Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
І йому думалося, що світ надто жорстокий до ніжних душ.
Отже, у Ландена з'явився обов'язок – покарати Лораті. Проте з цим можна не поспішати. Нема чого квапитися. Треба тільки пам'ятати про існування жінки, через яку заподіяв собі смерть Оскар Револю, не випускати її з поля зору; він пильнуватиме цю самицю.
Стояло таке безгоміння, що здавалося, ніби якась стихія, течія прозорої сонної води затопила замок. Пан Ланден, осторонь від неприязного люду, від ворожого світу, востаннє залишився тут наодинці з тінню свого обожнюваного хазяїна. Він знав, як ставились до нього спадкоємці, знав, що, вийшовши за поріг цього дому, вже ніколи сюди не повернеться. Ах! Якби вбога душа могла коли навідатися сюди з похмурих берегів, то саме цієї ночі, думав Ланден. Якби двері кабінету несподівано відчинились, якби ввійшов Оскар Револю, заклопотаний, як завжди, якби, навіть не глянувши на клерка, щось йому наказав, якби, пройшовшись туди-сюди, постояв хвильку перед вікном, притулившись чолом до шибки, а потім сів, нахилившися до столу, побрязкуючи ключами в кишені; якби потім, відчинивши шухляду, порпався там, марно шукаючи якогось папірця, а тоді відіпхнув би стомлено стос паперів, витяг би зі скриньки довгу дорогу сигару, – він тільки такі й курив, і від них у Ландена боліла голова, – якби таке сталося, то старший клерк анітрохи не здивувався б і ні про що б не спитав. Він застиг би в чеканні, а його очі, очі вірного пса, дивилися б не в вічі господареві, а на його руки: руки не відчувають, коли хто на них дивиться, не відвертаються, не уникають відданого погляду.
Але мрець не може повернутися, він ніколи не повернеться; тим часом Ланден розплутував мотузку, якою було перев'язано останню паку документів, розплутував з якимось невиразним хвилюванням, ніби в ньому пробудились гамовані досі прагнення. Тут були записники, недавні свіжі нотатки, часто дуже нерозбірливі: записані були години ділових зустрічей, адреси, якісь цифри, алгебраїчні формули. Часом траплялося жіноче ім'я, яке нічого не промовляло Ланденові,– коротеньке ім'я, свіже й ніжне, що не викликало у нього асоціації з якимось личком. Тому Ланден перечитував ці імена з обуренням, бо в його кодексі поводження легальними вважалися лише ті втіхи, про які господар розповідав йому.
І раптом в одному записничкові під адресою квітникарки впав у вічі запис, такий, ніби Оскар Револю не на папері його занотував, а висловив його в присутності Ландена, не звертаючись до нього, – так він звичайно й робив. Таємності запису сприяла ще й надзвичайна нечіткість письма: дарма що Ланденові добре відома була кожна карлючка – йому довелося розбирати написане з допомогою лупи:
"Незнайома жінка цієї ночі подарувала мені стільки насолоди тому, що я не кохав її. Я не відчував того хвилювання, яке опановує мене біля Регіни. Любов до неї робить мене неспроможним, я просто втрачаю тяму біля неї. Присутність коханої жінки спустошує мене. Чи міг би я володіти нею інакше, ніж тільки в уяві або в обіймах іншої? І я волів би краще померти, ніж звіритися з цим перед кимось… А проте я зізнався в цьому…"
Далі стояло слово, якого Ланден не міг розібрати, хоча він і досконало знав особливості письма свого хазяїна (навіть у випадках, коли Оскар Револю не міг розібрати того, що сам написав, він удавався по допомогу до старшого клерка). Ланден поступово розібрав: "пот", далі "в", потім і все слово – "потворі". Так, ніякого сумніву, саме так: "…зізнався в цьому потворі…".
Ланден навіть не змигнув. Він іще не усвідомив, хто ж та "потвора". Куля пройшла навиліт, безкровна рана закрилася миттю. Він і далі розшифровував з великою пильністю, у важких випадках удаючися до лупи:
"…Його сила в тому, що він завжди поруч, як кошик на сміття, як попільничка, як килимок на підлозі, як плювальниця. Те, що інший звіряє лиш сам собі, те, про що зважується подумати лише на самоті, йдучи вулицею або за обідом у ресторані під брязкотіння посуду й грім оркестру, не довіряючи жодному людському вухові,– я від таких речей звільнявся перед потворою. Він увійшов у моє життя ще з ліцейських років і не покинув мене й досі… Це помийниця, біля якої мені довелося працювати, любити, втішатися, страждати, – і не я його, а він мене обрав… І раптом на цьому повороті життя мене охопив жах на саму думку про те, що воно, моє життя, проходило під знаком цієї потвори, що це створіння володіло й керувало ним, настановивши мене своїм божеством. Мене охопив жах, бо лише я знаю те, що і йому самому невідоме, – він створений для злочину"…
Ланден підніс руки до горла, ніби звідти полилася кров, а він захлинувся нею. Він підійшов до дзеркала над каміном і подивився в нього. Обличчя як у всіх інших, створене за образом і подобою божою, навіть погляд чистіший, аніж у інших; в очах і досі щось дитяче затрималось, ніби відблиск зорі в калюжі. Він уважно розглядав обличчя, бородате й водночас дитинне, розглядав лису голову: вигляд був комічний, та й годі. Чому ж раптом виявилося, що зовнішність його жахлива, що вона – лише маска для невідомої ролі? І яка буде та безіменна трагедія, що в ній нещасному досі не довелося грати, а, мабуть, доведеться?
