Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

Мені давно кортіло розповісти тобі… Та Розета не дозволяла. Ну, старий, що тепер скажеш?

П'єр поклав руки на плечі Дені.

– Визнай, що я все-таки почав потроху виправляти ситуацію.

Дені похитав головою: мовляв, незрозуміло, яка роль належить тут П'єрові.

– Велика роль, старий, дуже велика! Між нами кажучи, мати під час поділу трималася добре, а тепер безперестанку товче, що наші будинки дають усе менше й менше прибутку, що за ремонт квартир доводиться платити неймовірно великі гроші, податки більшають, і на ті кошти, які залишаються, Робер не зможе утримувати всієї родини… Ти ж нашу матір знаєш!

– Можеш її заспокоїти: ми у її сина не попросим ані су.

Дені нарешті повернувся до П'єра дрібненьким зблідлим лицем. Той схаменувся:

– Ну й тварюка ж я! Вибач, Дені. Знову ми бабраємось у брудних справах. А все це й значення ніякого не має: доведеться почекати кілька років, поки Робер почне заробляти на прожиття. Зрештою, всі свої гроші я віддам йому… Тут тільки одне важить: нехай ніщо не загрожує Розиному щастю… А все інше…

– То ти вирішив, що Роза буде щаслива з твоїм братом? А ти певен?

П'єр ображено вигукнув:

– А це вже не мені, та й не тобі вирішувати! Це вже нехай вони самі розсудять. Мені здається… Послухай, Дені, я з ними обідаю кожного четверга, я спостерігаю їх. Робер затримується в лікарні, він завжди приходить останній. Якби ти побачив Розине обличчя, коли він увійде! Старий, тут якраз до речі буде нагадати один рядок: "Тоді те щастя я сховала в безгоміння". Моя Кібела не відрізняє насолоди від щастя, але ж любов існує вже тоді, коли закохані ще не зазнали ніяких пестощів.

Дені запитав:

– Вони цілуються?

П'єр засміявся надто голосно:

– Ну, старий… це ти вже зайве питаєш!

– Тобі час їхати, П'єро, – сказав Дені, підійшовши до вікна, – сніг сипле густий… Незчуєшся, як стемніє. Нашою дорогою поночі проїхати неможливо, а ти ж не звик пішака мандрувати. Хоча й то правда – чого тобі про дорогу турбуватися! Ти можеш і за авто заплатити.

– Не кажи так, Дені, це дуже прикро, це мене ображає.

Вони спускалися сходами, що вели на кухню, – там П'єр залишив свій велосипед.

– А чому це тебе ображає? Матимеш свій рахунок у банку, чеки підписуватимеш. Чого тут соромитись? Це тепер твій обов'язок, твій державний обов'язок. В решті решт ти станеш подібний до своєї матінки. Ти її тепер на неї схожий. І голос у тебе точнісінько такий. А ще як станеш огрядніший…

Вони стояли в куточку між сходами й кухнею; Дені при кволому блиманні лампочки не міг побачити, як відбилось його знущання на П'єровоіму обличчі; та коли П'єр Костадо озвався, Дені ледве пізнав його голос:

– Дені, що я тобі зробив?

Ніякої відповіді. Тільки чути, як важко дихає Дені. Над головами в них блищали казани та каструлі, рядочками вишикувались банки з варенням та маринадами. Тут царювали запахи прянощів і прання. Дені дихав усе частіше, ніби засапався, бігши, і раптом заплакав, відвернувшись до стіни, охопивши голову руками.

– Дені,– знову спитав П'єр Костадо, – що я тобі зробив?

Він обняв Дені за плечі. Той випручався. П'єр наполягав:

– Чому ти не кажеш, що я тобі зробив?

– Сам не знаю… Я б тобі сказав, якби знав… Не знаю, чого мені так боляче.

Увечері він поскаржився на мігрень і ліг не вечерявши. На хвилинку заскочила Роза – посидіти коло ліжка. А йому нічого не треба, аби тільки спокій дали. Сестра сказала, що побуде біля нього з книжкою, вголос не читатиме, розмовляти не будуть. Дені погодився. Роза спостерігала його крадькома. Вона знала, що по обіді до нього приїздив П'єр. "Мабуть, гнівається, – адже я йому не призналася, ошукала його", – думала вона. І Дені розумів, що присутність Рози біля нього означає: "Прошу тебе, прости…" Обоє вважали, що простіше буде не проронити ні слова.

IX

Робер Костадо завжди приходив перший о шостій годині в сквер, до статуї "Юнак і Химера". Він знав, що Роза якраз саме виходить із Шардонової книгарні, ще хвилин десять – і він побачить її в райдужній грі водяних бризків: це поливають із шлангів газони. Газони пахнуть запорошеною травою, пофарбовані садові стільці – свіжою фарбою. Він чекав її, і йому кортіло пересвідчитись, чи вона – та сама дівчина, образ якої він носить у серці, та сама Роза Револю, з якою він танцював увесь минулий бальний сезон і навіть цього року… В неї неуважний і осяйний погляд, убрання завжди пасує до її зграбненької постаті… В ті часи мало не кожна рисочка свідчила про янгольську байдужість її до побутових дрібничок: трохи висмикнеться назовні бретелька сорочки, а то застібка відстібається, а то ще неслухняний кучерик порушить суворий лад зачіски пана Тарді…

"Безладна вона якась", – казала матінка Костадо. Але тоді Робера зворушувала ця недбалість, що у дівчини, звиклої до розкошів, ніколи не доходила до неохайності.

