Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Тепер на, бери оце. Я бачу, що ти накидаєш оком на пляшку і не підеш, не покуштувавши вина.
Він налив йому повну склянку, і ножар, випивши до дна, подався виконувати доручення свого пана.
— А тепер, любий племіннику, розповідай, яка тебе доля спіткала в цьому злощасному поєдинку.
— Я бився весь час поруч із старшими й дужчими за мене, поки всіх їх не повбивали, — сказав Дорвард, — і мене теж сильно поранили.
— Але, мабуть, не гірше, ніж мене десять років тому, — зауважив Балафре. — Дивись, любий племіннику, — показав він йому червону смугу на обличчі. — Меч Огілві ніколи б не провів такої глибокої борозни.
— Вони проводили досить глибокі борозни, — сумно відповів Квентін. — Але нарешті вони втомилися й зглянулися на благання моєї матері помилувати мене, коли побачили, що іскорка життя ще жевріє в мені. Ученому монаху з Ебербротіка[51], який, на щастя, був нашим гостем у цю лиху годину і якого ледве не вбили під час сутички, дозволили перев'язати мої рани і перенести мене в безпечне місце. Але за цей дозвіл він і моя мати мусили дати обіцянку, що я стану ченцем.
— Ченцем! — вигукнув дядько. — Присягаюся святим Андрієм, ось чого зо мною ніколи не. було. З самого мого дитинства нікому ще не спадало на думку зробити з мене ченця. Мені аж дивно, коли подумаю про це. Правду кажучи, коли б не грамота, якої я ніколи не міг збагнути, не співання псалмів, яких я не терплю, не вбрання, схоже на одежу божевільного жебрака, — хай простить мені божа мати! — тут він перехрестився, — та не пости, які не зносить мій апетит, — з мене вийшов би ченець, не гірший, ніж мій кум з монастиря святого Мартіна. Але не знаю, чомусь ніхто не пропонував мені вступити до цього стану. Отже, любий племіннику, ти мусиш стати ченцем — але навіщо, скажи, будь ласка?
— Для того, щоб згас рід мого батька разом зі мною в монастирі або в могилі, — відповів Квентін, глибоко схвильований.
— Он як! — вигукнув дядько. — Тепер я розумію. Хитрющі бестії, дуже хитрі! Проте їх можна обдурити. Я пригадую каноніка Роберсарта, що дав обіцянку, а потім утік з монастиря й зробився ватажком вільних загонів. Він мав коханку, найвродливішу дівчину, яку я взагалі будь-коли бачив, і трьох не менш гарних дітей. Отже, немає надійних ченців, і не слід на них покладатися, бо вони можуть стати воїнами й батьками. Але розповідай далі.
— Мені небагато залишається сказати, — промовив Дорвард, — крім того, що, бажаючи звільнити мою матір від усякої відповідальності за мене, я вступив до монастиря, де на мене одягли вбрання послушника, навчили виконувати монастирський устав і навіть читати й писати.
— Читати й писати! — вигукнув Балафре, який був з числа тих людей, які вважають за щось дивовижне всі знання, вищі за їхні власні. — Писати, кажеш ти, й читати! Я не можу повірити цьому: ніколи ніхто з Дорвардів, так само й Лезлі, настільки мені відомо, не міг написати свого прізвища. Принаймні за одного можу ручитися з них: я можу писати не краще, ніж літати. Отже, іменем святого Людовіка, як вони навчили тебе цього?
— Це було нудно спочатку, — сказав Дорвард, — але стало легше й приємніше, коли я призвичаївся. Я був слабий від ран і втрати крові і, щоб віддячити своєму рятівникові, панотцеві Пітеру, почав учитися з великим завзяттям. Тим часом, прохворівши кілька місяців, померла моя мила мати, і, як тільки моє здоров'я покращало, я сказав своєму добродійникові, який був також помічником ігумена, що не хочу бути ченцем. Тоді ми умовилися, що мене відпустять на волю шукати щастя; а щоб урятувати помічника настоятеля від гніву Огілві, зробили так, ніби я втік. Для підтвердження цього я взяв із собою з монастиря сокола абата. Але насправді мене звільнили за всіма правилами, і це засвідчено рукою й печаткою самого абата.
— Оце правильно, оце добре, — сказав дядько. — Наш король не дуже зважає на всякі там витівки, але втечі з монастиря не пробачить. Ну, а як твій гаманець? Б'юся об заклад, що тобі його неважко носити.
— Одверто кажучи, перед вами, любий дядечку, мені нічого таїтися. Я маю тільки трохи срібних монет.
— Скрутне твоє становище, — сказав Балафре. — Щодо мене, то хоч я й не заощаджую грошей, бо небезпечно їх носити з собою у наш час, але завжди маю при собі, і радим би й тобі йти за моїм прикладом, якийсь золотий ланцюжок на всяк випадок, або перстень, або намисто, що можуть в разі потреби правити за гроші. Проте ти спитаєш мене, любий родичу, де я дістаю такі цяцьки, як оця? — Тут він самозадоволено торкнув свій ланцюг. — Адже вони не висять на кожному кущі. Вони не ростуть і на полях, як жовті нарциси, з стеблин яких діти плетуть рицарські комірці. Як же тоді? Ти можеш дістати це там, де і я дістав: на службі в доброго короля Франції, де завжди можна добути статок, коли людина має хоч трохи в собі мужності, щоб рискувати якимсь там життям абощо.
