Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Якщо хочете, ви зможете там зійти. Я вас не затримуватиму. Я тільки прошу вислухати мене. Дайте ж мені сказати вам усе!

Керрі, здавалось, не слухала його. Вона відвернулась до вікна, за яким чорніла ніч. Поїзд рівно мчав через поля й переліски. Довгі, тужні свистки лунали щоразу, коли поїзд наближався до відлюдних лісових переїздів.

До вагона ввійшов кондуктор перевіряти квитки у кількох пасажирів, які сіли в Чікаго. Він наблизився до Герствуда, і той простяг квитки. Керрі вся кипіла, проте навіть не поворухнулася, не звела очей.

Коли кондуктор пішов, Герствуд відчув велику полегкість.

— Ви сердитесь на мене за те, що я обдурив вас, — заговорив він. — Це вийшло не навмисне, Керрі, життям присягаюся. Я не міг інакше. Я не міг жити без вас із тієї хвилини, як вперше вас побачив.

Він і не згадував про свою останню брехню, так наче це була дрібниця, не варта уваги. Він прагнув переконати її, що його дружина не може бути для них перешкодою. Що ж до викрадених грошей, то він постарався викинути з голови самий спогад про них.

— Не смійте говорити зі мною! — сказала Керрі.— Я вас ненавиджу! Залиште мене! На першій же станції я зійду.

Говорячи, вона вся тремтіла від хвилювання і обурення.

— Гаразд, — відповів він. — Але вислухайте ж мене! Після всього того, що ви говорили про ваші почуття до мене, ви могли б принаймні вислухати мене. Я не хочу заподіяти вам нічого лихоїго. Коли ви захочете повернутись, я вам дам грошей на дорогу. Я тільки хочу вам одне сказати, Керрі: думайте про мене, що хочте, але ви не можете заборонити мені кохати вас!

Він кинув на неї погляд, сповнений ніжності, але відповіді не було.

— Ви вважаєте, що я вас підло дурив… Але це не так. Це було ненавмисне. З дружиною у мене все скінчено. Вона не має вже на мене ніяких прав. Я її ніколи більше не побачу. Ось чому я сьогодні тут, з вами. Ось чому я вас забрав із собою.

— Ви сказали, що Чарлі поранений! — гнівно вигукнула Керрі.— Ви обдурили мене… Ви весь час тільки те й робили, що мене обдурювали, а тепер хочете присилувати мене тікати з вами!

Вона була така збуджена, що знов підвелася і спробувала пройти повз нього. Цього разу він не заважав їй, і вона пересіла на інше місце. Він теж пересів до неї.

— Не тікайте від мене, Керрі,—сказав він лагідно. — Дозвольте мені пояснити вам усе. Ви тільки вислухайте, і тоді ви мене зрозумієте. Я вам кажу, моя дружина для мене — ніщо. Вона вже багато років для мене не існує, інакше я б не шукав зближення з вами. Я доб'юся розлучення, і то чим скоріше. Я її ніколи більше не побачу. З цим у мене скінчено назавжди. Ви для мене єдина в світі. Якщо тільки ви будете зі мною, я ніколи й не гляну ні на яку іншу жінку.

Керрі слухала, збентежена до краю. Слова його звучали щиро, незважаючи на все, що він зробив. В його голосі, в усій поведінці почувалась палка пристрасть, яка не могла не вплинути на неї… Але ж вона не бажає й знати його. Він одружений, він уже обдурив її один раз, тепер обдурив знову — він страшна людина!

А проте була в ньому та відвага й сила, які ваблять жінку, особливо коли вона вірить, що причина всьому — любов до неї…

А тим часом що далі мчав поїзд, то неначе тяжче ставало їй знайти якусь раду в цій безвиході. Колеса швидко котилися вперед, чимраз нові місця з'являлись і зникали з очей, а Чікаго лишався все далі й далі позаду. Керрі почувала, що її несе хтозна-куди, що паровоз мчить без зупинок до якогось дуже далекого міста. То їй хотілося плакати, кричати, кликати на допомогу, то починало здаватись, що це марна річ — роби що хоч, допомоги нізвідки чекати. А Герствуд тим часом шукав таких виразів, які дійшли б до її серця і пробудили в ній приязнь до нього.

