Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Згадуючи, який відчай охопив її, молоду дівчину, коли не з нею одружився Оскар Револю, вона тепер аж здригнулась: адже сьогодні ввечері їй би довелось бути на місці Люсьєни… "Щоправда, якби я була його дружиною, я наглядала б за ним пильніше й утримувала б його від отих дурощів. Тоді він би не пішов отак на дно… Ділова людина з нього просто геніальна… Я знала, кому віддаю ці гроші… Він би швидко пустив їх в обіг… Усе його лихо в тому, що він одружився з Люсьєною Віллі-Дюран, яка себе так високо ставила, ніби народилася з Юпітерового стегна; бундючністю вона підбурила проти себе всіх, а сама, бідолашна, така вже нудна, що Оскар почав зраджувати її мало не відразу…" Оскар… Леоні уявила собі, як він у Леоньяні чекає на Регіну Лораті, а дочекається Люсьєни, тимчасом як Гастон з Регіною мчать собі до Монте-Карло.
Леоні відігнала цю думку геть, засоромлена тим, що смакує подібні речі. Вона зневажала себе за те, що пишається синовими коханками, але не могла перебороти пихи. Гастон… Ось би хто тішився нею, ось би хто оцінив належно її сьогоднішню відвагу… Та, на жаль, удома зустріне її не улюблений син, а два інші – Робер і П'єр.
Вона пішла повільніше, бо таки трохи засапалась, та й не хотілося їй поспішати додому: треба ж було обміркувати, як вона розповість про те, що сталося. Зненацька її охопило обурення: ні, це вже занадто! Витримати таку напружену, прикру розмову, врятувати спадщину, а потім іще й виправдовуватись, просити вибачення! Бо вона ж добре цих дітей знає… А як по щирості – то ні! Зовсім вона їх не знає…
Стосунки її з обома молодшими синами отруювала аж ніяк не розбіжність у поглядах. З Гастоном вона, здається, теж ні в чому не має згоди, проте вони можуть порозумітися з півслова. Він гульвіса, живе всупереч усім принципам своєї матері, але розуміє її, і вона його розуміє. А ці двоє такі працьовиті, такі поважні, проте ніколи не вгадаєш, чого від них чекати.
От, приміром, вона, Леоні, вважає, що сьогодні ввечері поводилась бездоганно: гроші, що їх вона оце несе, успадковані по батькові; це священний скарб, і вона пишається тим, що відвоювала його в тяжкій боротьбі. Для Люсьєни ці гроші однаково були б утрачені, дісталися б іншим позикодавцям, то "краще вже віддати їх моїм дітям". Що до цього пізнього візиту, та ще й за таких обставин, звісно, це жахливо: але ж, ясна річ, слід сказати їм усю правду – може, це вона, Леоні Костадо, врятувала життя Оскарові Револю…
Та що більше Леоні розмірковувала, то менш уявляла, що відповідатимуть їй діти. Вона вирішила вдати здивування: "Як, ви навіть не подякуєте мені?" Не сумнівалася нітрохи, що діти будуть обурені. Адже існували обставини, що їх вона силкувалася всіляко обминути: одна – кохання, що єднає Робера і Розету Револю, друга – не така важлива – приязнь між П'єром і малим Дені. А чи справді не така важлива – це ще побачимо. Робер млявий, безвільний… А П'єр якраз у перехідному віці і ніби сказився, часом аж ляк бере: безглузді вірші пише, голова набита всякими нісенітницями… Робер – той, мабуть, зрозуміє, що тепер його одруження з Розетою неможливе – як не поглянь… Коли навіть не брати до уваги можливої ганьби, що впаде па цю родину, а також безсумнівного убозтва, то поки він скінчить свою медичну освіту, відбуде інтернатуру, складе конкурсні іспиті – минуть роки та роки. Хіба що в тридцять років він зможе заробляти на прожиття… Навіть в інтересах дівчини (саме на цьому й треба наголошувати найбільше) він зобов'язаний повернути їй свободу й не компрометувати її.
