Бавдоліно - Еко Умберто
Навколо нього зібралися найпослідущі з мешканців міста, володарем і самодержцем якого він так довго був, — ковбасники, чинбарі, завсідники шинків; вони купчилися, мов рої мух навесні навколо конячих кізяків, били його по голові палицями, запихали в ніздрі бичачий послід, витискали йому в ніс губки, просяклі коров'ячою сечею, протикали шпичаками ноги, а наймирніші з них кидали в нього каміння, називаючи скаженим псом і біснуватим сучим сином. З вікна борделя якась повія вилила на нього горщик окропу, а відтак лють юрби зросла ще більше — його стягли з верблюда і повісили за ноги на двох стовпчиках поруч зі статуєю вовчиці, що годує Ромула і Рема.
Андроник поводився достойніше від своїх катів, бо навіть стогін не вирвався йому з вуст. Він лиш бурмотів: "Kyrie eleison, Kyrie eleison"[120] і питав, навіщо вони шматують уже розбиті окови. Коли він уже висів, з нього зірвали рештки одежі, хтось начисто відтяв йому мечем геніталії, хтось інший встромив йому списа в рот, пропхавши його аж до кишок, ще хтось простромив його через задній прохід аж до черева. Були там і латиняни, вони витанцьовували навколо нього, розмахуючи кривими шаблями, і ними шматок за шматком відтинали йому плоть; вони були, мабуть, єдиними, хто мав право на помсту, якщо згадати те, що Андроник зробив з їхніми земляками кілька років тому. Врешті нещасливець здобувся на зусилля і підніс до уст куксу правої руки, немов хотів увібрати назад кров, яка лилася з нього рікою. Тоді він помер.
Тікаючи від цього видовища, наше товариство спробувало дістатися до Буколеона, але вже підійшовши до нього, вони зрозуміли, що потрапити туди неможливо. Ісаак вирішив покласти край грабункам і поставив навколо палацу варту, а тих, хто намагався проникнути туди, на місці карали на смерть.
— Ти все одно мусиш пробратися туди, Зосимо, — сказав Бавдоліно. — Просто ввійдеш, забереш мапу і принесеш нам.
— А якщо мені переріжуть горло?
— Якщо не підеш, горло тобі переріжемо ми.
— Моя жертва мала б сенс, якби мапа справді була в палаці. Але, якщо чесно, мапи там нема.
Бавдоліно глянув на нього, немов не міг повірити в таке нахабство.
— Ага, — проревів він, — то тепер ти нарешті кажеш правду? Чому ж ти досі весь час брехав?
— Я хотів виграти час. Виграти час — не гріх. Для досконалого монаха гріх марнувати його.
— Убиймо його тут же на місці, — сказав тоді Поет. — Якраз слушний момент, у цій штовханині ніхто й не помітить. Вирішимо, хто його заріже, і до діла.
— Хвилинку, — сказав Зосима. — Господь вчить нас, як стриматися від невигідного для нас вчинку. Я брехав, це правда, але заради блага.
— Якого там блага?! — люто гаркнув Бавдоліно.
— Мого блага, — відповів Зосима. — Я ж мав право захистити своє життя, ви ж бо мали намір позбавити мене його. Монах, як херувими і серафими, повинен мати очі ззаду і спереду, тобто (як я розумію вислів святих отців пустині) він має бути обачним і хитрим супроти ворога.
— Але ворогом, про якого говорили твої отці, є диявол, а не ми! — знову загорлав Бавдоліно.
— Різних вивертів уживають біси: являються вві сні, породжують примари, щосили намагаються обманути нас, перетворюються на ангелів світла і рятують тебе, вселяючи облудне почуття безпеки. Що б ви зробили на моєму місці?
— А що зробиш тепер ти, греку плюгавий, щоб ще раз врятувати собі життя?
— Скажу вам правду, як це є моїм звичаєм. Мапа Козьми, безперечно, існує, і бачив я її на власні очі. Де вона зараз, не знаю, але присягаюсь, що маю точну її копію в себе в голові, отут… — І він вдарив себе по голомозому чолі. — Можу описати тобі відстані, день за днем, які відділяють нас від землі Пресвітера Йоана. Нема сумніву, що мені не можна залишатися в цьому місті, і вам теж нема чого тут сидіти, адже сюди ви приїхали за мною, і мене маєте, і за мапою, якої тут не знайдете. Якщо ви вб'єте мене, то лишитеся з порожніми руками. Якщо ж візьмете із собою, то присягаюсь пресвятими апостолами, що буду вашим невільником і всі дні свої віддам на те, щоб накреслити вам шлях, який приведе вас прямо у землю Пресвітера. Подарувавши мені життя, ви нічого не втратите, хіба що вам доведеться годувати ще один рот. Убивши мене, ви втратите все. Вибирайте.
— Такого нахабного нахаби я ще зроду не бачив, — сказав Борон, а інші погодилися з ним. Зосима покірливо і мовчки чекав. Раббі Соломон спробував висловитись: "Пресвятий, хай буде прісно благословенний…", але Бавдоліно не дав йому скінчити:
— Годі з приповідками, ми вже аж забагато їх начулися від цього пройди. Хоч він і пройда, але каже правду. Мусимо забрати його із собою. Інакше, коли Фрідріх побачить, що ми вернулися з порожніми руками, то подумає, що ми на його гроші тішилися принадами Сходу. А так принаймні привеземо бранця. Але ти, Зосимо, присягни, що більш не пробуватимеш обвести нас навколо пальця…
— Присягаю на всіх дванадцять пресвятих апостолів, — сказав Зосима.
— На одинадцять, гнидо, одинадцять, — гаркнув на нього Бавдоліно, хапаючи за одяг, — якщо присягнеш на дванадцять, то між ними буде Юда!
