Бавдоліно - Еко Умберто

Але неважливо було знати, що і як. Перед священним римським імператором постала інша, ще чудесніша нагода: знайти Пресвітера Йоана саме для того, щоб віддати йому Ґрадаль. Якщо він виконає свій обов'язок, замість того щоб використати незрівнянну цю реліквію для здобуття влади, це принесе йому вдячність Пресвітера і вічну славу в цілому християнському світі. Різниця між заволодінням Ґрадалем і відданням його, між його привласненням і поверненням туди, звідки його було викрадено, між тим, щоб мати його і дарувати, між власністю на нього і найвищою жертвою відмови від нього покаже, де саме правдивий помазанець і кому належить слава єдиного і правдивого rex et sacerdos. Фрідріх стане новим Йосифом Ариматейським.

— Ти обманював свого батька.

— Я прагнув його добра і добра імперії.

— Ти не замислювався, що станеться, якщо Фрідріх справді прибуде до Пресвітера, привезе йому Ґрадаль, а той вирячить на нього очі, дивуючись, що це за кухоль, якого він ніколи на очі не бачив? Фрідріх тоді став би не славою, а блазнем християнського світу.

— Мосьпане Никито, ти знаєш людей краще від мене. Уяви собі: ти — Пресвітер Йоан, і великий імператор Заходу стає навколішки біля твоїх ніг, підносячи тобі цю реліквію і кажучи, що вона за правом твоя; то хіба ти почнеш кпити собі з нього, кажучи, що ніколи не бачив цього кухля з шинку? Облиш! Я не кажу, що Пресвітер удаватиме, ніби впізнав чашу. Я кажу, що його так осліпить слава, яка зійде на нього як на хранителя Ґрадаля, що він відразу впізнає його і повірить, що він завжди ним володів. І немов найціннішу річ, я підніс Фрідріхові кухоль батька мого Ґальявда, і присягаюсь тобі, що в ту мить я почувався так, ніби відправляю священний обряд. Я передавав дар і спогад про мого кровного батька моєму батькові духовному, і кровний мій батько мав рацію: скромна ця річ, з якої він ціле своє грішне життя причащався, воістину духовно була тою чашею, яку вживав убогий Христос перед тим, як піти на смерть за відкуплення всіх грішників. Хіба, відмовляючи месу, священик не бере дешевий хліб і дешеве вино, щоб вони стали плоттю і кров'ю Нашого Господа?

— Але ти священиком не був.

— А я не казав, що та річ — це кров Христова, я лиш твердив, що вона її колись містила. Я не присвоював собі таїнственної влади. Я свідчив.

— Кривосвідчив.

— Ні. Ти казав мені, що вважаєш реліквію справжньою, якщо відчуваєш її пахощі. Ми думаємо, що тільки ми потребуємо Бога, але натомість Бог часто потребує нас. У ту мить я думав, що Богові треба допомогти. Та чаша, мабуть, таки існувала, якщо Господь Наш її використовував. Якщо її втрачено, то це провина якоїсь нікчемної людини. Я повертав Ґрадаль християнському світові. Бог би не заперечував. Доказом цьому є те, що в це повірили навіть мої товариші. Священна посудина була у них перед очима, у руках Фрідріха, який підносив її до небес, немов в екстазі, і Борон впав навколішки, вперше побачивши предмет, яким він завжди марив, Кіот відразу сказав, що йому здається, ніби від нього лине сліпуче сяйво, Раббі Соломон визнав, що — хоча Христос не був тим правдивим Месією, якого чекав його народ, — це вмістилище, безперечно, духмяніє пахощами ладану, Зосима витріщив свої очі духовидця і не переставав хреститися навиворіт, як це робите ви, схизматики, Абдул тремтів, мов осичина, і бурмотів, що володіти цим священним скарбом — це те саме, що завоювати всі заморські царства, і ясно було, що він не проти був би піднести його своїй далекій принцесі, як запоруку кохання. Мені самому сльози наверталися на очі, і я питав себе, чому небеса захотіли, щоб саме я став посередником у цій чудесній події. Щодо Поета, то він похмуро гриз собі нігті. Я знав, що він думає: що я дурень, бо Фрідріх уже старий і не зможе скористатися як належить з цього скарбу, тому ліпше було б, якби ми затримали його собі, а тоді вирушили в північні землі, де нам би піднесли в дар якесь царство. Супроти очевидної слабкості імператора його знов заполонили мрії про владу. Але це мене навіть потішило, бо я зрозумів, що така його реакція означала, що він теж вважає Ґрадаль справжнім.

Фрідріх побожно замкнув чашу в скрині, а ключ од неї прив'язав собі до шиї, і Бавдоліно подумав, що він добре зробив, бо в ту мить він мав враження, що не тільки Поет, але й інші його друзі охоче б поцупили цю річ, щоб потім зазнати з нею своєї власної пригоди.

Тоді імператор підтвердив, що тепер і справді настала пора вирушати. Похід для відвоювання Єрусалима треба ретельно підготувати. Наступного року Фрідріх вирядив послів до Саладина й організував зустрічі з посланцями сербського жупана Стефана Немані, візантійського василевса і сельджуцького султана Іконію, щоб підготувати перехід військ через їхні території.

Англійський і французький королі вирішили пуститися в дорогу морем, а Фрідріх у травні 1189 року вирушив суходолом з Реґенсбурга з п'ятнадцятьма тисячами лицарів і п'ятнадцятьма тисячами зброєносців, і дехто говорив, що по рівнинах Угорщини пройшло шістдесят тисяч вершників і сто тисяч піших воїнів. Інші говорили навіть про шістсот тисяч прочан — може, всі вони перебільшували, і Бавдоліно сам не міг би сказати, скільки їх насправді було: може, їх було всього двадцять тисяч, але в кожному разі було то велике військо. Якщо не рахувати їх одного за одним, а споглядати здалеку, то коли вони ставали табором, видно було, де той табір починається, але кінець його пропадав за обрієм.

