Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Але він щиро визнав перед своїм супутником, що ніколи не гадав, щоб військове мистецтво могло зробити стільки для захисту там, де природа так мало сприяла цьому; бо замок, як ми вже згадували, стояв на великому горбі.
Ще більше було його здивування, коли товариш розповів йому, що в околицях замку, до якого вела єдина безпечна стежка, були скрізь розташовані різні потайні ями, пастки й капкани. Вони загрожували кожному, хто насмілився б пройти сюди без провідника. А на мурах, казав він, побудовано особливі залізні камери, звані "ластів'ячими гніздами", з яких вартові можуть спокійно й непомітно навести свої арбалети[28] на того, хто намагався б увійти без відповідного сигналу, даного на той день. Лучники королівської гвардії, розповідав він далі, виконують цю службу вдень і вночі, за що й мають високу плату, багате вбрання й велику честь та користь від короля Людовіка.
— А тепер скажи мені, юначе, — мовив він, — чи бачив ти будь-коли таку міцну фортецю та чи гадаєш, що є люди досить відважні, щоб піти на штурм її?
Юнак довго і пильно оглядав замок-фортецю, який так вразив його, що він навіть забув у запалі юнацької цікавості про свій мокрий одяг. Очі його блищали, щоки почервоніли, ніби він обмірковував якийсь благородний вчинок.
— Це міцна фортеця, і охороняють її пильно, — відповів він, — проте для відважних людей нема нічого неможливого.
— А хіба є такі люди у вашій країні, що здатні на такий подвиг? — спитав зневажливо старший супутник.
— Не хочу цього стверджувати, — відповів юнак, — але там є тисячі, які заради доброї справи пішли б на таке відважне діло.
— Ого! — гукнув його супутник. — Мабуть, ти сам з таких сміливців?
— Гріх вихвалятися даремно, — відповів юний Дорвард, — проте мій батько славився хоробрістю, а я — його рідний син.
— Гаразд, — сказав незнайомець усміхаючись, — вчинивши таку спробу, ти міг би зустріти тут навіть свою рідню, бо шотландські лучники лейб-гвардії короля стоять вартовими ген на тих мурах — три сотні найкращих дворян твоєї країни.
— А коли б я був королем Людовіком, — сказав юнак у відповідь на це, — то доручив би охороняти свою особу цим відданим трьом сотням шотландських дворян. Я зніс би геть усі ці мури, наказав би засипати рови, запросив би до себе благородних перів[29] і рицарів і жив би собі, як і слід королю, ламаючи списи на бучних турнірах, бенкетуючи вдень з вельможами й танцюючи вночі з дамами і боячись ворога не більше, ніж мухи.
Супутник Дорварда ще раз усміхнувся і, обернувшись спиною до замку, до якого, як він зауважив, вони підійшли занадто близько, знову попрямував у ліс ширшою і протоптанішою стежкою.
— Ця стежка, — сказав він, — доведе нас до села Плессі, де ти, як чужоземець, знайдеш усе, що тобі потрібно. Приблизно за дві милі звідси розташоване чудове місто Тур, яке і дає назву прекрасному графству. Але в селі Плессі, або Плессі в парку, як ще його іноді називають за близькість до королівського парку, ти швидше знайдеш необхідну гостинність.
— Дякую вам, добродію, — сказав шотландець, — але я буду тут недовго. Коли мені пощастить дістати шматок м'яса і ковток чогось кращого за воду, мої потреби в Плессі, чи то буде Плессі в парку, чи Плессі біля ставу, будуть цілком задоволені.
— Стривай, я гадав, що тобі треба побачитися тут з якимсь приятелем.
— Справді, так —і саме з братом моєї матері, — сказав Дорвард. — Це був дуже добрий чоловік, ще до того, як він залишив Форфарські гори[30].
— Як його звати? — спитав супутник. — Я довідаюся про нього, бо тобі небезпечно йти самому до замку, де тебе можуть схопити як шпигуна.
