Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

Бачачи, що мої серамці переконалися в потребі слухатися мене і навіть потягли мого бранця в урумбай, я поклав револьвера назад у кобуру при поясі і сказав тубільцям: "Я не серджуся на вас, а тільки на старшого вашого, капітана Мавари, та радыо Наматоте, які накладали один з одним і робили те ж саме, що й люди Телок-Камрау". Побачивши, що дехто з цих людей був озброєний, я запропонував їм лишити зброю осторонь, бо ніхто їх не зачепить, і допомагати моїм людям переносити мої речі з хатини на урумбай. Мої слова справили добре враження; серйозні обличчя набули веселого виразу. Всі знову заговорили й заходилися перетягати мої речі на урумбай. Давид і Йосиф дуже кмітливо порядкували. Мої люди, не покладаючись на мирний кінець, лишились озброєні, й усі рушниці на урумбаї були заряджені. Я вжив запобіжних заходів і рішуче заборонив будь-якій пірозі покидати Умбурмету. Йосифові, Ахматові та радьї Айдуми я наказав стежити за виконанням цього наказу. За якусь годину все було перенесено на урумбай, і ми могли рушити кожної хвилини. Однак я не забув про цікавий череп, що лежав недалеко від дому старого радьї; досі я не хотів його чіпати, не бажаючи показувати тубільцям, що не шаную гробниць їх родичів. Та тепер, вирушаючи звідси, я не хотів лишати цікавого антропологічного препарата на поталу вогкості й часу. Треба було примудритися спровадити всіх з того місця на кілька хвилин, бо навіть і тепер я не бажав робити це одверто. Тому я послав серамців на урумбай готуватися до відходу й, шепнувши кілька слів Давидові, сказав тубільцям, що йду заспокоїти жінок та попрощатися з ними. Я сподівався, що всі чоловіки підуть зі мною, і не помилився. Жінки, тільки-но було заарештовано капітана Мавари, мабуть, боячись гвалту, воліли за краще негайно забратися геть і сховалися в старому домі радьї Айдуми. Можливо, вони це зробили з наказу своїх чоловіків. Я подався додому й викликав жінок, яким за допомогою перекладача сказав, щоб вони нічого не боялись, що я їм нічого не заподію, не вб'ю і не повезу нікого силоміць з собою, та щоб вони переказали мої слова іншим. Я звелів їм також переказати дружині капітана Мавари, що я взяв його через те, що він разом з іншими грабував мої речі, замість того, щоб боронити їх, але що я нічого не зроблю з її чоловіком, а тільки відвезу його до Амбоїни на суд резидентові.

Мені сказали, що одна з дружин капітана Мавари перебуває тут, між чоловіками. Я одразу ж запропонував їй супроводити чоловіка, гадаючи, що це її обов'язок. Та вона не захотіла і зовсім не здавалася засмученою долею свого чоловіка. Попрощавшись остаточно з тубільцями, яким роздав чимало тютюну, я переїхав на урумбай в одній з тубільних пірог і, переконавшись, що все гаразд, наказав підняти паруси, й при легкому південному вітрі ми вирушили до острова Аді.

Відпливши кілька миль від берега, я наказав розв'язати руки моєму бранцеві й дав йому їсти. Він став дуже слухняний і намагався потоваришувати з моїми людьми. Він пропонував їм, як це я дізнався від своїх амбоїнських слуг, багато харчів, якщо вони допоможуть йому тікати при першій можливості. Щоб завадити здійсненню цього плану, я протягом восьми днів дороги до острова Кільвару ніде не спинявся, дарма що люди просили мене заїхати куди-небудь по свіжу живність, до того ж вода, взята в Умбурметі, почала псуватись. Одного разу мені довелося навіть погрозити револьвером, щоб зберегти дисципліну. Прибувши до Кільвару 29 квітня, я передав мого бранця радьї Кільвару, сказавши, що він відповідатиме перед резидентом Амбоїни, якщо капітан Мавари втече, і попередив його, що він повинен стерегтися людей Гесіра, які заради користі, обіцяної капітаном, будуть, мабуть, схильні допомогти йому.

Я послав Йосифа на невеликій прау з п'ятьма тубільцями на острів Банду з листом до резидента Амбоїни, який, проте, прибув до Кільвару тільки 21 травня. Увесь цей час я прожив на острові Кільвару й зробив ряд цікавих спостережень над малайсько-папуаськими метисами й взагалі над тубільцями.

Резидент узяв капітана Мавари на пароплав "Балі" в Амбоїну, а потім переслав, здається, до Тідора. За кару йому було переселення з Нової Гвінеї, а не тюремне ув'язнення.

ДРУГЕ ПЕРЕБУВАННЯ НА БЕРЕЗІ МАКЛАЯ

СЕРЕД ДАВНІХ ДРУЗІВ

Червень 1876 року

Прибувши 27 червня на маленькій шхуні під англійським прапором, яка мала назву "Беа-Вігсі" ("Морський птах"), я помітив великі зміни краєвиду високого верхогір'я. Тубільці дуже зраділи, але зовсім не здивувалися з мого приїзду; вони були певні, що я додержу свого слова. Коли я з'їхав на берег Горенду, незабаром тубільці сусідніх селищ, ба навіть жінки й діти збіглися вітати мене. Багато хто плакав, і вся людність здавалася дуже збудженою моїм поверненням. Я не побачив кількох старих – вони вмерли, коли мене не було, та зате багато хлопчаків були вже майже дорослі люди.

