Пертська красуня - Скотт Вальтер
Ви звільнили мене від служби в себе з наказу дядька?
— З наказу батька,— відповів принц.
— Для якого поради вашого дядька однаково що накази,— додав Раморні.— Мене вкрили ганьбою і викидають на смітник, як я тепер можу викинути, мов неїіотріб, свою праву рукавицю. Та хоч руки я й позбувся, голова моя ще може вам знадобитись. Чи не зволить ваша високість вислухати від мене кілька дуже важливих слів?.. Бо я дуже стомився і відчуваю, що сили мене покидають.
— Кажи що завгодно,— відповів принц.— Твоя втрата зобов'язує мене вислухати тебе... а твій кривавий оцупок — берло, яке означає для мене високу владу. Говори ж, але не дозволяй собі зайвого, користуючись своїм привілеєм!
— Я скажу коротко — як заради вас, так і заради себе самого... Та, зрештою, мені залишилося додати небагато. Дуглас спішно скликає свої< васалів і очолює військо. Він має намір ім'ям короля Роберта зібрати у прикордонних графствах тридцять тисяч воїнів, а тоді повести їх у глиб країни і зажадати, щоб герцог Ротсейський надав — чи, скоріше, поновив — його дочці становище та привілеї герцогині Ротсейської. Король Роберт згодиться на б>дь-які умови, аби тільки зберегти мир... А як учинить герцог?
— Герцог Ротсейський любить мир,— промовив гордо принц.— Одначе він ніколи не боявся війни. І перше ніж він знов прийме ту пихату мегеру до свого столу й у свое ложе з наказу її батька, Дугласові треба буде стати королем Шотландії.
— Так-то так... Але це — менша з двох небезпек, які вам загрожують, адже Дуглас ніколи не діє таємно.
— Що ж іще нам заірожуєл не дає піти на спочинок у таку пізню пору? Я стомлений, ти — поранений, і навіть свічки вже мерехтять, так наче й вони знудилися від нашої розмови.
— Тоді скажіть мені: хто править цим королівством, Шотландією? — спитав Раморні.
— Король Роберт, третій цього імені,— відповів принц, підіймаючи над головою свій ковпак.— І нехай його рука тримає скіпетр якомога довше!
— Дай боже... Амінь! — проказав Раморні.— Але хто править королем Робертом і диктує йому майже всі заходи, що їх добрий монарх і провадить у життя?
— Ти маєш на увазі мілорда Олбані? — промовив принц.— % Так, це правда, мій батько майже в усьому слухається порад
свого брата. І, сказати щиро, ми не маємо права його за це звинувачувати, сер Джон Раморні, бо не багато допомоги король діставав досі від свого сина.
— То поможімо ж йому тепер, мілорде! — сказав Раморні,— Я знаю одну страшну таємницю... Олбані почав зі мною торгуватися, щоб я у змові з ним позбавив вас життя! Він пропонує мені простити все моч минуле, а також обіцяє свою ласку в майбутньому...
— Що ти верзеш, чоловіче?.. Позбавити мене життя?! Ти, мабуть, хотів сказати — корони? Це було б безбожно!.. Адже він — рідний брат короля... Вони сиділи на колінах в одного батька... Пили молоко однієї матері... Годі тобі, чоловіче! В які тільки дурниці може повірити хвора людина!
— Чи не так, "повірити"! — проказав Раморні.— Досі мене ніхто не називав легковіром. Та Олбані, спокушаючи мене, взяв собі в посередники чоловіка, якому повірить кожен, коли вже він натякає на таке зло... Навіть ліки, зготовані його руками, мають присмак отрути.
— Тьху! Той раб зведе наклеп і на святого! — відказав принц.— Ти, Раморні, хбч і дуже хитрющий, але на цей раз тебе просто пошили в дурні. Мій дядько Олбані — чоловік шанолюбний і був би радий загребти собі і своєму дому більшу пайку влади й багатства, ніж та, на яку він має право. Але припустити, нібито він замишляє скинути з трону короля чи вбити небожа... Посоромся, Раморні! Не примушуй мене нагадати давнє прислів'я про те, що зла боїться той, хто сам його чинить... Це в тобі говорить підозра, а не певність.
— Ваша високість фатально помиляється... Але я покладу цьому край. Герцога Олбані повсюди ненавидять за його неситу вдачу і скупість... А вашу величність, мабуть, більше "люблять, ніж...
Раморні замовк. Принц незворушно доказав за нього:
— Мене більше люблять, ніж шанують? Так воно і є, Раморні, і я не маю нічого проти цього.
— В усякім разі,— мовив Раморні,— вас більше люблять, аніж бояться, а для принца таке становище не зовсім безпечне. Але дайте мені слово честі, слово рицаря, що ви не розгніваєтесь на мене, хоч би що я зробив задля вас, і залиште мені свою печатку, щоб я міг од вашого імені гуртувати навколо себе друзів. І тоді герцог Олбані не матиме при дворі ніякого впливу доти, доки не приросте назад моя відрубана рука й, не почне знову виконувати накази мого розуму.
— Але ж ти не посмієш умочити свої руки в королівську кров?! — суворо запитав принц.
— Мілорде!.. Ні в якім разі... Проливати кров немає потреби. Життя може... ні, воно повинне згаснути саме по собі. Не доливайте в лампаду оливи або почепіть її без заслінки на протяг, і тремтливий плрмінець у ній згасне. Дати людині вмерти — це не означає її вбити.
— Ай правда... Про таке я й не подумав. Гаразд, припустимо, мій дядько Олбані перестане жити... Гадаю, тепер слід висловлюватися так?.. Хто— ж тоді правитиме шотландським— двором?