Тепер нічну тишу порушило глухе шурхотіння прибою по піску; здавалося, що демони перенесли замок на берег океану. Лише за хвилину Ланден усвідомив, що це вирування його власної крові. Він погладив руками щоки, бороду, очі – такі гарні очі, їх міг би хтось і полюбити. Він тихенько проказував слова, якими колись утішала його старша сестра: "Бідолаха мій маленький!" Йому стало жаль себе. Якби він помер отут у цю мить, якби став, самотній і голий, перед лицем всевишнього, то сам би вимагав у свого судді відповідь на запитання: навіщо жив на світі Ланден? Але таран морського прибою, що гупав просто у вуха, не розбив тендітної оболонки його тіла. Тож він знову покірно схилився над паперами, вкритими нерозбірливими для інших людей літерами… А Ланденові тепер не треба було лупи.
"У місті подейкують, ніби Ланден робить замість мене все. Вважається, що він на службі у мене, та й сам він переконаний у цьому, а насправді я служу потворі. Звичайно, він тримається мене: я для нього – місце застосування його нахилів. І, мабуть, таки я скерував його руйнівну владу собі на користь. Та насправді це він володіє мною. Він знає про мене все ще з ліцейських часів, ще з дванадцяти років. Навіть про те, чого й на сповіді я не казав, він кінець кінцем дізнавався від мене. Він робив мене відповідальним і за те, що мені траплялося накоїти без лихого наміру, за що мене й сумління не гризло. Я вже тоді зненавидів свого свідка, який кожній моїй витівці надавав особливого значення, надмірної ваги. Зрештою, ненавидіти його – марна справа: його любов до мене поглинала мою ненависть, заливала її. Вона обступала мене звідусіль. Її вогняне кільце переміщувалося разом зі мною, більшало й дужчало в міру того, як я зростав і міцнів. Облога посилювалася з кожною послугою, яку він мені робив, з кожною таємницею, яку я йому відкривав. Почав він з того, що взявся виконувати за мене письмові переклади, робив ті вправи, якими нас навантажували, коли треба було покарати, підказував мені на уроках. Так воно пішло й далі в житті – я перевантажував на нього те, що не давало мені радості. Пізніше він бачив, як я страждав, при ньому я лив сльози, які слід було приховувати й від самого бога; я не стримував при ньому гірких нарікань, викликаних ревнощами, – адже він зробився часткою мене самого, втіленням моїх власних темних глибин. Я ображав його, знущався з нього, але всі збиткування тільки доводили, який міцний, нерозривний ланцюг нас пов'язав. Може, я для того й існував, щоб потворі було що робити, щоб відвернути його від справжніх його нахилів. Коли він мене переживе, коли зважиться пережити, що тоді станеться з цією силою, кинутою між люди? Регіна все казала: "Ото ще друзі – один одного вартий. Який труп лежить між вами?" А справді, який труп? Звичайно, ділові секрети… Він ніколи не використовував їх мені на шкоду… Жодної таємниці, довіреної йому, він не обертав на зброю проти мене.
І все-таки він знищить мене: божевільний ритм мого життя, фабрика, в яку перетворилася контора, – це все діло його рук. Я досить вимогливий до нього. Але чому він потурає всім моїм найганебнішим пристрастям? Це якась таємниця. Мабуть, тільки так він і може втриматися в центрі павутини, в якій я борсаюсь. Він мене вб'є. Якби його не було, в мені б уже прокинувся інстинкт самозбереження; вік мій уже такий, що я поступово притишив би свої бажання. Потвора порушує весь лад мого життя. Це він підтримує, роздмухує в мені рештки молодості, за що мене так вихваляють. Але я знаю: мені вже не стає духу, нема снаги, а він тут завжди напоготові, щоб подати допомогу, зарадити, знайти в останню мить потрібну суму, – він ладен боротися на всіх фронтах. Мене вб'є дозвілля, яке я маю завдяки йому. Той шлях, на який мене тягнуть пристрасті, він старанно звільняє від усіх перешкод. Якби не це, я міг би отямитися, спинитись або принаймні звести дух. Я бачу навколо себе людей, яких врятувала робота, обов'язок або сім'я. Але моя контора – це ж не контора Револю, а потвори. Сім'я? Він розлучив мене з нею… Як? Не можу зрозуміти, але глибоко відчуваю… Може, може, він оточив нас обох тінявою смугою, за яку моя дружина не мала доступу. Він зробив світ похмурим і безвихідним для тих, кому я був дорогий. Водночас він підточував грунт під моїм домашнім вогнищем, але навіть ця його кротова праця не могла перешкодити: інколи я знову знаходив порозуміння з родиною".
Ланден відсунув стільця. Він мотав головою, вигукував подумки: "Ні! Ні!", звертаючись до когось, кого тут не було. Він запитував: "Невже це правда? Невже в цьому є хоч крихта правди?" Затуливши очі долонею, він повторював: "Спокійно, спокійно, треба обміркувати… Отже, ще в ліцеї…" І не кров тепер шумувала у нього в жилах, а нічний вітер шугав по ялинах. Неможливо було зосередитись. Розгорнутий на столі записничок вабив його, закликав, волав до нього. Та Ланден уже не сів, а тільки нахилився над столом і читав далі:
"Чи дасть потвора спокій моїм дітям, коли мене не стане? Чи й далі шастатиме в тих місцях, де мене вже не буде, але залишаться вони? Чи разом зі мною зникне його влада? Чи потягну я і його з собою в небуття?"
Ланден поклав долоні на розгорнутий записник і закляк на місці.
