Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Легко сказати: підіть до капітана!" Грубник знову втомлено сів і затулив лице руками.
"Кращої ради в мене нема", — сказав собі Карл. Та й узагалі вирішив, що ліпше йти по валізку, а не давати тут поради, які ще й уважають дурними. Назавжди вручаючи йому валізку, батько ще пожартував: "Цікаво, чи надовго вона в тебе затримається?" — а тепер ця вірна валізка, можливо, вже й по-справжньому пропала. Єдиною втіхою було, що батько ледве чи довідається про його теперішнє становище, навіть коли дошукуватиметься. Бо ж найбільше, що могла сказати корабельна компанія, це те, що Карл дістався до Нью-Йорка. Найбільше йому муляло, що він майже не торкався речей у валізці, попри те, що, скажімо, давно вже не завадило би змінити сорочку. Отож він заощаджував зовсім не там, де треба; і тепер, на самому початку своєї кар'єри, коли ще й як випадало би зодягтися в чисте, доведеться постати перед чужі очі в брудній сорочці. Поза тим втрата валізки не була б аж такою дошкульною, бо вбрання, яке він мав на собі, навіть краще від того, що у валізці, адже те, по суті, було лише про всяк випадок, і мамі довелося церу-вати його перед самісіньким від'їздом. Тепер він пригадав, що у валізці був іще шматок веронської салямі, який мама вклала йому на знак особливої прихильности, та з якого йому, однак, вдалося з'їсти лише найменшу часточку, бо під час переїзду він геть не мав апетиту, і юшки, яку наливали на середній палубі, цілком вистачало. Втім, тепер йому вельми знадобилася б та ковбаса, щоб принести її в дар грубникові. Бо легко завоювати серце таких людей, тицьнувши їм якусь дрібничку, Карл знав це від батька, що здобував серця всіх дрібних службовців, з якими йому випадало мати справи, роздаючи їм сиґари. Тепер же з того, що можна було подарувати, у Карла залишилися тільки гроші, а їх йому, коли вже, ймовірно, загубилася валізка, наразі чіпати не хотілося. І він знову подумки повернувся до валізки й ніяк не міг збагнути, чому це він так пильно стеріг її під час плавання, що ця варта майже поглинала весь його сон, а тепер так легко дав її в себе відібрати. Він пригадував ті п'ять ночей, упродовж яких невпинно підозрював того малого словака, який лежав через місце ліворуч від нього, що той заповзявся поцупити його валізку. Словак тільки й чигав, коли Карл нарешті, зморений безсонням, на мить закуняє, аби довгим дрючком, яким він удень без угаву бавився і з яким вправлявся, перетягти валізку до себе. Вдень словак виглядав доволі сумирно, та щойно западала ніч, як він підводився зі свого лежака і час від часу тужливо зиркав на Карлову валізку. Карлові це було дуже добре видно, бо там і сям хтось, охоплений переселенським неспокоєм, попри сувору заборону, постійно запалював світелко, намагаючись розшифрувати незрозумілі проспекти еміграційних агенцій. Заки поблизу було таке світелко, Карлові вдавалося на мить задрімати, та коли воно було поодаль, а в темряві то й поготів, він не смів і ока стулити. Ці зусилля справді його виснажили, а тепер, чого доброго, ще й виявиться, що все намарно. Ох, цей Бутербавм, він іще десь його перестріне!
Цієї миті здаля з коридору в досі цілковиту тишу ввірвався тихенький уривчастий тупіт, немовби дитячих ніжок; він, гучнішаючи, наближався, і ось уже почулося спокійне крокування якихось чоловіків. Ішли вони, вочевидь, як це й було природно в такому вузькому коридорі, рядком, було чутно бряжчання, ніби від зброї. Карл, уже ладен розтягнутися на ліжку для сну, не обтяженого жодними клопотами за валізку та словака, підхопився і штурхонув грубника, щоби нарешті привернути його увагу, бо вістря процесії, здавалося, якраз сягнуло їхніх дверей. "Це корабельна капела, — сказав грубник. — Вони грали нагорі й ідуть пакувати речі. Тепер уже все готово, і ми можемо йти. Ходіть!" Він узяв Карла за руку, останньої миті ще зняв зі стіни над ліжком образок Божої Матері, увіпхав його в нагрудну кишеню, схопив валізку та разом із Карлом поквапом вийшов із каюти.
"А тепер я піду до контори й скажу тим панам усе, що думаю. Пасажирів уже немає жодного, тож можна не панькатися". Грубник повторював це на різні лади, а йдучи коридором, штурханом ноги хотів було розчавити щура, що перебігав їм шлях, та тільки заштовхнув його в нору, куди той вчасно шаснув. Та й узагалі він був повільний у рухах, бо хоча й мав довгі ноги, вони були надто масивні.
Вони проходили крізь якесь відділення кухні, де кілька дівчат у брудних фартушках — а вони заляпували їх навмисно — мили посуд у великих кадобах. Грубник прикликав якусь Ліну, обійняв її за стегна і трохи провів її, а вона увесь час грайливо спиралася йому на плече. "Прийшов час виплати, не підеш зі мною?" — спитав він. "А пощо мені трудитися, ліпше принеси гроші сюди, — відповіла вона, прослизнувши йому попід рукою, і втекла. — Де це ти підчепив такого гарненького хлопчика?" — почулося ще, але вона навіть не дочекалася відповіді. Всі дівчата, урвавши свої заняття, засміялися.
