Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Геть!

Взявши до відома обіцянку, розгромлена команда миттю зникла — ці бандити, аж ніяк не лякливі од природи, боялися молодого герцога.

Коли бідолахи вийшли, Валомбрез, нічого не кажучи, повалився на подушки, і Відаленк не порушував його мовчання. Бурхливі думки одна за одною мчали в голові герцога, мов чорні хмари, гнані вітром у грозовому небі. Йому хотілося підпалити заїзд, викрасти Ізабеллу, вбити капітана Фракаса, кинути в воду всю трупу комедіантів. Уперше в своєму житті він натрапив на опір! Його наказ не виконано! Нікчемний комедіант не боїться його! Цей театральний капітан побив його слуг і примусив їх тікати! На саму думку про це гордість його повставала, він був просто ошелешений. Виходить, хтось може опиратися йому? Потім герцог згадав, що й у нікчемної дівки, бродячої комедіантки, ляльки, яку щовечора може оевистати перший-ліпший заброда, він не зміг добитися прихильного погляду, навіть заявившись до неї в розкішному вбранні, усипаний діамантами, в чарівній принадності, в усьому блиску свого становища і своєї пишноти,— він, кого з усмішкою на устах приймали принцеси, перед ким мліли від любові герцогині, хто ніколи не знав відмови. Валомбрез люто скреготав зубами, й рука його конвульсивно м'яла прекрасний білий атласний камзол, якого він ще не скинув, жужмила, наче герцог хотів покарати його за те, що не допоміг йому здійснити підступні наміри.

Потім він схопився, кивнув на прощання своєму другові Відаленку і, не доторкнувшись до поданої вечері, пішов у свою спальню, але сон тої ночі так і не прийшов до пього.

Захоплений радісними думками про Серафіну, Відаленк пе завважив, що вечеряє сам, і їв усе з чудовим апетитом. Потім, заколисаний любострасними мріями все про ту ж молоду акторку, він заснув і спав непросипно аж до ранку.

А Сігоньяк, Ірод і Скапен, прийшовши в заїзд, застали всіх інших акторів у великій тривозі. Крики "Бий його! Бий!" і гамір бійки долинули в нічній тиші до слуху Ізабелли та її товаришів. Дівчина мало не зомліла й була б упала, якби Блазіус не підтримав її. Біла, як крейда, уся тремтячи, вона стояла на порозі своєї кімнати — ждала новин. Побачивши, що Сігоньяк цілий і неушкоджений, вона тихенько скрикнула, здійняла руки до неба, потім опустила їх, обхопивши юнака круг шиї, і рухом, повним чарівної сором'язливості, сховала обличчя на його грудях; одначе тут же, опанувавши своє почуття, розімкнула обійми і відступила на кілька кроків, знову така ж стримана, як завжди.

— Вас хоча б не поранено? — ніжно мовила Ізабелла.— Було б страшенно жаль, якби через мене з вами сталося щось лихе. Але ж яка це необережність! Виступити проти герцога, злобного красеня з поглядом і гордістю Люципера 2, і все це заради такої бідної дівчини, як я! Ви нерозважливі, Сігоньяк; ви тепер такий же актор, як і ми, і вам треба навчитися терпіти навіть грубощі.

— Я ніколи нікому не дозволю ображати в моїй присутності чарівну Ізабеллу,— відповів Сігоньяк,— хоча й ношу на лиці маску театрального капітана.

— Добре сказано, капітане! — озвався Ірод.— Добре сказано, а ще лучче зроблено. їй же богу! Які сильні удари! Тим шельмам пощастшГо, що шпага покійного Матамора тупа, а то б ви їх порозрубували від голови до п'ят, як робили мандрівні лицарі із сарацинами та перелесниками.

— Ваш дрючок працював не гірше за мою рапіру,— так само люб'язно відказав Сігоньяк.— І совість у вас може бути спокійна, бо цього разу ви били аж ніяк не невинних немовлят.

— Що ні, то ні,— згодився Тиран, усміхаючись у свою широку чорну бороду.— То був цвіт каторги, сущі негідники!

— Людям поряднішим, треба визнати, така робота й не до лиця,— зауважив Сігоньяк.— Одначе не забудьмо ж про героїзм нашого славного Скапена, який бився й переміг тільки тією зброєю, що дала йому природа.

Скапен кумедно набундючився, наче надувся від похвали, приклав руку до серця, опустив очі й низько, з забавною смиренністю вклонився.

— Я б теж пішов з вами,— озвався Блазіус,— але від старості у мене трясеться голова, і єдине, що я тепер можу, це, взявши в руку склянку, воювати з пляшками та глечиками.

Було вже пізно, і актори, поговоривши, розійшлися по своїх кімнатах; тільки Сігоньяк іще трохи походив по галереї, думаючи про своє: актор помстився на своїх кривдниках, а дворянин — ні. Може, йому треба скинути маску, яка приховує його обличчя, назвати своє справжнє ім'я, наробити розголосу, навіть накликавши тим на своїх товаришів гнів молодого герцога? Звичайна обережність казала "ні", а честь рішуче твердила: "так". Барон не міг опиратися цьому владпому голосу і, подумавши, рушив до Зербіни-ної кімнати.

На тихенький стук двері прочинились, а коли він назвав себе — розчинилися навстіж. У кімнаті яскраво горіло світло; багаті свічники з рожевими свічками стояли на столі, накритому цвітастою скатертю, в срібному посуді парувала вишукана вечеря. Дві куріпки в золотистій кірочці сала лежали посеред викладених кружком скибочок помаранчі; тут же був ще й холодець з білого м'яса, і пишний пиріг з рибною начинкою — мистецький витвір добродія Біло. У кришталевій, із золотими квіточками карафці іскрилося вино такого кольору, як рубін, а до пари йому — така сама карафка з вином іншого кольору — як топаз. Стіл був накритий на двох, і, коли Сігоньяк увійшов, маркіз де Брюйєр саме піднімав повний келих, збираючись випити за здоров'я Зербіни; ©чі його палали від подвійного сп'яніння — од пустотливої Субретки, яка ніколи ще не була така знадлива, і од вина, бо маркіз був певен, що без Церери та Бахуса Ве-нера замерзає3.

