Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Не треба вам казати, любий дядечку, що ці таємні доручення неодмінно повинні суперечити моїй честі…
— За кого ти мене вважаєш, любий племіннику? — спитав Балафре майже суворо. — Правда, мене не виховували в монастирі, я не вмію ні писати, ні читати, але я брат твоєї матері, чесний Лезлі. Я вірний своєму панові й слову. Чи не гадаєш ти, що я здатний на те, щоб дати тобі пораду вчинити якусь підлість? Сам Дюгеклен[58], найславетніший рицар Франції, коли б він ще був живий, міг би пишатися моїми подвигами.
— Я не можу не вірити вам, любий дядечку, — сказав юнак. — Ви єдиний родич, що залишився в мене після мого нещастя. Але чи правду кажуть, мовби двір короля отут, у замку Плессі, дуже дивний? При ньому нема ні дворян, ні великих васалів чи високих сановників? Король розважається із своїми слугами і на таємні наради запрошує тільки звичайних людей. Знатність і шляхетність принижуються, а люди найнижчого стану підіймаються до королівської ласки. Все це здається не подібним до звичаїв його батька, благородного Карла, який вирвав з пазурів англійського лева більш як наполовину завойоване французьке королівство.
— Ти говориш, як безглузда дитина, — зауважив Балафре, — й так само, як дитина, співаєш ту саму пісню на новий лад. Поміркуй сам: коли король наказує Олів'є, своєму цирульникові, робити те, що Олів'є може зробити краще за будь-якого пера, хіба не виграє від цього королівство? Або коли він наказує своєму славному військовому прево[59] Трістанові заарештувати того або іншого бунтівливого громадянина, схопити того або іншого буйного дворянина, то знає, що це буде незагайно зроблено — і квит. А коли б давали доручення герцогові або перові Франції, то він, мабуть, послав би у відповідь на це виклик на поєдинок. Коли знов-таки король зводить дати простому й щирому Людовікові Балафре якесь доручення, замість того щоб дати його вельможному коннетаблеві, який, можливо, тільки попсував би все діло, хіба він не виявляє цим своєї мудрості? Хіба ж не такий державець потрібен нам, мандрівним рицарям, які прагнуть служити там, де їх найвище цінують і де найбільше потребують їхніх послуг? Отак, хлопче… Людовік, як ніхто, вміє добирати собі довірених осіб і знає, що кому доручити. Він не схожий на короля Кастілії, що умирав від спраги, бо коло нього не було головного підчашого, що подав би йому чару. Але, здається, вже дзвонять у монастирі святого Мартіна. Я мушу поспішати до замку. Бувай здоров! Бажаю тобі добре погуляти, а завтра вранці о восьмій приходь до звідного мосту і скажи вартовому, щоб покликав моне. Та, дивись, не збочуй з прямої й протоптаної стежки, коли йтимеш до воріт! Обабіч є такі пастки й капкани, що можеш лишитися без ноги, а вона тобі ще пригодиться. Незабаром побачиш короля на власні очі і сам зможеш судити, який він є. Бувай!
Сказавши це, Балафре поквапливо пішов, забувши сплатити за вино, що нерідко траплялося з людьми його рангу. А господар заїзду, якого, певно, збентежили пера, що маяли на шотландській шапці гостя, і дворучний меч, не наважився йому про це нагадати. Можна було б сподіватися, що Дорвард знов піде до своєї башти слухати ті чарівні звуки, які тішили його ранкові мрії. Але то був розділ з роману, тоді як розмова з дядьком відкрила йому сторінку справжньої історії життя. Це не була приємна сторінка, і тепер спогади й міркування, які вона викликала, перемогли в ньому думки легковажного характеру.
Квентін пішов погуляти над берегом бистрої річки Шер, розпитавши свого господаря, як йому пройти туди так, щоб не потрапити в пастки і ями. Там він намагався розібратися в своїх збентежених і плутаних думках і нарешті вирішити, що робити далі, бо зустріч із дядьком не розвіяла його сумнівів.
Розділ VI ЦИГАНИ
Так весело, так радісно
Гультяй ходив-бродив,
Танцюючи, стрибаючи,
Під деревом катів.
Старовинна пісня
Виховання, що його дістав Квентін Дорвард, не сприяло пом'якшенню його серця або розвиткові моральних почуттів. Він, як і всі в його родині, вважав полювання за розвагу, а на війну дивився як на єдину серйозну роботу. Усім Дорвардам з дитинства прищеплювали думку, що найперший їхній обов'язок у житті — стійко переносити нещастя і завзято відбивати напади ворогів — феодалів, що винищили майже весь їхній рід. Проте в усіх цих феодальних чварах Дорварди виявляли рицарську шляхетність і навіть благородні почуття, що пом'якшували їхню ненависть до ворогів. Тому навіть помста — найвище і єдине правосуддя — чинилася з оглядом на деяку людяність і справедливість. Напучення достойного старого ченця, які Квентін вислуховував під час своєї хвороби і нещастя, западали глибше в його серце, ніж можна було б сподіватися тоді, коли б він був здоровий і щасливий. Вони дали молодому Дорвардові уявлення про обов'язки людини щодо інших людей. Беручи до уваги неуцтво тієї епохи, їх схиляння перед військовим життям, можна сказати, що виховання, яке дістав юнак, дало йому більше уявлення про моральний обов'язок, ніж то мали інші люди його часу. Про своє побачення з дядьком Квентін думав не без певного розчарування. Він покладав велику надію на нього. Хоч про листування тоді не могло бути й мови, іноді якийсь мандрівний купець або каліка-солдат заносили до Глен-Гулакіна звістку про Лезлі, вихваляючи його незламну мужність і успіхи в різних дрібних справах, які йому доручав його начальник. Палка уява Квентіна доповнювала на свій лад ці оповідання. Юнак уявляв щасливого і відважного дядька (подвиги якого вихваляв мандрівний оповідач) витязем або рицарем, оспіваним у піснях менестрелів[60], що здобував собі корони й королівських дочок ударом меча або списа. Тепер він ставив свого родича далеко нижче від рицарів. Але, засліплений високою повагою до родичів і вірний пам'яті своєї матері, яку дуже любив, Дорвард не бачив у єдиному її браті того, ким він був насправді: звичайного найманого солдата, ні гіршого, ні кращого за інших солдатів у тодішній Франції, спустошуваній війнами.
