Бавдоліно - Еко Умберто

Сюди можна ввійти тільки через двері, якими ввійшли ми, а коли ти замкнешся зсередини засувом, за дверима будуть твої придворні, яким доведеться спати на цих лавах, але будуть вони запорукою твого спокою.

Над ковпаком коминка вони побачили круглий горельєф Була то голова Медузи, волосся її наїжилося зміями, очі її бугаї заплющені, а м'ясисті губи розтулені, і між ними зяяла без донна темна порожнеча ("Як та, яку ми бачили з тобою в цистерні, мосьпане Никито"). Фрідріх поцікавився, що це таке Ардзруні сказав, що це Діонісове вухо:

— Один з моїх магічних пристроїв. У Царгороді ще можна знайти подібні стародавні кам'яні пристрої, мені довелося лише прочистити отвір. Унизу є кімната, де зазвичай перебуває мій невеликий гарнізон, але поки ти тут, мій володарю, вона залишиться порожньою. Усе сказане внизу лунає з цього рота, немов той, хто говорить, стоїть прямо за цим горельєфом. Таким чином, якщо я захочу, то можу почути те, про що перемовляються мої люди.

— Якби я міг знати, про що перемовляються мої кузени, — мовив Фрідріх. — Ардзруні, ти вельми цінна людина. Ми ще поговоримо й про це. А тепер подумаймо, що робитимемо завтра. Вранці я хочу скупатися в річці.

— До неї ти можеш легко дістатися верхи або пішки, — сказав Ардзруні, — і тобі навіть не доведеться проходити двором, через який ти ввійшов. Бо за дверима у зброярню починаються невеликі сходи, які ведуть у ще один двір. Звідти ти дійдеш до головної стежки.

— Бавдоліно, — мовив Фрідріх, — звели приготувати в тому дворі кілька коней на завтрашній ранок.

— Отче мій, — відказав Бавдоліно, — я чудово знаю, як ти любиш боротися з бурхливими водами. Але тепер ти стомлений після подорожі і після всіх зазнаних випробувань. Ти не знаєш вод цієї річки, а мені здається, що там повно вирів. Навіщо тобі ризикувати?

— Бо я не такий старий, як тобі здається, синку, і якби не було вже так пізно, я б відразу пірнув у річку, бо весь укритий пилюкою. Від імператора повинен долинати лише запах мира священного помазання. Розпорядися щодо коней.

— Як каже Еклезіаст, — несміливо мовив Раббі Соломон, — проти течії річки не силуйся.[121]

— А хто казав, що я пливтиму проти течії, — засміявся Фрідріх, — я пливтиму за нею.

— Не можна митися занадто часто, — сказав Ардзруні, — хіба що під наглядом тямущого лікаря, але ти сам собі хазяїн. Ще не зовсім пізно, тому для мене буде честю, хоч і незаслуженою, якщо ти погодишся оглянути мій замок.

Він повів їх назад по парадних сходах, і на нижньому поверсі вони перетнули велику залу, освітлену великими канделябрами, де ввечері мав бути бенкет. Відтак вони перейшли через світлицю, де було багато ослонів; тут на одній зі стін було вирізьблено щось на кшталт великого равлика: спіралеподібна структура, яка закінчувалася лійкою з отвором у центрі.

— Це кімната сторожі, про яку я тобі казав, — сказав він, — і якщо говорити, наблизивши вуста до цього отвору, то буде чутно у твоїй кімнаті.

— Мені б хотілося подивитися, як це працює, — мовив Фрідріх. Бавдоліно пожартував, що вночі він прийде сюди, щоб привітати його, коли він спатиме. Фрідріх засміявся і сказав, що краще ні, бо в цю ніч він хоче спокійно відпочити. — Хіба що, — додав він, — тобі треба буде остерегти мене, що через комин сюди лізе султан Іконійський.