— Роберт Третій — за згодою і з пітримкою могутнього Давида, герцога Ротсейського, намісника королівства і alter ego *, на чию користь добрий король, стомлений від справ і клопотів державця, на мою думку, самохіть зречеться від трону. Отже, нехай живе наш славний юний монарх, король Давид Третій!
Ше, many fortis,
Anglis ludebit in hortis 2.
— А чи дозволять нашому батькові й попереднику,— запитав Ротсей,— жити далі й молитися за нас, за свого сина, з ласки якого він дістане привілей понести свою сиву голову в могилу не раніше, ніж його покличе власна смерть?.. Чи йому теж загрожує оте занедбання, внаслідок якого люди * перестають жити"? Чи не доведеться старому змінити мури в'язниці чи подібного до в'язниці монастиря на темну й спокійну келію, де, як кажуть священики, * грішник уже нікого не скривдить, а чоловік стомлений знайде спочинок"?
Другого ♦ я", тобто "правої руки" (лат.). Того, у кого міць в руках, 8абави ждуть в садах. (Лат.)
— Ви жартуєте, мілорде,— відказав Раморні.— Так жорстоко вчинити з добрим старим королем суперечило б законам людської природи й політики.
— А навіщо цього боятися, чоловіче, коли весь твій план — зразок протиприродного злочину й водночас короткозорого марнославства?..— суворо відповів невдоволений принц.— Навіть тепер, коли знамено шотландського короля чесне й неза-плямоване, він усе ж ледве тримає в * руках своїх вельмож. А хто ж піде за принцом, на совісті якого буде вбивство дядька й ув'язнення батька? Ох, чоловіче, твоя політика викликала б бунт навіть серед диких поган і турецького дивану1, не кажучи вже про королівську раду християнської країни... Ти був моїм учителем і наставником, Раморні, і багато з тих безглуздь, за які мені дорікають люди, стали, мабуть, наслідком твоїх повчань і твого прикладу. Може, якби не ти; я б не стояв тепер серед ночі в оцьому блазнівському костюмі,— він подивився на своє вбрання,— вислуховуючи марнолюбну й злочинну пропозицію вбити дядька і скинути з трону найдобрішого з усіх батьків. Не тільки з твоєї, але й з власної вини я так глибоко впав у безодню ганьби, і було б несправедливо, якби за це поплатився життям лише ти. Але не смій більше заводити зі мною такої розмови, а то позбудешся голови! Я викрию тебе перед батьком... перед Олбані... перед усією Шотландією від краю до краю! І на кожному ярмарковому хресті, скільки їх є в країні, буде прибито шматок трупа зрадника, який посмів звернутися до спадкоємця шотландської корони з такою мерзенною порадою!.. І все ж я щиро сподіваюся, що сьогодні вночі слова тобі підказувала гарячка й затруєний ліками виснажений мозок, а не якесь тверде рішення.
— Так, це правда, мілорде,-^— мовив Раморні.— Якщо мої слова викликали такий гнів вашої високості, то винні в цьому, певне, надмірний запал і потьмарення свідомості. Я, повірте, менше, ніж будь-хто, здатний пропонувати вам марнолюбні плани з думкою про власну вигодуі Ох, горе, горе! Єдине, що мені зосталося,— це змінити спис та сідло на требник2 і сповідальню. Ліндорський монастир прийме скаліченого й зубожілого рицаря Раморні, і той матиме доволі часу поміркувати над словами святого письма "Не уповай на владарів!"
— Намір у тебе добрий,— похвалив принц,— і ми не відмовимося його підтримати. Раніше я гадав, що наша розлука буде недовга, але тепер... Тепер ми повинні розлучитися назавжди. Бо після такої розмови нам краще жити нарізно. Але Ліндор-
Диван — державна рада з високих сановників. Требник — книга з молитвами.
ський монастир чи Інша свята оселя, яка тебе прийме, дістане від нас щедрі пожертви й користуватиметься королівськими привілеями... А тепер, сер Джон Раморні, спи... Спи... І забудь про цю лиху розмову, в якій замість тебе промовляла, сподіваюся, гарячка від хвороби та зілля, а не твої власні думки... Присвіти мені на дорогу, Евіоте!
Евіот, гукнувши, розбудив принцових супутників, що спали покотом на сходах та в передпокої, стомлені від нічної гуля-тики.
— Гей ви, з-поміж вас є хоч один тверезий? — спитав герцог Ротсейський, у якою вигляд його почту викликав огиду.
— Жодного... Немає жодного! — загукали у відповідь пияки.— Жоден із нас не зрадив імператора Веселих Гуляк!
— Виходить, ви всі обернулися на тварюк?! — гримнув принц.
— З наказу й за прикладом вашої високості! — відповів котрийсь із почту.— А якщо ваша високість трохи й випередила нас, то ми швидко надолужимо, ось тільки прикладемося до сулії...
— Замовкни, собако! — крикнув герцог Ротсейський.— Я питаю, чи знайдеться серед вас хоч один тверезий?
— Знайдеться один, благородний мій володарю,— почулася відповідь.— Є тут один недостойний наш брат, Воткінс Англієць.
.— Підійди ближче, Воткінсе, й посвіти смолоскипом... Подай який-небудь плащ, отак, і берет, а цей мотлох забери геть,— додав принц, пожбуривши свою корону з пір'їн.— Ох, коли б тільки я міг так легко викинути з голови всі свої дурощі... Зі мною піде.тільки Вот Англієць, а решта всі припиняйте гуляти й поскидайте оці блазенські убори. Свято скінчилось, почався великий піст.
— Цієї ночі наш король зрікається свого трону раніше, ніж завше,— зауважив один з гурту.
Але принц не підтримав жарту, і кожен, хто на цей час не міг похвалитися гідністю тверезої людини, спробував бодай надати собі пристойного вигляду.
