Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
І знову жонглював цифрами: стільки візьмемо за контору, стільки вартий Леоньян, а стільки дім на Біржовій площі… Мати не хотіла сказати, що все це, мабуть, уже заставлене. Жюльєнів запал швидко охолов, бо ніхто нічого не відповідав. Його плеската голова з ріденьким волоссям хиталась – ландо підскакувало на нерівній бруківці. Раптом пані Револю скрикнула:
– Ні, такого він мені не заподіє! Це було б занадто!
Діти (крім, хіба Рози, що й досі була в полоні відчаю) здогадалися, що мати подумала про самогубство. Та хлопці й самі весь час про це думали. Жюльєн, як людина світська, міркував: "У такому випадку, може, й краще раптово зникнути з життя, немов вийти з картярні після нечесної гри". Дені сприймав усе, як і належить підліткові його віку, коли не минуло ще захоплення всіляким драматизмом і вабило до катастроф. Він і не намагався гнати від себе страшні картини – навпаки, обмірковував усе детальніше, переконаний, що наші почуття не збігаються з дійсністю, отже, і нещастя, про яке він думає, не станеться. Тому-то Дені обмірковував усі декорації, всі мізансцени: широка залізна брама навстіж, розгублено метушаться слуги, на перських килимах брудні сліди поліцейських чобіт.
А пані Револю правила своєї: "Невже він мені таке заподіє?" Нібито бідолаха тільки про те й дбав, щоб не собі, а їй заподіяти лихо. Та вона ж була йому дружиною… недовго, правда, але була дружиною, нехай і байдужою до його пестощів, – так їй принаймні здавалося. І от тепер її байдужість раптом зникла. Її охопив страх, що чоловік уже неживий. І вона в ріжок заволала на кучера, щоб той гнав якнайшвидше.
Ландо котилося тепер по дорозі, якою раніше звичайно їздили на канікули. Цокання копит і торохтіння коліс будили передмістя, що його Дені споглядав липневим присмерком після розподілу нагород у школі. Цього вечора вологий вітер шарпав клапті афіші, яка сповіщала про кориду, – Дені бачив її ще минулого літа. Де-не-де блимало світло в барі, освітлюючи прилавок, коло якого стояли чоловіки. Дені взяв за руку Розету – ніколи вже вона не вийде заміж за Робера Костадо. З обачності він хотів додати кілька рисочок до уявної сцени самогубства, бо вони мали от-от під'їхати до сонного замку.
– Зрештою, – сказав Дені голосно, – там уже, мабуть, Ланден. На нього можна покластися.
Мати роздратовано вигукнула:
– Ото ще мені!
– Звичайно! Це ж він порядкував усім, – озвався Жюльєн. – Батько довіряв йому…
– А то ще треба розібратися, на чию руку він грав…
– О! Це хитрюга!.. Можеш бути певна, що він викрутиться.
– Безумовно, не тільки викрутиться, а може, ще матиме з того й пожиток. Не всім же доведеться зубожіти.
І мати з сином взялися всіляко паплюжити Ландена без найменших підстав, із самої лише ненависті до нього, Дені також не любив Ландена, але, як то здебільшого буває у хлопців його віку, прагнув справедливості. Проте й він не обстоював Ландена. Іще чого бракувало – вболівати за Ландена. От вони вже й наближаються. Сільська місцевість узимку пахла якось незвично для Дені. Тепер життя буде не таке, як він собі уявляв. Життя… Він сам обере собі життя… І раптом він відчув у себе на плечі голову Рози. Вона вже не плакала – не було більше сліз.
Ландо завернуло на доріжку, що простяглася вздовж парку аж до задвірка. Ні, не можна уявити, щоб усі ті трагічні сцени, які так детально уявив собі Дені, могли відбутися в дійсності. Він не вірив у пророцтва. Колеса котились по жорстві з тим знайомим шурхотінням, яке завжди пов'язувалось у нього з радощами канікул. Якби він був композитором і писав оперу, про яку мріє П'єр Костадо, то саме цей шурхіт обрав би за лейтмотив увертюри. Ліхтарі ландо освітлювали мур – цегла в ньому подекуди повивалювалась і в отвори простягалися чорні руки дерев. Лахміття пожовклого листу де-не-де звисало з гілок, піднесених чи то з благанням, чи то з погрозою. Дені, притулившися носом до шибки, жадібно вдихав заспокійливі запевнення темряви. Всюди був спокій, усе спало; у тиші таких ночей нічого не трапляється. "О господи! Невже вигадка моя втілилася в дійсність?" Ось уже Дені виразно бачить те, що витворив у своїй уяві. Всі вікна в домі були осяяні так, що він спершу подумав, ніби там пожежа. У снопах яскравого проміння заблимав вологий під'їзд. Жюльєн промимрив: "Щось трапилось". Люсьєна Револю все повторювала слова, що вже перетворилися ніби на молитву:
– Зроби так, щоб цього не сталося… Зроби так, щоб він цього не вчинив…
Дені відчув, що ось зараз він побачить мерця і що доведеться на нього дивитись, а досі він не дивився ніколи і на саму тільки думку про це холов від жаху. Побачивши па вулиці катафалк, на якому під віком труни, під чорним сукном, лежало щось невидиме, він кидався в бічний провулок. Така велика була в нього відраза, що в Леоньяні він ніколи не входив сам до тієї кімнати, де помер його дідусь, коли сам Дені ще лежав у колисці. Щоправда, часом він насмілювався прочинити двері й просунути голову в цю півтемряву, де пахло лаком і гвоздиками, і довго вдивлявся в ліжко, на якому відбулася страшна містерія. Брижі балдахіна, та й кожна річ були свідком того, що тут сталося. Цей годинник на стіні зупинено тоді, коли спинилося серце старого. Усі речі в цій кімнаті були свідками агонії, переходу в небуття, тож вони набували другої, якоїсь інакшої реальності: вони бачили гостю. Але ж ні! Ні! Смерть – не істота. Можна розмовляти з демоном, слухати його, складаючи угоду з найжахливішою почварою… А жах смерті саме в тому, що стаєш нічим, перестаєш існувати, вона все знищує, все стирає. Оце ліжко, ці фіранки, ці крісла, цей годинник, оте дзеркало, цей застелений зеленою скатертиною столик – усе залила хвиля вічності, а відринувши, на всьому лишила калюжки – відбитки небуття.