Ардзруні провів їх через коридор, і вони ввійшли у залу з високим склепінням, де мерехтіли відблиски і підносилися клуби пари. Там були казани, в яких кипіла якась розплавлена речовина, реторти та лембики, і ще чимало інших чудернацьких посудин. Фрідріх спитав, чи Ардзруні добуває золото. Ардзруні усміхнувся і сказав, що то байки алхіміків. Але він уміє наносити на метали позолоту і виробляти еліксири, які хоч і не дають вічного життя, зате трохи продовжують те коротке життя, яке випало нам на долю. Фрідріх сказав, що не хоче куштувати їх:

— Бог визначив нам тривалість нашого життя, і треба покоритись його волі. Може, завтра я помру, а може, доживу до ста літ. Усе в руках Господа.

Раббі Соломон зауважив, що то дуже мудрі слова, і вони вдвох завели розмову про божественні закони: Бавдоліно вперше чув, щоб Фрідріх говорив про такі речі.

Поки вони бесідували, Бавдоліно краєм ока помітив, як Зосима крізь невеличкі двері ввійшов у сусіднє приміщення, а за ним стривожено поквапився Ардзруні. Боячись, що Зосима знає якусь щілину, крізь яку він міг би втекти, Бавдоліно пішов за ними й опинився у невеличкій кімнаті, де була тільки скриня, а на ній — сім позолочених голів. Усі вони стояли на цоколях і зображали те саме бородате лице. У них можна було впізнати покрівці для реліквій, бо видно було, що голова розкривалася, наче футляр, але краї накривки, на якій намальовано було обличчя, ззаду були закріплені печаттю з темного сургучу.

— Чого тобі тут треба? — спитав Ардзруні у Зосими, не помітивши Бавдоліна.

Зосима відповів:

— Я чув, що ти фабрикуєш реліквії, і саме для цього тобі потрібне все це чортовиння для позолоти металів. Це голови Хрестителя, правда? Я немало їх бачив, а тепер точно знаю, звідки вони.

Бавдоліно з делікатності кашлянув, Ардзруні рвучко обернувся й прикрив собі долонями рот, а очі йому аж закотилися від страху:

— Прошу тебе, Бавдоліно, не кажи нічого імператорові, бо він звелить мене повісити, — тихим голосом сказав він. — Справді, це релікварії зі справжньою головою святого Йоана Хрестителя. Кожен з них містить череп, обкурений димом так, що розміри його зменшилися і він виглядає давнім. Я живу на землі, де нема природних дібр, нема полів, які можна було б засівати, нема худоби, і засоби мої обмежені. Так, я фабрикую реліквії, і на них є чималий попит і в Азії, і в Європі. Досить, щоб дві такі голови опинилися на великій відстані одна від одної, приміром, одна в Антіохії, а друга в Італії, і ніхто не помітить, що їх дві. — Він усміхався з улесливим смиренням, немов благаючи розуміння за цей, по суті, неважкий гріх.

— Я ніколи не мав тебе за чеснотливого чоловіка, Ардзруні, — відказав сміючись Бавдоліно. — Не будемо чіпати твоїх голів, але ходімо чимшвидше звідси, інакше решта, включно з імператором, щось запідозрить.

Вони вийшли, а Фрідріх саме завершував свій обмін філософськими рефлексіями із Соломоном.

Імператор спитав, які ще дивовижні речі може показати їм господар, і Ардзруні, палко бажаючи вивести їх чимшвидше з цієї зали, повів їх у коридор. Там вони підійшли до замкнутих дверей з двома стулками, біля яких стояв вівтар, схожий на поганські жертовники, рештки яких Бавдоліно не раз бачив у Царгороді. На жертовнику лежали в'язки хмизу й сушняку. Ардзруні покропив їх в'язкою, темною рідиною, взяв один зі смолоскипів, які освітлювали коридор, і запалив цей стос. Вівтар притьмом спалахнув, і за кілька хвилин з-під землі почулося щось немов легке бурління, повільний скрип, а тим часом Ардзруні, піднісши руки, виголошував якісь формули якоюсь варварською мовою, але раз у раз позирав на своїх гостей, немов даючи їм зрозуміти, що він уособлює жерця або чорнокнижника. Врешті, на здивування всіх присутніх, стулки дверей відчинилися, хоч ніхто їх не торкався.