Щоб уникнути різанини і мародерства, які були бичем попередніх виправ, імператор не дозволив, щоб за ним ішли зграї голодранців, які минулими разами пролили в Єрусалимі стільки крові. Цю кампанію треба було провести як належить, залучаючи до неї людей, які знають, як треба воювати, а не босяків, які вирушали на війну нібито щоб здобути собі Рай, а натомість верталися додому з манаттям якогось гебрея, якому вони по дорозі перерізали горлянку. Фрідріх приймав тільки тих, хто два роки міг утримувати себе, а вбогі вояки діставали по три срібні марки кожен, щоб харчуватися під час подорожі. Якщо хочеш визволити Єрусалим, мусиш як слід потрясти капшуком.

До походу пристало чимало італійців: були там кремонці з єпископом Сікардо, люди з Бреші, з Верони на чолі з кардиналом Аделярдом, а навіть дехто з александрійців, включно з деякими давніми друзями Бавдоліна, як от Бойді, Куттіка з Кварньєнто, Порчеллі, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, Коландрино, брат Коландрини, а отже Бавдолінів шуряк, один з Тротті, а також Поцці, Ґіліні, Ланцавекк'я, Пері, Інвіціаті, Ґамбаріні та Чермеллі — усі за власний кошт або за кошт міста.

Вони з помпою вирушили, прямуючи вздовж Дунаю аж до Відня; а потім, у червні Фрідріх у Братиславі зустрівся з королем угорським. Тоді вони вступили в болгарські ліси. У липні вони зустрілися з сербським жупаном, який намовляв їх на союз проти Візантії.

— Гадаю, зустріч ця, — сказав Бавдоліно, — стурбувала вашого василевса Ісаака. Він боявся, що це військо хоче захопити Царгород.

— І не помилявся.

— Він помилився на п'ятнадцять років. Тоді Фрідріх справді хотів йти на Єрусалим.

— Але ми непокоїлися.

— Розумію — величезне чужоземне військо мало перетнути вашу територію, і ви непокоїлися. Але ви, безперечно, ускладнили нам життя. Ми прибули у Софію, але обіцяних припасів там не застали. Біля Філіппополіса проти нас виступили ваші війська, які потім дременули, аж гай шумів, і так було при кожній сутичці в ті місяці.

— А знаєш, у той час я був правителем Філіппополіса. Ми діставали з двору суперечливі відомості. Раз василевс наказував нам спорудити навколо міста мури і викопати рів, щоб мати змогу чинити вам опір, а тільки-но ми це зробили, надійшов наказ усе це знищити, щоб укріплення ці не могли правити вам за захисток.

— Ви перекрили гірські перевали колодами зрубаних дерев. Нападали на наші загони, які відлучалися в пошуках харчів.

— Ви грабували наші землі.

— Бо ви не давали нам обіцяної провізії. Ваші люди спускали з міських мурів кошики з харчами, але до хліба підмішували вапно та інші отруйні речовини. Під час подорожі імператор одержав лист від Сибілли, колишньої королеви єрусалимської, яка попереджала його, що Саладин, аби зупинити похід християн, надіслав візантійському імператорові кілька четвериків отруєного зерна і бутель такого отруйного вина, що Ісааків раб, обов'язком якого було нюхати вино, помер тут же на місці.

— Байки.

— Але коли Фрідріх вирядив послів у Царгород, ваш василевс навіть не запросив їх сісти, а тоді кинув у в'язницю.

— Але потім їх передали Фрідріхові.

— Коли ми вступили у Філіппополіс і виявили, що місто безлюдне, бо всі повтікали. Тебе теж не було.

— Моїм обов'язком було уникнути полону.

— Може, й так. Але саме після того, як ми ввійшли у Філіппополіс, василевс ваш змінив тон. Бо там ми зустрілися з вірменською спільнотою.

— Вірмени вважали вас своїми братами. Вони такі ж схизматики, як і ви, не вшановують святих образів, вживають опрісноки.

— Вони добрі християни. Вони заговорили до нас від імені їхнього князя Левона, пообіцявши допомогу і безперешкодний прохід через їхню країну. Але тільки в Адріанополі ми зрозуміли, що не все так просто — туди прибуло також посольство сельджуцького султана Іконія, Килиджа Арслана, який проголосив себе володарем турків і сирійців, а також вірмен. То хто ж тоді верховодив і де?

— Килидж намагався подолати верховенство Саладина і прагнув завоювати християнське царство Вірменії, а тому сподівався, що Фрідріхове військо йому допоможе. Вірмени ж сподівалися, що Фрідріх зуміє стримати претензії Килиджа. Ісаак наш, якого все ще боліла поразка, зазнана від сельджуків у Міріокефалі, сподівався, що Фрідріх вступить у сутичку з Килиджем, але не був би й проти того, якби той зіткнувся і з вірменами, які завдавали немалих прикрощів нашій імперії. Ось чому, дізнавшись, що і сельджуки, і вірмени надавали Фрідріхові безперешкодний прохід через свої землі, він зрозумів, що йому не варто спиняти його, а навпаки, він повинен сприяти його просуванню, дозволивши йому перетнути Пропонтиду. Таким чином він спрямовував Фрідріха проти наших ворогів і віддаляв його від нас.

— Бідний отець мій. Не знаю, чи підозрював він, що став зброєю в руках зграї різношерстих ворогів.