Бідолаха Дені, для якого було справжньою подією ввійти в кімнату, де хтось помер у рік його народження, більше вже не сумнівався, що зараз побачить свого батька в такій позі, яка уявлялася йому, коли він їхав сюди: нерухомого, з головою, схиленою на стіл, або простертого на ліжку…
І ось уже все, що він створив в уяві, починає здійснюватись: управитель Кавельге, який чекав їх, зробив кучерові знак, щоб той спинився перед ворітьми. Далі по черзі почав проказувати саме ті слова, що їх Дені вклав йому в рот: бригадир поліції не дозволяє навіть доторкнутися до тіла… Він хоче порозмовляти з пані… Подумайте тільки! Ніхто не чув пострілу… А тим часом Ланден робить усе, що слід.
Усі четверо Револю поставали край дороги. Шлейфи материного й доччиного бального вбрання, поверх якого були накинуті чорні плащі, волочились по калюжах. Ліхтарі ландо та ліхтарик у руці в Кавельге кидали світло па четверо облич, у четверо сердець. Люсьєна вже відгороджувалась від усього своїм горем, оточувала себе ним як захисним муром: вона дістала право ні в що не втручатись, тільки страждати: вона зовсім розбита, знищена – ніхто її не осудить. Жюльєн, позбавлений раптом усього, що тримало його на цьому світі, обернувся на жалюгідну істоту, напівлису, невиразного віку, зі спадистим лобом; короткозорий, без лорнета, вія мав геть розгублений вигляд, підборіддя в нього тіпалось: його жахало те, що казав йому Кавельге:
– Ви, пане, тепер голова родини. Пан Ланден каже, що нічого не може без вас вирішувати…
Жюльєн заперечив: ні! ні! нехай Ланден вирішує все сам… він усе зробить як слід…
– Ну, що ти, Жюльєне, – з докором сказала Роза, – не може Ланден нас заступити…
Голосом, що вже не тремтів більше, вона підбадьорювала матір, ведучи її під руку. Вона втратила все – отже, ніщо не повинно її хвилювати. Саме вона повела матір і Жюльєна до замку, вона ж звеліла, щоб Кавельге взяв Дені до себе у флігель під догляд дружини (та була колись годувальницею Дені).
На руках, що його підхопили, Дені лежав як непритомний. Кавельге легко ніс шістнадцятирічного хлопця. Твердим кроком пройшов він повз клумбу і ногою відчинив двері свого житла. Дені почув, як скрикнула годувальниця. Його поклали на ліжко, роздягли, дали понюхати оцту, він чхнув, у ногу йому запекла грілка. Добре було полежати отак простягтись. Марія Кавельге міняла йому компреси па лобі. В кімнаті тхнуло чимось підсолодженим, присмаженим. Хлопець притулився до грудей Марії, яка заспокоювала його словами: "Сердешний твій тато ще прожив хвилин з десять, отже, встиг вимолити прощення у господа милосердного… Ланден вважає, що можна буде порозплачуватися з усіма боржниками й навіть урятувати Леоньян. Принаймні замок. А землі доведеться продати".
Саме це найбільше обходило подружжя Кавельге. Роками плекали вони надію, що будиночок, де вони жили, а також городець і садочок колись дістануться їм у власність. Житимуть вони в своєму, але й далі працюватимуть на родину Револю. Сам Кавельге, правда, інколи натякав на свої наміри: казав, що без землі замок сантима не вартий – кому це потрібні оті величезні бараки? Що назбирав грошенят, те він завдячував тільки собі: пан-господар дозволив йому тримати в околиці винні льохи… Крім того, він брав комісійні за всілякі торговельні оборудки – це дозволяється, так скрізь ведеться… Марія, проте, не хотіла скористатися з нещастя, що скоїлося в родині Револю, і позбавити хазяїв їхнього замку.
Дені тим часом міркував собі: "Тепер я не зможу більше ходити до колежу… Ми житимемо тут, біля курчат та городини".
Марія Кавельге навшпиньках вийшла з кімнати, лишивши незагашену свічку. Дені, простягшися під теплою ковдрою, почав подумки впорядковувати розкішне життя. Він стрілятиме дичину та ставитиме верші – тільки й роботи. Щодо хліба – їстимуть лише житній. Не матимуть турботи, чи вийде Розета заміж – принаймні найближчими роками. Може, пізніше, геть пізніше… В усякому разі, нині це не загрожує… Він дихнув на повні груди, витягся під ковдрою. А як же мрець?.. Доведеться пережити темну смугу, днів кілька. Він захворіє, всі казатимуть: "Яка вразлива дитина…" Померлого поховають, замурують у склепі – і край, і все як слід, усе як належить…
Отакі думки та гадки снувалися в голові у Дені; він не був ні черствий, ні жорстокий, тільки ще не відчув усім своїм єством, що то таке – вічна розлука з батьком. Він лежав на великому ліжку. Коли повертався з боку на бік, у матраці сухо шурхотіла солома, груба ковдра була приємна для тіла.
