, і мені дали провідника.

Я поїхав по широкій долині, оточеній горами. Незабаром побачив я Карс, що білів на одній з них. Турок мій показував мені на нього, повторюючи: Карс, Карс! і пускав ускач свого коня; я їхав за ним, змучений неспокоєм: доля моя повинна була вирішитись у Карсі. Тут повинен я був довідатись, де наш табір і чи буде ще можливість наздогнати армію. Тимчасом небо вкрилося хмарами, і дощ пішов знову; але я про нього вже не думав.

Ми в'їхали в Карс. Під'їжджаючи до воріт стіни, почув я російський барабан: били зорю. Вартовий прийняв від мене білет і пішов до коменданта. Я стояв під дощем щось із півгодини. Нарешті мене пропустили. Я наказав провідникові вести мене просто в баню. Ми поїхали кривими і крутими вулицями; коні ковзали по поганому турецькому бруку. Ми зупинились біля одного будинку, досить поганого вигляду. Це була баня. Турок зліз з коня і почав стукати в двері. Ніхто не відповідав. Дощ зливою лив на мене. Нарешті з найближчого будинку вийшов молодий вірменин і, поговоривши з моїм турком, покликав мене до себе, висловлюючись досить чистою російською мовою. Він повів мене по вузьких сходах у друге житло свого будинку. В кімнаті, прибраній низькими диванами і старими килимами, сиділа старуха, його мати. Вона підійшла до мене і поцілувала мені руку. Син велів їй розпалити вогонь і приготувати мені вечерю. Я роздягнувся і сів перед вогнем. Ввійшов менший брат господаря, хлопчина років сімнадцяти. Обидва брати бували в Тифлісі і жили в ньому по кілька місяців. Вони сказали мені, що війська наші виступили напередодні та що табір наш знаходиться за 25 верст від Карса. Я заспокоївся зовсім. Скоро бабуся приготувала мені баранину з цибулею, яка здалась мені верхом кулінарної майстерності. Ми всі лягли спати в одній кімнаті; я розлігся проти згасаючого каміна і заснув у приємній надії побачити на другий день табір графа Паскевича.

Зранку пішов я оглядати місто. Молодший з моїх господарів взявся бути моїм чічероном. Оглядаючи укріплення й цитадель, збудовану на неприступній скелі, я не розумів, яким чином ми могли оволодіти Карсом. Мій вірменин пояснював мені, як умів, воєнні дії, яких сам він був свідком. Помітивши у нього охоту до війни, я запропонував йому їхати зі мною в армію. Він вмить погодився. Я послав його за кіньми. Він з'явився разом з офіцером, який вимагав від мене письмового наказу. Судячи по азіатських рисах його обличчя, не вважав я за потрібне ритись у моїх паперах і вийняв з кишені перший, що трапивсь, листок. Офіцер поважно оглянувши його, зараз же звелів привести його благородію коней за наказом і повернув мені мій папір: це було послання до калмички, набазгране мною на одній з кавказьких станцій. Через півгодини виїхав я з Карса, і Артемій (так звався мій вірменин) уже скакав біля мене на турецькому жеребці, з гнучким куртинським дротиком у руці, з кинджалом за поясом, і марив про турків і бої.

Я їхав по землі, скрізь засіяній хлібом; навколо видно було села, але вони були пусті: жителі розбіглись. Дорога була прекрасна і в болотистих місцях вимощена — через струмки побудовані були кам'яні мости. Земля помітно підвищувалась — передові горби хребта Саган-ду (стародавнього Тавра) почали з'являтися. Минуло близько двох годин; я в'їхав на пологе підвищення і раптом побачив наш табір, розташований на березі Карс-чая; через кілька хвилин я був уже в наметі Раєвського.

ПОДОРОЖ В АРЗРУМ

ПІД ЧАС ПОХОДУ 1829 РОКУ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Перехід через Саган-лу. Перестрілка. Табірне життя. Язиди. Бій з Сераскіром арзрумським. Підірвана сакля.

Я приїхав своєчасно. Того ж дня (13 червня) військо дістало наказ іти вперед. Обідаючи у Раєвського, слухав я молодих генералів, які розмовляли про рух, який їм наказано виконати. Генерал Бурцов відряджений був ліворуч по великій Арзрумській дорозі, прямо навпроти турецького табору, тимчасом як усе інше військо повинно було йти праворуч в обхід ворогові.

О п'ятій годині військо виступило. Я їхав з Нижегородським драгунським полком, розмовляючи з Раєвським, з яким я кілька років не бачився. Настала ніч; ми спинились у долині, де все військо мало привал. Тут мав я честь бути представленим графу Паскевичу.

Я застав графа вдома перед бівачним вогнем, оточеного своїм штабом. Він був веселий і прийняв мене ласкаво. Чужий військовому мистецтву, я й не підозрівав, що доля походу вирішувалась саме в цю хвилину. Тут побачив я нашого Вольховського, запорошеного з ніг до голови, зарослого бородою, виснаженого турботами. Він знайшов, однак, час поговорити зі мною як старий товариш. Тут побачив я й Михайла Пущина, пораненого в минулому році, його люблять і поважають як славного товариша і хороброго солдата. Багато моїх старих друзів оточило мене. Як вони змінились! як швидко йде час!

Heu! fugaces, Postume, Postume,

Labuntur anni...*

Я повернувся до Раєвського і ночував у його наметі. Серед ночі розбудили мене жахливі крики: можна було подумати, що ворог вчинив несподіваний напад. Раєвський послав, щоб довідались про причину тривоги: кілька татарських коней, зірвавшись з прив'язі, бігали по табору, і мусульмани (так звуть татар, які служать у нашому війську) їх ловили.

На світанні військо вирушило вперед. Ми під'їхали до гір, порослих лісом. Ми в'їхали в ущелину. Драгуни говорили між собою: "Гляди, брат, тримайся: якраз картеччю вцілять". Дійсно, місцевість сприяла засідкам; але турки, відтягнені в інший бік пересуванням генерала Бурцова, не використали своїх вигід. Ми щасливо пройшли небезпечну ущелину і стали на висотах Саган-лу за десять верст від ворожого табору.

Природа навколо нас була похмура.