— У мене просто все так склалося, що мені не лишалось нічого іншого.

Керрі ніби й не чула.

— Коли я побачив, що ви не будете зі мною, поки я не зможу одружитися з вами, я вирішив кинути все і виїхати геть разом з вами. Я перебираюсь зараз в інше місто, гадаю побути трохи в Монреалі, а потім ми поїдемо, куди ви схочете. Скажіть тільки слово, і ми поїдемо в Нью-Йорк і будемо там жити.

— Я не хочу вас і знати, — промовила Керрі. — Я хочу зійти з цього поїзда. Куди він їде?

— У Детройт, — відповів ГерстБуд.

— Ох! — скрикнула Керрі з мукою в голосі. Така далечінь ніби ще збільшувала безвихідь.

— Невже ви не поїдете зі мною? — опитав він таким тоном, немов вона й справді могла ту ж мить залишити його самого. — Вам нічого не доведеться робити, ви тільки подорожуватимете зі мною. Я від вас нічого не вимагатиму. Ви побачите Монреаль і Нью-Йорк, а потім, якщо не схочете лишитись, зможете повернутись. Це ж краще, ніж повернутись негайно.

У цих словах Керрі вперше вловила щось прийнятне для себе. Здавалось, він говорив серйозно, хоч вона й не була певна, що він справді погодився б відпустити її. Монреаль і Нью-Йорк! Вона вже зараз мчить до нових, незнаних країв і зможе побачити їх, якщо захоче… Вона замислилась, нічим одначе не виказуючи своїх думок.

Герствудові здалося, що вона почала виявляти поступливість, і він подвоїв свої зусилля.

— Подумайте тільки, чого я зрікся, — казав він. — Я вже ніколи не зможу повернутися в Чікаго. Тепер мені доведеться залишитись зовсім самотньому, якщо ви не поїдете зі мною. Не може ж бути, щоб ви покинули мене, Керрі!

— Не смійте говорити зі мною, — гостро відмовила Керрі.

Герствуд на часинку замовк.

Керрі відчула, що поїзд починає сповільнювати рух. Настав час діяти, якщо вона справді збирається щось робити. Вона неспокійно ворухнулась.

— Не кидайте мене, Керрі! — промошів Герствуд. — Якщо ви коли-небудь хоч трошки мене любили, їдьмо зі мною, ми почнемо нове життя. Я все зроблю, що ви захочете. Я одружуся з вами або відпущу вас назад. Дайте собі час подумати. Я б не повіз вас із собою, якби не любив. Кажу вам, Керрі, як перед богом, я не можу жити без вас. І не житиму!

В благанні його почувалась така сила й пристрасть, що Керрі глибоко зворушилась. Всежеруще полум'я палало в ньому. Він любив її так сильно, що й подумати не міг відмовитися від неї в цю тяжку для нього хвилину. Він рвучко схопив її руку і стиснув, вкладаючи в цей потиск всю силу благання.

Поїзд уже зовсім повільно минав вагони на запасній колії. Стояла темна, похмура ніч. Кілька краплин упало на віконну шибку — починався дощ. Керрі сиділа розгублена, не можучи ні на що зважитись, вагаючись між рішучістю і безпорадністю. Поїзд спинився. Герствуд все благав її, вона мовчки слухала. Паровоз трохи подав назад, потім настала тиша.

У своєму розгубленні Керрі нездатна була поворухнутись. Хвилини минали, вона все вагалась, а він не переставав благати.

— А ви пустите мене назад, якщо я схочу повернутись? — спитала вона нарешті так, ніби була тепер господинею становища, а він цілком від неї залежав.

— Ну аякже! — відповів він, — Ви самі знаєте.

