Зниклий Безвісти - Кафка Франц
— Правдоподібно, він змінив ім'я".
"Отож батьки — вимовімо тепер те слово, яке справді відбиває суть справи, — просто спекалися мого коханого небожа, як викидають за двері осоружного кота. Анітрохи не збираюся прикрашати те, що зробив мій небіж і за що його аж так суворо покарали, але провина його така, що сама згадка про неї вже містить достатнє вибачення".
"Звучить незле, — подумав Карл, — але мені не хотілося б, щоби він розповідав усе. До того ж він і сам не може всього знати. Та й звідки? Але побачимо, він уже все знатиме".
"Бо його, — правив своєї вуйко, легенько схилившись і спершись на виставлену поперед себе бамбукову тростину, внаслідок чого йому й справді вдалося уникнути зайвої урочистосте, яка без цього обов'язково пролунала би, — бо його спокусила одна служниця, Йогана Брумер, приблизно тридцятип'ятирічна особа. Словом "спокусила" мені аж ніяк не хотілося б образити небожа, але ж, погодьтеся, важко знайти інше, яке так добре в цьому випадку пасувало би".
Карл, що тим часом уже доволі близько підійшов до вуйка, обернувся, аби відчитати з облич присутніх враження від цієї розповіді. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче і поважно. Та й, зрештою, хто сміється із сенаторового небожа за першої-ліпшої нагоди. Вже радше можна було сказати, що грубник, навіть якщо тільки ледь-ледь, усміхається Карлові, і це, як нову ознаку життя, по-перше, можна вітати, а по-друге, вибачити, бо ж тоді, в каюті, Карлові хотілося зберегти в таємниці обставину, яка тепер таки вийшла на яв.
"Отож ця Брумер, — правив своєї вуйко, — народила від мого небожа дитину, здорового хлопчика, якому при хрещенні дали ім'я Якоб, звісно, не без думки про мою скромну особу, яка, навіть у побіжній згадці мого небожа, либонь, справила на цю дівчину неабияке враження. На щастя, скажу я. Бо оскільки батьки, щоб уникнути сплати засобів для утримання чи ще якогось скандалу, що міг би зачепити безпосередньо їх, — а слід наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ані становища його батьків, — отож позаяк вони, щоби уникнути сплати засобів для утримання і скандалу, змусили сина, мого коханого небожа, виїхати до Америки, спорядивши його, як бачимо, безвідповідально мізерними засобами, то хлопець, без отих вищих знаків і див, які, власне, в Америці ще трапляються, полишений сам на себе, либонь, так і сконав би відразу в котромусь із завулків нью-йоркського порту, якби ота власне служниця в листі до мене, що по довгих блуканнях нарешті позавчора таки дійшов, не виклала мені всю цю історію разом із описом небожевої зовнішности і — яка розумниця! — назвою корабля. Якби мені йшлося про те, щоби розважити Вас, панове, я цілком міг би зачитати тут, — він витягнув із кишені два великі щільно списані аркуші паперу й помахав ними, — декілька місць із цього листа. І він напевно справив би враження, бо ж написаний із дещо простакуватою, хоча й незмінно доброзичливою хитрістю і неабиякою любов'ю до батька її дитини. Втім, я не хотів би ні розважати Вас більше, аніж це потрібно для з'ясування справи, ні ображати почуття мого небожа, які в нього, можливо, ще є, і який, коли захоче, зможе прочитати листа в тиші вже приготованої для нього кімнати собі на научку".
Та в Карла не було жодних почуттів до тієї дівчини. В тисняві минулого, що відступало все далі й далі, вона сиділа собі в своїй кухні коло креденса, спершись ліктями на стільницю. Вона дивилася на нього, коли він вряди-годи заходив до кухні, щоби принести батькові склянку води або переказати якесь мамине розпорядження. Часом у якійсь химерній позі збоку від креденса вона писала листа, надихаючись спогляданням Карлового обличчя. А іноді затуляла очі долонею, і до неї не долинали жодні звертання. Часом вона клякала у своїй вузенькій кімнатчині поряд із кухнею і молилася до дерев'яного хреста; тоді Карл злякано спостерігав за нею, проходячи, крізь шпарку ледь прочинених дверей. А часом вона металася кухнею і сахалася, сміючись, мов відьма, коли їй на шляху траплявся Карл. Часом зачиняла кухонні двері, коли Карл заходив, і не відпускала клямку, доки він не вимагав його випустити. Часом приносила речі, яких він зовсім не хотів, і мовчки вкладала йому до рук. Та якось вона сказала: "Карле", — і повела його, що ніяк не міг отямитися від цього несподіваного звертання, корчачи Гримаси і зітхаючи, до своєї кімнатчини, яку тут-таки зачинила. Немов душачи, вона обняла його за шию і, благаючи його роздягнутися, насправді роздягла Карла сама і вклала на ліжко, мов не бажаючи його тепер нікому віддавати, а тільки гладити і доглядати аж до кінця світу. "Карле, о, мій Карле!" — вигукувала вона, розглядаючи його і переконуючи себе, що ним володіє, в той час, як він не відчував анічогісінько, ось тільки було неприємно в надто теплих і численних перинах, які вона, здавалося, нагромадила спеціяльно для нього. А тоді вона теж лягла до нього і захотіла вивідати якісь таємниці, а він не знав жодних таємниць, а вона розсердилася чи то жартома, чи насправжки, трясла його, дослухалася до його серця, простягала свої груди, аби він теж послухав, але так і не змогла змусити Карла до цього, притулила свого голого живота йому до тіла, нишпорила рукою у нього між ногами, та так огидно, що Карл підхопився з подушки головою і шиєю, потім кілька разів ударилася об нього животом — у нього з'явилося відчуття, що вона є частиною його самого, і, можливо, саме тому його охопило почуття жахливої безпорадности. Плачучи, він повернувся нарешті — після численних побажань із її боку повторно бачитися — до свого ліжка. Ось і все, та вуйко зумів подати це як неабияку історію. А кухарка, виявляється, думала про нього й повідомила вуйкові про приїзд. Це гарний вчинок із її боку, і колись йому, мабуть, вдасться віддячити.
