Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
До того ж, якщо він не прийде, прекрасна незнайомка запідозрить його в боягузтві, а це те, про що навіть подумати жаско і що може зробити хоробрим найпослідущішого страхополоха. І ця нестерпна думка примусила Леандра наважитись. "А що, коли та незнайомка,— зненацька майнуло йому в голові,— красуня, через яку можуть потрошити мені кості або кинути мене десь у підземелля, коли вона — багата вдова, густо набілена та нарум'янена, з накладним волоссям і вставними зубами? Є ж такі палкі, любострасні упириці, які, на відміну від кладовищенських упирів, люблять поласувати свіженьким м'ясом! Ні! Я певен, що це жінка молода і принадна. Та частинка її шиї і грудей, яку я помітив, була біла, кругла, апетитна, вона й уся така ж чарівна! Звісно ж, я піду! І сяду в карету. Дворянська карета! Що може бути благородніше і пристойніше!"
Надумавши так, Леандр повернувся в "Герб Франції", ледь доторкнувся до вечері, а тоді пішов у свою кімнату і нарядився як тільки міг, не пошкодував ні тонкої білизни з ажурним шитвом, ні ірисової пудри, ні мускусу. Він узяв навіть кинджал і шпагу, хоча навряд чи здолав би скористатися ними, якби в тому постала потреба, а проте озброєний коханець усе-таки викликає якусь повагу у нестерпних ревнивців. Потім він насунув аж до очей капелюха, весь закутався на іспанський лад у темний плащ і навшпиньки вийшов з дому,— на щастя, його не помітив насмішкуватий Скапен, який кріпко спав у своїй комірчині на другому кінці галереї.
Вулиці давно вже були пустинні, бо в Пуатьє рано лягали спати. Леандр не зустрів жодної живої душі, окрім кількох миршавих котів, які сумно тинялися подекуди, а почувши його кроки, зникали, мов тіні, під ворітьми або в підвальних віконцях. Наш зальотник дістався до майдану біля церкви якраз у ту мить, коли годинник пробив північ, тужливим дзвоном зігнавши сов із старої дзвіниці. Зловісне відлуння того дзвону серед нічної тиші викликало в бентежній його душі якийсь потаємний, містичний страх. Леандрові здавалося, ніби він чує похоронний дзвін по самому собі. Йому раптом захотілося повернути назад і спокійно лягти собі спати замість того, щоб пускатися в отакі нічні пригоди; але саме в цю мить він побачив, що карета жде вже у визначеному місці, а маленький паж, посланець незнайомки в масці, стоїть на приступці, розчинивши дверцята. Відступати ніяк не випадало, бо мало у кого вистачає мужності бути боягузом при свідках. Хлопець і кучер теж побачили актора; отож Леандр невимушено, хоч це так не узгоджувалось із несамовитим калатанням його серця, підійшов і сів у карету, хоробрий, як сам Галаор и.
Дверцята зачинилися, кучер смикнув віжки, і коні швидко рушили. В кареті панувала темрява; крім того, що була ніч, опущені шкіряні запони закривали вікна, не даючи нічого розгледіти зовні. Паж лишився на приступці, поговорити з ним, аби з'ясувати щось, не можна було. До того ж здавалося, що хлопець дуже небалакучий і не схильний розповідати те, що знає, якщо він і знав щось. Наш актор обмацав подушки — вони були оксамитові, з китицями; під ногами відчув м'який килим, а від матерії, якою була оббита карета, йшов легенький запах амбри т— свідчення тонкого, вишуканого смаку. Виходить, це все-таки знатна дама, до неї так таємниче везе його карета! Леандр спробував зорієнтуватись, але він мало знав Пуатьє; одначе незабаром йому здалося, що гуркіт коліс уже не відбивається від кам'яних стін і екіпаж більше не переїжджає стічних канав. Вони їхали за містом, можливо, в полі, прямуючи в якусь схованку, підходящу і для любові, й для вбивства; Леандр з легким тремтінням подумав про це і схопився за кинджал, немовби в темряві перед ним сидів кровожерний чоловік або лютий брат незнайомої красуні.