Леоні Костадо дійшла до будинку, в якому вони займали перший та другий поверхи. Уже на східцях їй раптом спало на думку, що Робер теж мав бути сьогодні у Фреді-Дюпонів на балу. Та коли він побачить, що Рози нема, то повернеться додому… Його й так уже стурбували чутки, що ширились по місту сьогодні…
Ні, Робер досі не повертався. Леоні, навіть іще не скинувши капелюшка й смушкового жакета, відчинила секретер і взяла ключа від скрині, пригвинченої до її ліжка в головах і "перевдягненої на нічний столик", як казав П'єро. Фальшивими скриньками були замасковані важкі металеві дверці. Леоні набрала шифр, відчинила скриню й поклала на поличку акт з підписом Люсьєни Револю. Потім, узявши лампу, пройшла до хлоп'ячих кімнат. Помітивши світло за дверима П'єрової кімнати, вона, своїм звичаєм, зайшла не постукавши. П'єр, як це йому траплялося частенько, читаючи в ліжку, заснув; книжка лежала на ковдрі. Спав він напівсидячи, в незручній позі, задерши голову й простягши шию так, наче його мали скарати на горло. У головах олівець, аркушики паперу, розкішний зошит у шкіряній оправі – розгорнутий. Низенька лампа освітлювала сторінку, вкриту виразними, дбайливо виведеними літерами, – П'єр завжди так переписував свої вірші. Озброївшись лорнетом, Леоні неприязно вчитувалася в текст, що видавався ніби й зрозумілим, а проте второпати змісту вона ніяк не могла.
Кібела дивиться на Аттіса, що заснув, і думає:
Він спить. Самих богів примушу я мовчати,
Усе понищу я вкруг Аттіса, що спить.
Сон підломив твого стрункого тіла віть,
І руки простяглись, обнявши луг квітчатий –
Дві змійки лагідні, що мов стомились жить.
Кібелу потрясло аж по самі глибини
Це тьмяне зречення, безлюбосне, безвинне.
"Що воно таке? – питала Леоні саму себе. – Що воно має означати?" Не знати чому ці вірші викликали в неї обурення.
Я опов'ю твій сон глухим дзижчанням мух,–
Його здаля протне лиш півень галасливо.
Незнаний сплящому небес гнітючий дух,
Ні пахощі оці, що з мене смокче злива,
Ні прагнення цього грімкий зі сходу рух,
Ні сліз струмки, що так блищать у листі блідо.
Стріває уві сні він німфу Сангариду,
Яку гойдає хвиль безсонна течія.
Я ж… Океан мене підточує, руйнує…
Не можу сплести рук, ніяк не пригорну я…
Безформна владарка, що проти німфи я?!
На мій безмежний лоб приплив скорботний горне
Хіба слизьких медуз та водоростя чорне.
Звідки у Леоні виникла оця прихована злоба, оце ганебне бажання порвати, пошматувати на клапті гарненький англійський зошит? Вона неспроможна була зрозуміти це. Не знала вона й того, що така сама ледве стримувана лють опановувала й П'єра і що в ті хвилини, коли вона його майже ненавиділа, вони були, як ніколи, подібні між собою – не подібністю думок або почуттів, а тією темною жадобою руйнувати, якої вона сама в собі боялася, – отже й тепер, відійшовши від столика до вікна, вона притулилась на мить чолом до шибки. П'єр злякано скрикнув: "Хто там?"
– Це я… Робер не повернувся?
– Він не баритиметься сьогодні… Хотів зайти туди на хвилинку, може, почує там щось нове…
П'єр позіхнув, показуючи ріденькі зуби.
– А ти, мамо, дізналася що-небудь?
– Так, я була у них.
.– Ти ходила на Біржову площу?
Сон у нього раптово розвіявся. П'єр поглянув на матір суворо й недовірливо.
– То мій обов'язок, – сказала вона.
"Яке лицемірство!" – подумав П'єр. Але мати ніколи ще не була так щиро впевнена, як сьогодні: вона виконала свій обов'язок щодо синів… Та ще, може, й попередила вчасно Люсьєну.
– Добре, що я пішла туди. Можеш собі уявити – ця бідолашна жінка ні про що й не підозрювала… Ну, звичайно, останніми днями вона дуже турбувалася, та все ж не думала, що катастрофа така близька…
– Що ж ти їй сказала?