— Чудеса гідравлічного мистецтва, — гордовито всміхнувся Ардзруні, — яким я захоплююся, йдучи слідами мудрих александрійських механіків, що жили багато століть тому. Це дуже просто: під жертовником є металева посудина з водою, яку підігріває вогонь на вівтарі. Вона перетворюється на пару, і через сифон, який є не чим іншим, як зігнутою трубкою, якою вода перетікає з місця на місце, пара ця наповнює відро і, охолоджуючись, перетворюється на воду; своєю вагою ця вода примушує відро опуститися вниз; а відро, опускаючись, через невеличкий блок, до якого воно прив'язане, рухає два дерев'яні циліндри, а вони вже безпосередньо тиснуть на завіси дверей. І двері відчиняються. Просто, правда?

— Просто? — відказав Фрідріх. — Та це ж дивовижно! Невже греки справді знали такі дива?

— І такі, і ще інші, їх знали також єгипетські жерці, які використовували цей пристрій для того, щоб голосом відчиняти двері храму, а вірні волали, що то чудо, — сказав Ардзруні. Відтак він запросив імператора переступити через поріг. Вони ввійшли в залу, у центрі якої височів ще один надзвичайний пристрій. Була то куля зі шкіри, закріплена на круглій поверхні чимось, що нагадувало два руків'я, зігнуті під прямим кутом, а поверхня ця закривала щось на кшталт металевого цебра, під яким лежав ще один стос дров. Зверху і знизу від кулі відходили дві трубки, які закінчувалися дзьобиками, зверненими в протилежних напрямах. Якщо придивитися краще, можна було побачити, що ті два руків'я, які кріпили кулю на круглій площині, теж були трубами: внизу вони були з'єднані з цебром, а зверху проникали всередину кулі.

— Цебер повен води. Отож підігріймо цю воду, — мовив Ардзруні і знову запалив великий вогонь. Треба було зачекати кілька хвилин, щоб вода почала кипіти, а тоді почувся спершу легкий, а потім сильніший свист, і куля почала крутитися навколо своєї опори, а з дзьобиків виходили хмарки пари. Куля якийсь час оберталася, а тоді розгін став слабшати, і Ардзруні поквапився закрити трубки чимось схожим на м'яку глину. І сказав: — Тут теж принцип простий. Вода, яка кипить у цебрі, перетворюється на пару. Пара піднімається в кулю і, виходячи під тиском у протилежних напрямах, надає їй обертального руху.

— А яке чудо воно зображає? — поспитав Бавдоліно.

— Воно нічого не зображає, лиш показує велику істину, тобто дає змогу наочно переконатися в існуванні порожнечі.

Можна собі тільки уявити, що подумав Борон. Почувши про порожнечу, він зараз сповнився сумнівами і спитав, як це така гідравлічна іграшка може довести існування порожнечі. Дуже просто, відповів йому Ардзруні, вода у цебрі стає парою і заповнює кулю, пара виходить з кулі, примушуючи її крутитися; коли куля поступово зупиняється, це означає, що всередині в ній більше нема пари, тоді дзьобики закриваються. То що ж тоді залишається в цебрі і в кулі? Нічого, себто порожнеча.

— Я б хотів її побачити, — мовив Борон.

— Щоб побачити її, тобі б довелося відкрити кулю, а тоді у неї відразу ввійде повітря. Та є одне місце, де ти можеш відчути присутність порожнечі. Але ти відчув би її лише на якусь мить, бо відразу помер би через брак повітря.

— І де ж це місце?

— Це кімната над нами.