Зербіна прихильно кивнула Сігоньякові, поєднуючи в тому привітанні фамільярність актриси щодо свого товариша з повагою жінки до дворянина.

— Дуже приємно, що ви провідали нас у цьому гніздечку любові,— сказав маркіз де Брюйєр.— Сподіваюся, ви не побоїтесь порушити нашу самотність і повечеряєте з нами? Жак, поставте прибор.

— Приймаю ваше ласкаве запрошення,— відповів Сігоньяк,— не тому/що хочу їсти, а просто, щоб не заважати вашій вечері, бо ніщо так не псує апетиту, як присутність когось, хто сам не їсть.

Жак підсунув крісло, й барон сів у нього — навпроти маркіза і поряд із Зербіною. Де Брюйєр відрізав йому крильце куріпки й налив його келих, нічого, як людина світська, не питаючи, хоч він і здогадувався, що тільки важливе діло могло привести до них барона, звичайно дуже стриманого і відлюдкуватого.

— Як вам це вино, подобається, чи, може, краще білого?— поцікавився маркіз.—Я п'ю, і те, й друге, щоб їм не обидно було.

— Я п'ю дуже мало,— відказав Сігоньяк,— від природи такий, та й не звик. Отож мені достатньо цього червоного. Але я дозволив собі в цей непідходящий час проникнути у схованку вашої любові не для того, щоб потрапезувати. Маркізе, я прийшов просити вас про послугу, в якій дворянин дворянинові ніколи не відмовляє. Панна Зербіна, певно, розповідала вам, як герцог де Валомбрез тягнувся рукою до Ізабеллиних грудей, неначе хотів там приклеїти мушку; це гидкий, брутальний і негідний вчинок, його ніщо не виправдує, бо там не було ні кокетства, ні найменшого заохочення з боку скромної і чемної дівчини, яку я глибоко поважаю.

— Вона заслуговує на це,— втрутилася Зербіна.— Як жінка і її подруга, я не можу сказати про неї нічого поганого, навіть якби й хотіла.

— Я,— розповідав Сігоньяк далі,— зупинив руку герцога, і гнів його вилився в лайки та погрози, на які я, ховаючись під маскою Матамора, відповів йому з глузливим спокоєм. Герцог пригрозив, що накаже своїм лакеям побити мене; і справді, оце щойно, коли я повертався, йдучи темною вуличкою, в готель, на мене накинулось четверо негідників. Двох із тих пройдисвітів я провчив шпагою, ударивши плазом; Ірод і Скапен чудово впоралися ще з двома. Герцог думає, що має діло з нікчемним комедіантом, а під личиною цього комедіанта виступає дворянин, тож завдана кривда не може лишитися без покарання. Ви, маркізе, мене знаєте; хоча досі ви й поважали мою таємницю, але вам відомо, хто були мої предки, і ви можете потвердити, що кров Сігоньяків з тисячолітньої давнини благородна й чиста, не осквернена нерівними шлюбами, і ніхто з цього роду ніколи не допускав, щоб на гербі його була хоча б малесенька пляма.

— Бароне де Сігоньяк,— мовив маркіз, уперше називаючи гостя його справжнім іменем,— я своєю честю засвідчу перед ким завгодно, що ваш рід — старовинний і благородний. Паламед де Сігоньяк уславився ще в першому хрестовому поході, в який він повів сотню списників на кораблі, спорядженому за його власні кошти. Чимало дворян, котрі нині пишаються своєю знатністю, в той час не були навіть щитоносцями. Він був другом Гуго де Брюйєра, мого предка, обидва навіть спали в одному наметі, як бойові побратими.

При цих славних спогадах Сігоньяк підвів голову; він відчув, що в ньому живе душа предків, і Зербіна, дивлячись на нього, була вражена своєрідною, так би мовити, внутрішньою красою, яка наче полум'ям осяяла звичайно смутпе баронове обличчя.

"У цих дворян такий вигляд,— подумала Субретка,— наче вони походять із стегна самого Юпітера; тільки що — їхня гордість одразу стає дибки, вони не можуть, як прості люди, стерпіти кривду. А все одно, якби барон подивився на мене отакими очима, я б, не вагаючись, зрадила задля нього маркіза. Цей юний Сігоньяк весь палає героїзмом!"

— Якщо ви так думаєте про мій рід,— звернувся барон до маркіза,— то не відмовитесь передати від мого імені герцогові де Валомбрезу виклик натгуель?

— Я зроблю це,— відповів маркіз поважним і урочистим тоном, який трудно було й уявити при його веселій вдачі.— Що більше, я до ваших послуг як секундант. Завтра ж побуваю в домі Валомбреза. Молодий герцог хоча й зухвалий, проте не боягуз, і, взнавши ваше справжнє звання, не прикриватиметься своєю знатністю. Та досить уже про це. Не набридаймо Зербіні своїми чоловічими чварами. Я бачу, її пурпурові губи мимоволі кривляться,— хай же краще вони не в позіханні показують нам перлисті зубки, а в усмішці. Ну ж бо, Зербіно, веселіше, і налийте ще баронові.

Субретка зробила це з такою грацією та вправністю, що навіть Геба, наливаючи богам нектар, не перевершила б її. Все, що робила Зербіна, вона робила добре.

Більше до кінця вечері про те вже не було мови.