Жителі сусідніх селищ запрошували мене оселитися серед них, та я, як і 1871 року, волів не жити в селищі, а влаштувався на деякому віддаленні від нього. Оглянувши місцевість коло Горенду, а потім коло Бонгу, я спинився на мисі біля самого селища Бонгу, й другого ж дня тубільці, під проводом моїх слуг та тесляра з шхуни, почали розчищати місце для мого дому та широку дорогу від "улеу" (піщаного берега) до майданчика, який я вибрав собі.

Цього разу я привіз із Сінгапура невеликий дерев'яний будинок в розібраному вигляді, але палі, на яких він мав стояти, весь кістяк його, а також і дах зроблено вже тут, на місці. На жаль, не бажаючи затримати надовго шхуну й разом з тим маючи охоту скористуватися послугами тесляра, я мусив не звертати належної уваги на якість дерева, тим-то воно швидко зробилося непридатним, переважно через білих мурах, великих ворогів дерев'яних будівель у тропічних країнах. Між деревами берега Маклая є, щоправда, чимало порід, які протистоять цим комахам, але їх не можна було добути достатньо за короткий час.

Липень

На шостий день мій дім був готовий. У будуванні його, крім мене, взяли участь двоє європейців, двоє моїх слуг, кілька десятків папуасів, що переносили зрубані стовбури та крили дах, а також кілька десятків жінок, які старанно розчищали дрібні кущі навколо будинку.

Палі, на яких стояв будинок, були близько двох метрів заввишки, і я влаштував на нижньому поверсі невелику комору, куди перенесено мої речі (близько сімдесяти ящиків, кошиків і тюків різного розміру), і міг відпустити шхуну четвертого липня.

За допомогою трьох моїх слуг, з яких один був малаєць і служив кухарем, а при нагоді і кравцював, та двох мікронезійців, тубільців островів Пелау, і кількох жителів Бонгу я незабаром належно опорядив свою садибу і влаштувався досить комфортабельно.

Дуже цікаві відомості я дістав від тубільців про землетруси, що були під час моєї відсутності. Як я вже сказав, зміна краєвиду вершин Мана-Боро-Боро (хребет Фіністер) вразила мене, коли я повернувся на цей берег. Перед моїм від'їздом (у грудні 1872 року) рослинність вкривала найвищі вершини, а тепер у багатьох місцях вершини та круті схили були голі. Тубільці оповідали мені, що під час моєї відсутності кілька разів повторювалися землетруси на березі та в горах, причому чимало жителів у селищах забито кокосовими деревами, які, падаючи, руйнували хатини.

Берегові селища потерпіли переважно через надзвичайно великі хвилі, що супроводили землетрус, виривали дерева й захоплювали з собою ближчі до берега хатини. При цьому я дізнався від тубільців, що давно, ще перед моїм приїздом 1871 року, ціле селище під назвою Аралу, яке було недалеко від морського берега, між ріками Габенеу та Колі, було зовсім зметено величезною хвилею разом з усіма жителями. Через те, що це сталося вночі, всі жителі загинули, лиш кілька чоловіків, що були випадково в гостях в іншому селищі, лишилися живі, але не захотіли повернутися жити на старе місце й переселилися в Гумбу, яке уникло руйнації, бо збудоване далі від берега.

Руйнування цього селища добре пам'ятають навіть не дуже старі люди, і я гадаю, що це сталося десь 1855–1856 років. Мені показали молодого тубільця, який щойно народився, коли сталася катастрофа в Аралу; йому не могло бути більше як двадцять років. Після цієї катастрофи в сусідніх місцевостях сталось багато захворювань, що закінчилися смертю. Це сталося, мабуть, від розкладу органічних решток, що були викинуті на берег хвилями й гнили на сонці.

Я приїхав саме в той час, коли тубільці берега Маклая палили унан. Мені принесли один екземпляр тиболя, для якого я влаштував своєрідну клітку, бажаючи зберегти його живим. Тубільці відрізняють тут два види тиболя, називаючи одного "іти-боль", а другого "вальтиболь" (річкового й приморського тиболя). Перший з них, тобто річковий, більший на зріст і рідко дістається тубільцям. Вони запевняють, що тиболь їсть інколи рибу.

Серпень

2 серпня зібрався йти в Марагум-мана, а потім п'ятого – в селище Рай.

Екскурсія в Марагум-мана. 2–3 серпня 1876 року (годин п'ять від берега). В шлюпці до гирла річки Морель, потім через ліс на пагорках, вкритих унаном. Загальний напрям: південь-південний схід. З пагорка широкий краєвид: Самбуль-мана на захід, Енглам-мана – на південний захід, Марагум-мана – на південь-південний схід. Сліди землетрусу трапляються дорогою часто у вигляді довгих тріщин та обвалів. Години через три вийшли на дорогу, яка тягнеться високим і уривистим берегом річки Камран; береги цієї річки являють собою добрі геологічні розрізи. В широкому ложі тече кілька рукавів річки, і подекуди видно оброблені галявини. Гірські породи, які тут скрізь трапляються, – глинястий сланець та білий вапняк.

Саме селище поділено на кілька сілець, відмежованих одне від одного глибокими ярами. Воно нічим особливим не відзначається. Хатини взагалі низькі, вкриті унаном і одноманітні Кокосів мало. Висота над рівнем моря близько 750 футів.

Екскурсія в селище Рай. З нагоди супротивного вітру я лишався весь день в бухточці при гирлі річки Боу, потім спинився в другій бухточці – Леле. Вночі, обпливши скелястий берег мису Ріньї, ми прибули до улеу Рай, першого після Гумбу берегового селища на південний схід. За селищем – ряд невисоких пагорків, що складаються з піднесених коралових рифів (на кілька сот футів).