Нарешті карета зупинилася. Юний паж відчинив дверцята. Леандр вийшов і побачив перед собою високу темну кам'яну стіиу, певно, огорожу якогось парку чи саду. Незабаром він розрізнив хвіртку — дерево на ній потріскалось, —потемніло й поросло мохом, так що спочатку її трудно було й помітити поряд з камінням огорожі. Паж сильно натис на один з іржавих цвяхів, якими були прибиті дошки, і хвіртка прочинилася.
— Дайте руку, я проведу вас,— сказав хлопець Леандрові,— бо так ви не пройдете в цьому лабіринті дерев — надто темно.
Леандр дав руку, і вони вдвох ішли кілька хвилин крізь досить густий, хоча й світліший узимку парк, і сухе листя шурхотіло у них під ногами. За парком почався сад та квітник, обсаджений букшпановими кущами і обрізаними тисами, які неясними обрисами скидалися в темряві на привидів або чатових — це для боягузливого актора було ще страшніше. Пройшовши через квітник, Леандр і його провідник піднялися на невеличке узвишшя, де стояв домик під опуклим дахом, прикрашений наріжними декоративними вазами. Такі подробиці розгледів наш зальотник при тьмавому світлі, що лилося з нічного неба на тому відкритому місці. Можна було б подумати, що в домику нікого немає, коли б не притлумлене червоне світло, яке пробивалося крізь густу шовкову завісу в одному з вікон, слабенько вирізняючи його на темному тлі споруди.
Певно, за тою завісою ждала його незнайомка в масці, теж хвилюючись, бо в таких любовних пригодах жіпка ризикує своїм добрим іменем, а часом навіть життям, так само, як і її коханець — адже досить тільки чоловікові узнати про все, і він навряд чи стримає свою шалену лють. Але в цю мить Леандр уже не боявся; задоволена пиха прикривала від нього небезпеку. Карета, паж, сад, оцей домик — у всьому тут вгадувалася знатна дама, в самому початку цієї пригоди не було нічого міщанського. Він наче на крилах піднявся, від щастя не відчував землі під ногами. Леандрові хотілося, щоб і Скапен, цей злий насмішник, побачив його в сяйві слави і торжества.
Паж розчинив широкі скляні двері й пішов собі, лишивши Леандра самого в світлиці, умебльованій розкішно і з великим смаком. Утворене дахом склепіння було наче глибоке темпо-голубе небо, де пливли рожеві хмарки і граційно ширяли амури. Шпалери, розцяцьковані сценами з "Астреї", роману добродія Оноре д'Юрфе, м'яко вкривали стіни. Шафи, прикрашені флорентійськими самоцвітами, червоні оксамитові крісла з торочками, стіл, накритий турецьким килимовим обрусом, китайські вази з живими, незважаючи на зиму, квітами свідчили про те, що господиня тут багата й знатна. СВІЧНИКИ З чорного мармуру, зроблені наче руки негра, що виступають із позолочених чохл, яскраво освітлювали всю цю пишноту. Захоплений невиданою розкішшю, Леандр не зразу помітив, що в кімнаті більш нікого немає; а коли помітив — скинув плащ, положив його разом з капелюхом на складаний стілець, поправив перед венеційським дзеркалом трохи пом'ятий кучерик, прибрав найгра-ціознішої із своїх поз і, озирнувшись довкола, подумки сказав собі:
"І що ж? Де божество цього святилища? Я бачу храм, але не бачу кумира. Коли ж ця суща богиня вийде з хмари і покажеться в усій своїй красі?"
Саме на цьому місці його люб'язного внутрішнього просторікування важка рожева завіса відхилилась, і в кімнату ввійшла палка прихильниця Лігдамона. Вона все ще була в чорній оксамитовій масці, і це занепокоїло нашого комедіанта.