Керрі вислухала його з виглядом людини, що дарує умовне помилування. Їй уже здавалося, що справа цілком у її руках.

Поїзд знову мчав уперед. Герствуд змінив тему розмови.

— Ви, мабуть, дуже стомилися? — спитав він.

— Ні,— відповіла вона.

— Дозвольте мені взяти для вас місце в спальному вагоні.

Вона похитала головою, хоч, незважаючи на пережитий страх і обурення, знов відчула те, що завжди так цінувала, — його дбайливість.

— О, прошу вас, — наполягав він, — вам там буде куди краще.

Вона знов похитала головою.

— Дозвольте, я хоч підкладу вам моє пальто, — сказав він підводячись і, згорнувши своє літнє пальто, примостив його так, щоб їй можна було зручно спертися головою.

— Ось так, — сказав він ніжно. — А тепер постарайтесь трохи відпочити.

Герствуд ладен був розцілувати її за те, що вона піддалася на його умовляння. Сівши поруч неї, він замислився на хвилину.

— Здається, розходиться дощ, — промовив він.

— Схоже на те, — відгукнулась Керрі.

Вона почала заспокоюватись під шум дощових краплин, що їх рвачкий вітер кидав у вікна поїзда, невтримного в своєму шаленому бігові крізь темряву назустріч новому світові.

Герствуд поздоровив себе з тим, що йому пощастило трохи заспокоїти Керрі, однак це була для нього лише тимчасова полегкість. Тепер, коли її опір було зламано, він знов поринув у думки про вчинену помилку.

Його становище було особливо прикре тим, що він зовсім не хотів тієї мізерної суми, яку вкрав. Ні ця, ні будь-яка інша сума не могла б компенсувати так нерозважно втрачене становище. Ці гроші не могли повернути йому друзів, добру славу, власний дім і сім'ю, навіть Керрі,— в таких стосунках, у яких він сподівався бути з нею. Він був віднині ВИКИНУТИй з Чікаго, злегКОГО, ПРИЄМНОГО, ЗВИЧНОГО існування. Він сам себе пограбував, позбавив поважного становища, веселого товариства, приємних вечорів. І заради чого?

Що більше він про все це думав, то нестерпніші ставали ці думки. Він почав навіть міркувати, як би спробувати вернута все назад. Він віддасть цю жалюгідну суму, вкрадену вночі, і все пояснить. Можливо, Мой зрозуміє. Можливо, йому пробачать, дозволять повернутись.

Близько полудня поїзд під'їхав до Детройта, і Герствуд почав дуже нервуватись. Його, мабуть, уже розшукують. Треба думати, що поліцію всіх великих міст оповіщено, і агенти підстерігатимуть його. Йому пригадалися різні вигадки, коли злочинців було спіймано, і від цих думок він почав' важко дихати і навіть трохи зблід. Він раптом відчув, що не знає, де діти руки, і одвернувся до вікна, удаючи, ніби його там щось дуже цікавить, та постукуючи ногою об підлогу.

Керрі помітила його хвилювання, але нічого не сказала. Вона не уявляла собі, яка серйозна була справжня причина того настрою.

Герствуд згадав, що треба було спитати, чи не йде цей поїзд прямо до Монреаля або якогось іншого міста в Канаді. Можливо, вдалося б виграти час.

Він схопився й побіг шукати кондуктора.

— Скажіть, чи не йде частина вагонів на Монреаль? — спитав він.

— Так, сусідній спальний іде до Монреаля.

Герствуд хотів розпитатися докладніше, але вирішив, що це необережно і що краще про все дізнатися на вокзалі.

Поїзд підійшов до станції, пихкаючи і гуркочучи.

— Я думаю, що нам найкраще їхати одразу просто до Монреаля, — звернувся Герствуд до Керрі.— Я одразу піду і дізнаюся, які є поїзди і коли вони відходять.

Він дуже нервувався, проте якомога силкувавсь хоч зовні зберігати спокій.