— Це вже занадто, присягаюся рукою мого батька! — вигукнув юнак. — Мене схопити як шпигуна? О боже мій! Ти не допустиш, щоб мене таврували такою ганьбою! А щодо прізвища мого дядька, — мені байдуже, хто його знатиме, — його ім'я Лезлі. Лезлі — чесна й благородна людина.
— Не маю ніякого сумніву, що так воно і є, — сказав старий, — але в королівській гвардії е троє, яких так звуть.
— Ім'я мого дядька — Людовік Лезлі, — сказав юнак.
— З трьох Лезлі, — відповів супутник, — двох звуть Людовіками.
— Мого родича вони звуть Людовік з Рубцем, — відповів Квентін. — У нас в Шотландії прізвища так часто бувають однакові, що безземельним людям, яких не можна розрізнити за назвою їх маєтків, завжди дають ще якесь прізвисько.
— Тобто, гадаю, ти маєш на увазі військове прізвисько, — відповів його супутник. — Я, здається, догадуюсь, про кого ти кажеш. Ми його звемо Балафре [31], через шрам на обличчі. Це достойна людина й добрий солдат. Я хотів би допомогти тобі побачитися з ним, бо він належить до тих людей, які не часто залишають свій гарнізонний пост, хіба що тоді, коли мусять супроводити самого короля. А тепер, юначе, дай мені відповідь на одне запитання. Можу битися об заклад, що ти хочеш служити разом із своїм дядьком — вступити до шотландської гвардії. Велике діло мати такий намір, особливо коли ти ще молодий. Адже ця висока посада вимагає великого досвіду.
— Можливо, я й думав про це раніше, — сказав Дорвард недбало, — але тепер уже не маю охоти.
— Чому б це так, юначе? — запитав француз майже суворо. — Так ти говориш про службу, потрапити на яку найблагородніші з твоїх земляків вважають для себе за велику честь?
— Бажаю їм щастя на ній, — сказав Квентін спокійно. — Одверто кажучи, мені хотілося б послужити французькому королю. Тільки, хоч би як гарно одягали мене там і як донесхочу годували б, мені більше до душі бути на вільному повітрі, ніж скніти отут замкненому наче в клітці або ген там у ластів'ячому гнізді. Крім того, — додав він, притишуючи голос, — по правді кажучи, мені не подобається замок, біля якого ростуть "дуби угоди"[32] з такими жолудями.
— Я догадуюся, що ти маєш на думці, — мовив француз, — але кажи ясніше.
— Гаразд, скажу ясніше, — відповів юнак. — Отам, на віддалі пострілу з лука, а може й далі, росте чудовий дуб, а на ньому висить людина в такій самій сірій куртці, як у мене.
— Еге, справді! — сказав француз. — Сто чортів! От що значить молоді очі! Авжеж, і я щось бачив, проте вважав це за крука в гіллі. Але в цьому видовищі немає нічого дивного, юначе! Коли літо почне переходити в осінь і освітлені непевним місячним сяйвом ночі стануть довгими, а дороги зробляться небезпечними, ти зможеш побачити на цьому дубі грона з десяти й двадцяти таких жолудів. Але що з того? Вони, мовби прапори, повивішувані, щоб лякати негідників. А чесна людина, дивлячись на кожного з них, може тільки радіти, що вже на одного злодія, на одного зрадника, на одного розбійника з шляху і на одного гнобителя народу стало менше у Франції. Ці шибеники, юначе, — ознака правосуддя й справедливості нашого володаря.
— Коли б я був королем Людовіком, то звелів би вішати їх далі від мого палацу, — сказав юнак. — На моїй батьківщині мертвих ворон вішають там, де найбільше літають живі ворони, але не в садах або голуб'ятниках. Цей жахливий запах падла — пхе! — навіть сюди чути!