"Чи не бридка вона часом,— подумав він.— Така любов до маски тривожить мене".
Ці побоювання скоро геть розвіялись, бо жінка, дійшовши до середини кімнати, де шанобливо стояв Леандр, зняла свою маску і кинула її на стіл, відкривши при світлі свічок миле, з досить правильними рисами лице, на якому блищали, палаючи пристрастю, гарні ясно-карі очі і всміхалися червоні, мов спілі вишні, губи, показуючи перлини зубів і маленьку поперечну капавку на нижній губі. Над тим лицем вилися пишні кучері темного волосся, спадаючи аж до повних білих плечей і навіть наважуючись торкатися в ніжному поцілунку двох півкуль, пад якими рвучко здіймалося мереживо, зраджуючи їхнє трепетання.
— Пані маркіза де Брюйєр! — скрикнув Леандр, до краю здивований і трохи занепокоєний, бо йому одразу пригадалися страшні побої.— Чи можливо це? Може, то мені тільки сниться? Як насмілитись повірити в це неждане щастя?
— Ви не помиляєтесь, друже мій,— озвалася жінка.— Я справді маркіза де Брюйєр, і, сподіваюся, ваше серце впізнало мене, як упізнали очі.
— О! Ваш образ вогненними рисами закарбувався в ньому,— відповів Леандр проникливим тоном.— Як тільки я загляну в себе — одразу ж бачу його в усій чарівній досконалості.
— Дякую вам,— мовила маркіза,— що зберегли добру пам'ять про мене. Це ознака ласкавої і шляхетної душі. Ви ж могли подумати, що я жорстока, невдячна і нещира. Ні! Моє слабке серце надто м'яке, і я не лишилася байдужою до вашого почуття. Лист, який ви передали зрадливій покоївці, попав до рук маркіза. Він написав і відповідь, увівши вас в оману. Згодом, сміючись від того дотепного, як він казав, жарту, маркіз дав мені прочитати ваше послання, осяяне такою палкою і чистою любов'ю, а на його думку — страшенно смішне. Але воно справило на мене зовсім не те враження, якого він сподівався. Моє почуття до вас після того ще більше зросло, і я надумала винагородити вас за всі страждання, яких ви зазнали ради мене. Знаючи, що чоловік зайнятий своєю новою перемогою, я приїхала в Пуатьє; прикрившись маскою, слухала, як гарно ви говорите про вдавану любов, і мені захотілося побачити, чи будете ви такі ж красномовні, говорячи за себе самого.
— Пані,— озвався Леандр, стаючи на коліна біля її ніг, бо маркіза упала в крісло, немовби стомившись од того напруження, якого коштувало її сором'язливості таке признання,— пані, чи, скоріше, королево, богине! Що важать квітчасті слова, вдавана пристрасть, вимучена поетами холодна дотепність, пустопорожні зітхання на колінах перед вимазаною рум'янами комедіанткою, яка неуважним поглядом оки-дає залу,— що важить усе це поряд із словами, котрі б'ють, мов чисте джерело, з самісінької душі, з вогнем, що палає в крові, з тою неосяжною пристрастю, якій у всьому світі не знайти достатньо яскравих образів, гідних прикрасити кумира, з поривами серця в його шаленому прагненні вирватися з грудей, аби стати подушкою для ніг коханої? Ви, божественна маркізо, визнали, що я палко виражаю любов на сцені — це тому, що я ніколи не дивлюся на актрису, линучи думкою далі, до найвищої досконалості, до прекрасної, благородної, розумної дами, такої, як ви, пані,— її одну я бачу й люблю під іменами Сільвії, Дораліси, Ізабелли...
Кажучи це, Леандр — актор надто досвідчений, аби забути, що слова слід супроводити жестами — нахилився до маркізиної руки й покривав її палкими поцілунками.