Леоні Костадо стала на дибки: яке він має право допитувати свою матір, та ще таким тоном? Можна подумати, що він її в чомусь підозрює.
– Ні, мамо, я просто хочу знати, та й годі…
– Я не зобов'язана складати звіт якомусь шмаркачеві. Поговорю з твоїм братом, коли він повернеться. А ти спи, і щоб я тебе не чула більше.
Вона вийшла з кімнати, забравши з собою лампу. Але повелась так не тому, що розсердилась: вона зрозуміла, що краще буде порозмовляти з Робером наодинці, без цього скаженого хлопчиська. Ледве встигла вона перевдягтися по-хатньому, як почула шарудіння, – Робер ключем намацував щілинку в дверях. Вона кахикнула, щоб показати, що не спить і чекає на нього. Він зайшов, тримаючи пальто на руці. Леоні відзначила, що костюм дуже личить йому і що цей стрункий хлопчина виглядає елегантніше, ніж кремезний Гастон. І хоча вона віддавала перевагу чоловікам такого типу, як її старший син, почуття справедливості змушувало її визнати, що в Роберові більше витонченості, більше "породи".
– Звичайно, на балу її не було, – сказав він своїм нерішучим, млявим голосом, що так дратував матір. – Здалеку я побачив Жюльєна Револю, та так і не протиснувся до нього в натовпі. Здається, дехто з його приятелів уже дав йому відчути, що він тут – небажаний гість… Тоді я поїхав на Біржову площу… Та їх уже не було – подалися кудись.
В цю мить увійшов П'єр, босий, у піжамі, скуйовджений. Пані Костадо вигукнула:
– Я ж тобі наказала спати!
– А мій сон не слухається твого наказу.
Коли Робер почав дорікати: "Ну, П'єро, чому ти такий нечемний!" – П'єр закричав:
– Я певен, вона не зважилась тобі сказати, звідки повернулась щойно… куди вона ходила ввечері…
– Я не дозволяю тобі казати на мене "вона" в моїй присутності.
Але П'єр правив своєї:
– Вона крадькома від нас поїхала й пробула весь вечір на Біржовій площі.
Робер обернув до матері невдоволене обличчя:
– Це ж неправда, мамо?
Вона відповіла з викликом:
– А чому б це мала бути неправда?
– Ти бачила пана Револю?
– Ні. Він у Леоньяні. Я знала, що він там, знала, й чому він там, а Люсьєна не знала… Розумієш? Я їй розповіла, от вони й поїхали до нього. Щоб часом йому не спало па думку віку собі вкоротити. Може, я його врятувала!..
Робер зітхнув:
– Пана Револю не було, отже, ти й не розмовляла про наші гроші!..
Леоні Костадо мовчала. Зате Робер почув П'єрове бурмотіння:
– Аякже, так вона й утрималась…
– Ану, П'єро, повтори голосніше те, що ти сказав…
– Я сказав, що ти не втрималась і говорила про гроші. Саме заради цього ти й пішла туди.
Отже, все відбувалося так, як вона й сподівалась. Робер і П'єр поставали перед нею як судді. От Гастон – той би все зрозумів, був би захоплений нею і вдячний їй… А тут боротьби не уникнути. Але право було на її боці. І вона рушила в наступ:
– Ішлося не про мої гроші, а про ваші. Вам їх лишив батько. Якби вони були мої, я б могла виявити великодушність.
Робер перебив її: якщо гроші належать йому й П'єрові, то навіщо було їх вимагати…
– Ти забуваєш про Гастона, а він міркуватиме не так, як ви… Ти забуваєш, що П'єрові лише вісімнадцятий рік, а поки він не дійде повноліття, я, його опікунка й мати, повинна боронити його інтереси навіть всупереч йому самому…
– Зрештою, – наполягав Робер, – якщо пан Револю виїхав, то навіщо ти їх шарпала марно?
Boнa з жалем поглянула на сина: він таки справді пришелепуватий! Які вони недосвідчені в життєвих справах, ці хлопчиська, а уявляють себе орлами.
– Запевняю тебе: ми з Люсьєною розмовляли по-дружньому.
Робер поцікавився, чи Розета була при цій розмові.