— Ну гаразд, одинадцять.
— Он як, — мовив Никита, — то це така була твоя перша подорож у Візантію. Після того, що ти бачив тоді, я не здивуюся, якщо ти вважатимеш те, що діється тут тепер, очисним омовінням.
— Розумієш, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — очисні омовіння, як ти кажеш, ніколи не були мені до вподоби. Може, Александрія й село задрипане, але коли хтось З наших очільників нам не подобається, ми кажемо йому до побачення й обираємо іншого радцю. Та й хоч Фрідріх іноді впадає у гнів, але коли родичі починають набридати йому, він не каструє їх, а дарує їм ще один маєток. Але річ не в тім. А в тім, що я був на крайній межі християнського світу, і якби я пішов ще далі на схід або на північ, то дійшов би до Індій. Але в нас скінчилися гроші, і щоб мати змогу піти на Схід, я мусив вернутися на Захід. Мені було вже сорок гри роки, за Пресвітером Йоаном я ганявся, відколи мені було шістнадцять, а може й менше, але мені знову довелося відкласти свою подорож.
22. Бавдоліно втрачає батька і знаходить Ґрадаль
Ґенуезці послали Боямонда з Теофілом, щоб ті переїхалися містом і з'ясували, чи становище в місті сприятливе для їхніх планів. Воно досить сприятливе, розповіли вони після повернення, бо велика частина прочан сидить по шинках, а решта, схоже, зібралася у Святій Софії, витріщаючи жадібні очі на зібрані там безцінні реліквії.
— Аж очі ріже! — казав Боямондо. Але тут же додав, що збір здобичі перетворився на паскудне ошуканство. Дехто вдавав, ніби кидає на спільну купу свою здобич, кладучи туди кілька цяцьок, а тим часом тайкома ховав за пазуху кістку якогось святого. Але що ніхто не хотів бути спійманим з реліквією в руках, на виході з храму утворилося щось на кшталт базарчика, де снували заможні ще городяни й вірмени-спекулянти.
— Бач, — гиготів Боямондо, — греки, які зберегли ще якусь жменю візантійських монет, сховавши їх у якійсь шпарі, тепер розв'язують капшуки заради гомілки якогось святого Панька, яка весь час, може, пролежала десь у сусідній церкві. А потім, мабуть, вони продадуть її назад тій же церкві, греки ж бо хитруни. Жирують вони на цьому, як має бути, а потім кажуть, що то ми, ґенуезці, думаємо тільки про гроші.
— А що ж вони несуть у церкву? — спитав Никита. Теофіл усе докладно розповів. Він бачив скриню, яка містила пурпуровий плащ Христа, шматок різки, якою Його шмагали, губку, яку піднесли Нашому Господові перед смертю, терновий вінець, футляр, в якому зберігався кусень посвяченого хліба з Тайної вечері — саме той, який Ісус дав Юді. Відтак прибув покрівець з волосинами бороди Розп'ятого, висмикнутими юдеями після зняття з хреста, а загорнутий був цей покрівець в одежу Господа, на яку вояки кинули жереб у підніжжі місця страти. А тоді — цілий стовп, коло якого бичували Христа.
— Я бачив також клаптик одежі Пресвятої Діви, — сказав Боямондо.
— О горе! — залементував Никита. — Якщо ви бачили тільки клаптик, це знак, що покров уже роздерли. Він зберігався цілим у Влахернському палаці. Колись давно двоє людей на ймення Ґальбій і Кандід подалися на прощу в Палестину і в Капернаумі дізналися, що в домі одного гебрея зберігається паллій Пресвятої Діви. Вони заприятелювали З тим юдеєм, переспали в нього ніч, тайкома знявши мірку з дерев'яної скрині, в якій лежав покров, а потім замовили собі в Єрусалимі таку саму скриню, вернулися в Капернаум, підмінили вночі скриню і забрали покров до Царгорода, де для його збереження була збудована церква апостолів Петра і Марка.
Боямондо додав, що подейкують, буцім двоє християнських лицарів роздобули — але ще не здали куди слід — дві голови святого Йоана Хрестителя, по одній на кожного, і всі питали себе, котра з них правдива. Никита з розумінням усміхнувся:
— Я знав, що тут, у місті, вшановують дві його голови. Першу привіз Теодозій Великий, і її помістили в церкву Предтечі. Але потім Юстиніан знайшов в Емесі ще одну. Він, здається, подарував її якійсь обителі, але потім казали, що згодом вона вернулася сюди, хоч ніхто не знав, де вона.
— Але хіба можливо забути про святі мощі — то ж така цінна річ! — здивувався Боямондо.
— Народна побожність примхлива. Довгі роки вона може захоплюватися якимись одними мощами, але потім з'являється щось ще чудотворніше, і попереднє забувається.
— То котра з цих голів правдива? — спитав Боямондо.
— Коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Яку б з цих двох реліквій ти не простягнув мені, запевняю тебе, що, схилившись для поцілунку, я відчую містичні пахощі, які струменять з неї, і знатиму, що ця голова — справжня.
У ту мить з міста прийшов Певере. Діялися там речі дивовижні. Щоб не дати солдатні розікрасти ще й ту купу, що у Святій Софії, дож звелів зробити першу швидку інвентаризацію зібраних речей, до якої залучили кількох грецьких ченців, які мали розпізнати різні мощі. І тут з'ясувалося, що після того, як прочан примусили віддати те, що вони взяли, тепер у храмі знаходилися не тільки дві голови Хрестителя, про які вже було відомо, але й дві губки з жовчю й оцтом та два тернові вінці, не кажучи вже про все інше. Чудо, гиготів Певере, зиркаючи нишком на Бавдоліна, найкоштовніші з візантійських реліквій помножилися, мов хліби і риби.