Хоч Балафре й не був безпричинно жорстоким, але ставився байдуже до людського життя і людських страждань. Страшенний неук, жадібний до здобичі, байдужий до того, як її добуто, він водночас був великим марнотратом, не відмовляючи собі ні в чому.
Звичка дбати виключно про свої потреби й інтереси перетворила його в найегоїстичнішу тварину в усьому світі. Він майже не міг (як читач, мабуть, уже спостерігав), розповідаючи про щось, одразу не згадати за себе, не приплутати свою особу до всього, про що б не йшлося. Тут він зовсім не додержувався золотої середини і був дуже далекий від усякої поміркованості. До цього слід додати, що вузьке коло його обов'язків і розваг потроху обмежило обрій його думок, сподівань і бажань, пригасило природне прагнення до слави і подвигів у бою, які запалювали його за молодих літ. Коротше кажучи, Балафре був спритний вояка, запеклий, егоїстичний і обмежений. Діяльний і хоробрий у виконанні своїх обов'язків, він небагато чого визнавав поза цим, крім формального додержування церковних обрядів, які урізноманітнював випадковими п'янками з панотцем Боніфацієм, своїм приятелем і духівником. Коли б Балафре був розумніший, то його, напевне, висунули б на якусь значну посаду, бо король, що особисто знав кожного солдата своєї лейб-гвардії, дуже звірявся на його відважність і відданість, хоч шотландець мав досить розуму і хитрощів, щоб добре вивчити характер свого государя і спритно підладжуватися до нього. Але здібності були занадто обмежені, отож хоч король і винагороджував його у багатьох випадках і осипав своєю ласкою, але залишав простим лучником у шотландській лейб-гвардії.
Не знаючи добре вдачі свого дядька, Квентін здивувався, що той так байдуже поставився до загибелі всієї родини свого зятя й зовсім був вражений, коли близький родич не запропонував йому хоч скільки-небудь грошей. Адже якби не щедрість дядька П'єра, гопак змушений був би сам звернутися до нього по допомогу. Проте Квентін був несправедливий до дядька, гадаючи, що він скупий. Оскільки сам Балафре не потребував на той час грошей, то йому й на думку не спало, що його племінник може бідувати. Інакше він не пропустив би нагоди подбати про добробут свого живого племінника, як уже подбав про спасіння душі покійної сестри та її чоловіка.
Але, хоч яка була цьому причина, дядькова неуважність справила на юного Дорварда неприємне враження, і він почав ще більше жалкувати, що не вступив на службу до герцога Бургундського, перше ніж посварився з його лісником.
"Що б зо мною тоді не сталося, — думав він, — я завжди б міг тішитися думкою про те, що в мене є вірний друг — мій дядько. Але тепер я його побачив, хай йому біс; якийсь купець, чужа людина, допоміг мені більше, ніж рідний брат моєї матері, мій земляк та ще й рицар. Можна подумати, що через рану, яка зарубцювалася, спотворивши його обличчя, з його тіла витекла вся благородна кров".
Тепер Дорвард шкодував, що в розмові з Балафре не розпитав у того про таємничого дядька П'єра. Але Балафре засипав його запитаннями, а потім пробомкав великий дзвін святого Мартіна Турського, раптово перервавши їхню розмову, отож юнак і не встиг цього зробити. "Той старий, — міркував він, — хоч буркотливий і настирливий, різкий і зневажливий, але щедрий і благородний у своїх вчинках; такий чужинець вартий байдужого родича. Як каже наша стара шотландська приказка: "Краще добрий чужак, ніж чужий свояк". Я неодмінно знайду цю людину, що, здається, не важко буде зробити, коли він такий багатий, як казав господар заїзду. Він принаймні дасть мені добру пораду. А коли він, як купець, мандрує по чужих краях, то, мабуть, і служба в нього цікавіша, ніж у гвардії Людовіка".
Так думав Квентін, а голос десь з потаємних закутків серця, де є багато такого, про що не знає його власник або чого він не хоче добровільно визнати, нашіптував йому, що може і дама з башти, якій належали серпанок і лютня, також візьме участь у сповненій пригод подорожі.
В той час як ці думки снувалися в голові відважного Квентіна, він наздогнав двох серйозних і поважних чоловіків, очевидно, громадян міста Тура. Він привітав їх, почтиво прохаючи вказати йому, як пройти до дому дядька П'єра.
— До чийого дому, мій любий сину? — спитав один перехожий.
— До дому дядька П'єра, багатого шовкоторговця, який насадив шовковичні дерева в тому парку, — сказав Дорвард.
— Юначе, — проказав один з них, той, що був ближче до нього, — ви надто рано обрали собі ремесло нероби.
— І вибрали невідповідних осіб для ваших безглуздих жартів, — сказав другий ще сердитіше.