"А тепер, — вигукнув сенатор, — я хочу від тебе почути: твій я вуйко чи ні".
"Ти мій вуйко, — сказав Карл і поцілував йому руку, за що його поціловано в чоло. — Я дуже радий, що зустрів Тебе, але Ти помиляєшся, гадаючи, що батьки говорять про тебе тільки зле. Та навіть поминаючи те, у Твоїй промові я виявив декілька помилок, себто я маю на увазі, насправді все було трохи не так. Втім, звідси Тобі важко оцінити ці речі аж так добре, до того ж, мені здається, не станеться великої шкоди, коли ці панове трохи неточно будуть поінформовані про подробиці справи, на якій їм справді зовсім не залежить".
"Прекрасно сказано! — мовив сенатор, підвів Карла до відверто зворушеного капітана і запитав: — Ну, чи не чудовий у мене небіж?"
"Я щасливий, — промовив капітан з уклоном, що до снаги лише по-військовому вишколеним людям, — познайомитися з Вашим небожем, пане сенатор. Це особлива честь для мого судна, що воно змогло стати місцем такої зустрічі. Та подорож на середній палубі була, мабуть, дуже прикра, бо ж хто може знати, кого там везеш. Що ж, ми докладаємо всіх зусиль, аби якомога полегшити подорож людям на середній палубі, набагато більше, приміром, ніж американські лінії, але перетворити таку подорож на суцільну приємність нам, щоправда, ще не зовсім вдалося".
"Мені це не зашкодило", — сказав Карл. "Йому це не зашкодило!" — повторив, гучно сміючись, сенатор.
"Ось тільки валізку я, боюся, втра..." — і тут він враз пригадав усе, що сталося і що ще належало зробити, озирнувся і побачив, що всі присутні, занімілі від пошани й зачудування, далі на своїх місцях, невідривно дивляться на нього. І тільки в портових урядників, наскільки це дозволяли зауважити їхні суворі, самовдоволені обличчя, вчувався жаль, що вони прийшли в такий неслушний час, а кишеньковий годинник, що розкритий лежав тепер перед ними, був їм, правдоподібно, важливіший, ніж усе, що діялося і, можливо, ще станеться в цій кімнаті.
Першим після капітана, хто висловив своє зворушення, був, на превелике диво, грубник. "Сердечно Вас вітаю", — сказав він і потис Карлові руку, чим хотів виразити щось на кшталт визнання. Коли ж він хотів звернутися з таким самим привітанням до сенатора, той відступив назад, так ніби цим грубник перевищує свої права; та й грубник тут-таки схаменувся.
Зате інші відразу зрозуміли, що слід робити, і негайно зчинили навколо Карла і сенатора рейвах. Отак воно й сталося, що Карл отримав привітання навіть від Шубаля, прийняв його і за нього подякував. Останніми, коли відновилася тиша, підійшли портові урядники і сказали два англійські слова, що справило кумедне враження.
Сенатор був у якнайкращому гуморі, щоби вповні насолодитися задоволенням нагадати собі й присутнім іще й побічні моменти, інші, звісно, не лише стерпіли це, але й зацікавлено прийняли. Отож він зауважив, що найвизначніші прикмети Карла з кухарчиного листа занотував собі до записника, в разі, якщо з'явиться потреба негайно з них скористатися. І тепер, під час цього нестерпного грубникового патякання, ні для чого іншого, як тільки щоби відволіктися, він витягнув записника і суто задля забави спробував порівняти далекі, ясна річ, від влучних спостережень фахових нишпорок описи кухарки з Карловою зовнішністю. "Отак і знаходяться небожі!" — завершив він таким тоном, ніби знову напрошувався на привітання.
"А що тепер буде з грубником? " — запитав Карл, пускаючи повз вуха останню вуйкову оповідку. Йому здалося, що в своєму новому становищі може висловлювати все, що думає.
"Із грубником буде те, на що він заслуговує, — сказав сенатор, — і що вирішить пан капітан. Мені здається, ми маємо вже досить і навіть задосить цього грубника, в чому кожен із присутніх тут панів, безсумнівно, зі мною згодиться".
"Але ж не в цьому річ, якщо йдеться про справедливість", — мовив Карл. Він стояв між вуйком та капітаном і сподівався, що, може, вплив цієї позиції таки дозволить йому домогтися рішення.
Попри те, сам грубник, здавалося, вже ні на що не сподівався. Він наполовину запхав руки за пояс штанів, із-під якого від запальних рухів висмикнувся край візерунчастої сорочки. Це його анітрохи не обходило; він вилив усе своє страждання, тож хай тепер побачать і те дрантя, яке він мав на тілі, а тоді вже хай його виносять звідси. Він подумав собі, що саме служник і Шубаль, як двоє тут найнижчі за званням, мають зробити йому цю останню милість.
Тоді Шубаль матиме святий спокій і вже не впадатиме в шал, як висловився старший касир.