— Коли ти поживеш на світі і станеш чесним і відданим слугою твого володаря, мій славний юначе, — відповів француз, — тоді пізнаєш, що нема запаху, кращого, як запах мертвого зрадника.
— Я не хотів би дожити до того віку, коли втрачу нюх або зір, — сказав шотландець. — Покажіть мені живого зрадника, і ось мої руки й зброя. Коли ж нема життя, зникає і ненависть. Але мені здається, ми вже на прямому шляху до села, де я сподіваюсь довести вам, що ні купання, ні це неприємне почуття не зіпсували мені апетиту. Отже, мій добрий друже, ходімо якнайшвидше до заїзду. Проте перше ніж скористатися з вашої привітності, дозвольте запитати, як вас звати?
— Тут мене звуть дядько П'єр, — відповів його супутник. — За титулами я не женусь. Я скромна людина і живу з свого статку.
— Нехай буде так, дядьку П'єр, — сказав Квентін, — я дуже радий, що щасливий випадок звів нас докупи, бо мені потрібна добра порада і я буду надзвичайно вдячний за неї.
Тим часом, поки вони так розмовляли, з-за дерев забовваніли дзвіниця й велике дерев'яне розп'яття, — отже, село вже недалеко. В цю мить стежка вивела подорожніх на велику дорогу. Але дядько П'єр тут звернув убік, пояснивши, що заїзд, в якому зупиняються порядні люди, стоїть трохи осторонь села.
— Якщо порядними людьми ви вважаєте тих, у кого туго набиті гаманці, — відповів шотландець, — то я не з їхньої компанії і краще вже звірюся на грабіжників з великого шляху, ніж на грабіжників з того шинку.
— Хай йому бісі — сказав провідник. — Які ви, шотландці, тепер обачні! Англієць, наприклад, стрімголов біжить до таверни, їсть і п'є все, що є найкращого, і ніколи й не подумає про гроші, доки не наб'є свого шлунка. Але ти забуваєш, пане Квентіне (адже тебе звуть Квентіном?), що за мною сніданок для тебе, як винагорода за купання, що сталося з моєї вини!
— Справді, — сказав добродушно хлопець. — Я забув про купання, про образу, про все. Поки я йшов, мій одяг майже висох. Але я не відмовлюся од вашої приємної пропозиції, бо вчора я дуже легко пообідав і зовсім не вечеряв. Ви, здається, старий і поважний городянин, і я не бачу причини, чому б мені не скористатися з вашої гостинності.
Француз усміхнувся, бо ясно бачив, що цьому юнакові, хоч він уже добре, мабуть, виголодався, не легко примиритися з думкою поснідати за чужий рахунок, і він старається заспокоїти свою гордість, довівши собі потребу відповісти ласкавістю на ласкавість і прийняти цю невелику послугу.
Вони спустилися у вузеньку, утворену двома рядами в'язів тіняву алею, в кінці якої через відчинені ворота ввійшли у двір заїзду незвичайних розмірів, розрахованого на прийом благородних відвідувачів і різних прохачів, які мали справи в королівському замку, де Людовік XI нікому не дозволяв зупинятися, хіба що його змушував до того обов'язок гостинності. Щит з королівською лілією висів над головним входом цього великого й несиметричного будинку. Надворі й у суміжних будівлях не було ні галасу, ні метушні, що на той час, коли і приватні будинки і громадські будови кишіли. слугами, свідчило б про численність відвідувачів і процвітання господарів.
Здавалося, немов суворий характер сусіднього королівського замку позначився своєю урочистою й жахливою похмурістю і на цьому по суті не сумному місці, що, за звичаєм усіх інших країв, мало бути храмом утіх і розваг для веселого товариства.
Дядько П'єр, не покликавши нікого й навіть не підходячи до головного входу, відсунув засув бічних дверей і пройшов до просторої кімнати, де вже палав хмиз у каміні й були зроблені приготування до доброго сніданку.
— Мій кум добре подбав про все, — сказав француз юному шотландцеві.