Тим часом Роза квапилась помити руки в комірчині позад книгарні, прощалася з Шардоном, з насолодою вдихала свіже повітря. Призахідне сонце пестило промінням цю запорошену дівчину з сірим обличчям і вицвілим волоссям. Робер щоразу зустрічав її з розчаруванням і роздратуванням – така вона була не подібна до тієї, яку він обожнював. Тільки очі були прекрасні, як ніколи, байдужі до всього на світі, на цьому світі, де все інше, крім любові,– саме лише страждання.

Роза не помічала, що її вбога жалобна сукня недбало почищена, підбори постоптувались. Вона йшла, вона летіла, линула повз розсадники, нікого не помічаючи, аж поки в кінці вулиці Гург виникали високі, чорні, з золотом грати – це була огорожа скверу.

І тоді Робер нарешті бачив, як наближається та, чиє нинішнє обличчя він уже за добу встиг забути.

Він брав її за руки, нахилявся до неї, вдихаючи кислуватий запах; вона трошечки відступала й ніби пила його очима; таки справді пила після довгого виснажливого дня, тамуючи спрагу довгими ковтками. Але цей її жадібний погляд був сліпий: вона не помічала ні Роберового розчарування, ні того, що його любов ураз обертається на жалощі,– він жалів і Розу, яку нужденна праця отак знівечила, жалів і себе, своє життя, що віднині протікатиме у вузькому річищі злиднів. Водночас він соромився цих почуттів, а тому намагався вдавати, говорити такі слова, яких було досить, щоб заспокоїти дівчину, коли б у неї виникла найменша підозра. Але підозри не було, – адже Роза сприймала Роберову ніжність у світлі власної. Інколи вона казала йому:

– Сьогодні ти якийсь перевтомлений та засмучений – працював надто багато?

Вона й уявити не могла, щоб він розчарувався. Адже він попросив її руки, незважаючи на катастрофу, що зруйнувала добробут родини Револю і майже вкрила її ганьбою; він чинив опір своїй жахливій матері… Чому б це вона мала сумніватися в ньому?

Вона вела його до їхньої лави на острівці за естрадою для оркестру. Якщо на лаві вже хтось сидів, вони брали два стільці. Роза говорила мало, вона спочивала біля Робера. Качки та великі червоні риби навзаводи смикали окрайці хліба, що кидав у воду якийсь хлопчак. Для Рози тут було затишне пристановище. Вона відповідала неуважно, коли Робер заводив мову про те, що треба шукати квартиру, купувати меблі. Все, що він зробить, буде чудово. Їй уже наперед подобались кімнати, де вони житимуть удвох, і та, що в ній він усю ніч триматиме її в обіймах. Її уява не сягала далі цього спочинку вдвох. Вона зарані мостила собі кубелечко, в якому можна буде спочити на грудях у милого. Вона покине роботу. Робер пропонував їй залишити Шардона негайно, та вона не погоджувалась, казала, що не хоче жити на його кошти, поки не візьме його ім'я. Якби Робер наполягав дужче, вона, безперечно, погодилась би; та він швидко пристав на її аргументи, певно боячись – як можна було подумати, – щоб вона не втратила заробітку. Можливо, у нього був тут якийсь прихований намір. Може, це була думка, що є ще час відступитися від свого рішення. Може, надто обтяжувала його ця голівка, що схилялась йому на плече. Може, запорошене вицвіле волосся лоскотало йому щоку. Ні, годі про це думати!

– Ходімо, – казав Робер. – До останнього трамвая лишилося не більше години…

Вони заходили до молочної, де замовляли по двоє яєць і по чашці шоколаду. Роза не помічала, що вона їсть. Її нітрохи не бентежило те, що нагонило жах на Робера: погано вимита чашка, сліди від брудних ганчірок на столі, кругла пляма від склянки. Вона відмежовувала своє кохання від брудного світу, в якому жили люди, що не мали грошей.

Цього вечора Робер сказав їй:

– Не віриться, що ти жила в одному з найкращих на все місто будинків. За якихось два місяці ти так відвикла від розкоші…

– Розкоші…

Роза підвела на нього стомлене личко. Йому впали в очі чорні крапочки на носі та худенька шийка.

– Нема на світі більших розкошів…

Робер зрозумів, що вона хотіла додати "…як наше кохання…".

Він поклав свою велику руку на її тендітне рученя з обламаними нігтиками. Хай вона нічого й не знає… Нехай ніколи й не здогадується! Все життя він тішитиме її оманою. Не важко ошукувати це засліплене дівчатко…

Він провів її по бульвару до зупинки, де вже стояв трамвай, що йшов у напрямі Леоньяну.

– Післязавтра субота, – сказала Роза. – Ти приїзди до Леоньяну, там і заночуєш. Ми будемо разом увесь вечір, усю ніч. Можна допізна сидіти у садку: надворі ані вітерцю.

Робер подумав, що до його ланцюга додається ще одна ланка. В суботу він з'явиться до них як наречений, у домі його побачать усі. Роза вже зайшла до трамвая. Промінь ліхтаря впав на оголошення податкового управління. Робер махнув рукою, і Роза до першого повороту дивилася на свого нареченого. Потім пройшла всередину вагона й сіла, поринувши в радісні мрії. Їй не треба було розплющувати очей, вона й так відчувала наближення до села. До міського смороду домішувались тепер запахи хлівів та фігових дерев. Тимчасом, як Розета занурювалась у цей спокій, Робер вступав у задушливі квартали міста, мляво плентаючись уздовж розігрітих за день мурів. Де-не-де липи вихлюпували з садів на шосе свої несамовиті пахощі. Вікна були повідчинювані, і в їхніх темних отворах невиразно маячили людські обличчя.

Неможливо було пройти в свою кімнату, не побачивши матері: вона запевняла, що не засне, поки не повернуться сини і вона їх не поцілує.