Та вони вже простували далі й дійшли до якихось дверей, над якими був виступ, що його підтримували маленькі позолочені каріятиди. Як на корабельні оздоби це виглядало доволі-таки марнотратно. Карл, як він тепер зауважив, ніколи не бував у цій частині, призначеній під час подорожі, ймовірно, лише для пасажирів першого і другого класів, а тепер, перед великим прибиранням корабля, всі перегородки усунули. І справді, вони вже зустріли декількох чоловіків із мітлами на плечах, і вони привіталися з грубником.
Карл зачудовано спостерігав за всім цим рухом, на своїй середній палубі він навіть не підозрював про існування чогось такого. Коридорами тяглися кабелі електричних дротів і невпинно деренчав якийсь дзвіночок.
Грубник шанобливо постукав у двері й, дочекавшись, коли звідтіля гукнули: "Увійдіть!", жестом покликав Карла не боятися і заходити. За трьома вікнами кімнати Карл побачив морські хвилі, і від споглядання їх погідного руху йому перехопило подих, так ніби всі ці п'ять днів він безперервно не дивився на море. Великі кораблі перетинали один одному шлях, поступаючись рухові хвиль лише настільки, наскільки їм дозволяла вага. Коли ледь примружити очі, здавалося, що кораблі гойдаються від самої лише власної ваготи. На вершечках щогл виднілися вузькі, але довгі стяги, які хоча й надималися від руху, та все ж тріпотіли врізнобіч. Правдоподібно, з боку військових кораблів пролунали звуки салюту, гарматні жерла одного з них, що якраз пропливав неподалік, сяючи відблисками своїх сталевих оболонок, ніби ніжились безпечною, плавною та пологою ходою. Менші кораблики та човни, за якими можна було, принаймні від дверей, спостерігати лише на віддалі, цілими зграйками прослизали між великими кораблями. Та позаду того всього лежав Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч очей своїх хмародерів. Так, у цій кімнаті було відомо, де ти є.
За круглим столом сиділо троє панів, один — корабельний офіцер у синій корабельній формі, а решта двоє — урядники портової служби в чорних американських мундирах. На столі високими стосами лежали всілякі документи, що їх спершу перебігав очима офіцер із пером у руці, а тоді передавав решті двом, які то читали, то робили якісь виписки, то вкладали папери собі до течок, якщо тільки один із них, котрий майже невпинно видавав зубами якийсь негучний звук, не диктував своєму колезі щось для протоколу.
При вікні, за бюрком, спиною до дверей сидів якийсь нижчий панок, що вовтузився з великими фоліянтами, виставленими рядочком на книжковій полиці на рівні його голови. Поряд із ним стояв відчинений і, принаймні на перший погляд, порожній сейф.
Другого вікна ніхто не заступав, і з нього відкривався найкращий вигляд. Зате поблизу третього стояли двійко панів, заглиблені в притишену розмову. Один із них, що притулився до стіни коло вікна, теж носив корабельний однострій і знічев'я бавився руків'ям шпаги. Той, із ким він говорив, стояв, повернувшись до вікна, і вряди-годи відкривав одним рухом то тут, то там погляд на низку орденів на грудях того першого. Він був у цивільному одязі й мав тоненького бамбукового ціпка, що, позаяк він тримав обидві руки на стегнах, теж стирчав, наче шпага.
У Карла не було досить часу пороззиратися, бо невдовзі до них уже підійшов служник і запитав грубника, дивлячись на нього так, наче йому сюди зась, чого він хоче. Грубник, так само тихо, як його запитали, відповів, що хотів би поговорити з паном старшим касиром. Жестом руки служник показав, що він це прохання відхиляє, та все ж навшпиньки, широкою дугою обходячи круглий стіл, підійшов до пана з фоліянтами. Той пан — це було виразно видно — аж закляк від служникових слів, проте врешті таки обернувся до чоловіка, що хотів із ним побалакати, а тоді суворо замахав руками на грубника на знак заперечення та, про всяк випадок, також і на служника. На це служник повернувся до грубника і сказав таким тоном, мовби зраджував неабияку таємницю: "Негайно забирайтеся звідси!"
На таку відповідь грубник поглянув із висоти свого зросту на Карла, так ніби той був його серцем, якому він німо звіряє свої поневіряння. Не роздумуючи, Карл зірвався, пробіг через всю кімнату, так, що навіть легенько зачепив офіцерове крісло, служник, зігнувшись, із розпростертими руками кинувся йому навперейми, мовби полював на якусь шкідливу комаху, та Карл швидше дістався до столу старшого касира, вчепившись пальцями у бюрко на випадок, якщо служник спробує його відтягнути.
Звісно, в кімнаті тут-таки пожвавішало. Корабельний офіцер підхопився з-за столу, панове з портової управи дивилися незворушно, але уважно, обидва пани під вікном приступили один до одного, а служник, що вирішив, раз високі панове виявляють зацікавлення, то він уже не втручається, відступився. Грубник при дверях напружено чекав моменту, коли знадобиться його допомога. Врешті старший касир стрімко обернувся праворуч на своєму кріслі. Карл видобув із потаємної кишені, яку зовсім і не ховав від поглядів цих людей, свій закордонний паспорт і поклав його, замість відрекомендуватися, розгорнутим на стіл. Старший касир, здавалося, сприйняв цей паспорт як щось другорядне, бо відшпренькнув його двома пальцями набік, на що Карл, так ніби цю формальність було успішно полагоджено, знову заховав паспорт до кишені.
"Дозволю собі сказати, — повів він, — що, на мою думку, з паном грубником вчинили несправедливо.