— Я чув, — промовив Квентін, ухиляючись від прямої відповіді, бо він ще не вирішив остаточно, що йому далі робити, — що герцог Бургундський має пишніший двір і благородніших васалів, ніж король Франції, і що більше слави можна здобути собі під його прапорами, оскільки там пускають зброю в діло і добре користуються нею в бою. Тим часом найхристиянніший король, кажуть, здобуває собі перемоги язиками своїх посланців.
— Ти говориш, як дурний хлопець, любий племіннику, — відповів воїн із шрамом. — Проте я пригадую, що коли прийшов сюди, то теж був таким самим дурнем і уявляв собі короля не інакше, як на троні під високим балдахіном: він бенкетує з своїми високородними васалами й паладинами[52], їсть бланманже, а на голові в нього велика золота корона, або скаче на чолі свого війська на ворога, як співають у романах про Карла Великого[53], чи як Роберт Брус[54], Уільям Уоллес[55] у наших власних правдивих історіях. Скажу тобі, хлопче, на вухо: це все місячне сяйво на воді. Політика, політика — ось у чому сила. Але що таке політика, ти спитаєш? Це винайдене нашим французьким королем мистецтво воювати мечами чужих людей і видавати плату своїм солдатам з чужих гаманців. Ах! Це найрозумніший з усіх державців, які будь-коли носили пурпур на своїх плечах. Проте він ніколи не носить цього вбрання. Часто я бачу, як він гуляє в простішому одязі, ніж я схотів би носити.
— Гаразд, але все це мені не подобається, любий дядечку, — зауважив Дорвард. — Я хочу служити там, — оскільки все одно я мушу служити в чужій країні, — де сміливим подвигом зможу здобути собі ім'я і славу.
— Розумію тебе, мій любий племіннику, — сказав королівський воїн, — добре тебе розумію. Але ти ще погано знаєшся на цих справах. Герцог Бургундський — це гаряча голова, смільчак, справжній боєць, але нерозважливий. В усіх сутичках він попереду своїх рицарів і ленників з Артуа і Ено. Отже, подумай, чи могли б ми своєю хоробрістю і вмінням перевищити самого герцога та його відважних дворян і прославитись? Якщо б ми відстали од них, то мали б нагоду потрапити до рук поліційного старшини за те, що були ледачі. Коли б були поряд з ними, то сказали б, що так і треба і що ми чесно заробили свою платню; а коли б мені пощастило випередити інших хоча б на довжину списа (що дуже важко і небезпечно в такій сутичці, де кожен старається з усієї сили), то пан герцог, побачивши добрий удар, сказав би на це своєю фламандською мовою: "Еге! Добре влучив! Спритний пікінер, хоробрий шотландець, дайте йому флорин[56], хай вип'є за наше здоров'я". Але якщо ти чужинець, то не сподівайся ні чинів, ні земель, ні скарбів на такій службі: все дістається тамтешнім дворянам.
— А кому ж іще це має діставатися, коли не тамтешнім мешканцям? — запитав молодий Дорвард.
— Тому, хто захищає тих мешканців, — відповів Балафре, випростуючись на весь свій велетенський зріст. — А ось що каже король Людовік: "Мій добрий французький селянине, мій Жак-Простак, бери своє знаряддя, свій плуг і борону, садовий ніж і копаницю, іди працюй собі; ось мій хоробрий шотландець, що битиметься за тебе, а ти лише подбай за те, щоб сплатити йому. А ви, мій ясновельможний герцоге, мій славнозвісний графе і мій наймогутніший маркізе, теж приборкайте вашу відвагу, аж доки вона не. буде потрібна, бо вона може зірватися з поводів і завдати лиха своєму государеві. Ось моє регулярне військо, моя французька гвардія, тут передусім мої шотландські лучники і мій доброчесний Лезлі, який битиметься не гірше, а навіть краще за вас з усією вашою свавільною відвагою, що погубила ваших батьків у битві при Крессі і Азенкурі"[57]. Тепер ти бачиш, в" якій з цих двох держав мандрівний рицар може досягти найбільшої слави?
— Здається, я розумію вас, любий дядечку, — відповів племінник, — але, як на мене, то немає слави там, де немає риску. Вибачте, вартувати старого короля, якого ніхто і не думає скривдити, марнувати літній день і зимову ніч поза он тими визубнями, сидіти в стінах фортеці, в цій залізній клітці, та ще під замком, щоб ти не втік, — це легке й безтурботне життя не для мене. Ох, дядечку, це ж однаково, що бути соколом, який сидить на своїй жердці і якого ніколи не беруть на полювання!
— Ну, присягаюся святим Мартіном Турським, цей хлопець не з боягузів! Справді, у нього вдача Лезлі, точнісінько, як я в його роки, тільки ще більш нерозважливий. Але слухай-но, юначе, — хай живе король Франції — рідко буває такий день, щоб не було якогось доручення, виконуючи яке ми могли б добути собі і гроші і славу. Не думай, що найвідважніші і найрискованіші подвиги вершать при денному світлі. Я міг би розповісти тобі про штурм замків, захоплення полонених і таке інше, коли особа, ім'я якої я не називатиму, проявила велику відвагу й здобула собі більшу славу й багатство, ніж перший-ліпший з хоробрих прихвоснів одчайдушного Карла Бургундського. І раз його величності подобається не встрявати в такі справи, то тим більше він має часу, щоб об'єктивніше оцінити подвиги, в яких він сам не брав участі, і справедливо, щедро винагородити воїнів, що відзначилися. О, це найпроникливіший і найхитріший з усіх государів!
Племінник переждав і потім сказав тихим, але виразним голосом:
— Добрий панотець Пітер часто вчив мене, що дуже небезпечні для душі ті подвиги, якими здобувають невелику славу.
