Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Незабаром закоханого охопив сумнів: настирлива думка непокоїла його, хоч він гнав її від себе як невдячну і навіть блюзнірську. Освідчення було надто одверте і не досить тактовне, що не в'язалося з тією несміливою соромливістю, якою, заполонений високим романтичним почуттям палкого кохання, юнак досі наділяв графиню Ізабеллу. Однак ледве ця неприємна думка закралася йому в голову, він поспішив придушити її, як роздушив би ненависну гадюку, що прокралася б у його ліжко. Чи яі йому, ощасливленому, задля кого графиня спустилася з своєї висоти, — чи ж йому докоряти її за цю поблажливість, без якої він не наважився б і очей підвести на неї? Хіба її сан і походження не давали їй права порушити заведені правила, за якими жінка мусить мовчати, доки її коханий не висловиться першим? До всіх цих сміливих і, на його думку, неспростовних доводів його гонор міг би приєднати ще одне марне міркування, яке він навіть у думці не міг висловити одверто, а саме: чи не виправдують достойності коханого мужчини поведінку закоханої дами, коли вона відступає трохи від загальновизнаних правил. І, нарешті, він міг сказати, як Мальволіо[201], що такі випадки є в літературі. Молодий, без майна і прав, зброєносець, про якого Квентін щойно читав, був такий самий бідний дворянин, як і він. А проте великодушна угорська принцеса без вагання висловила йому істотніші доводи свого кохання, ніж записка, яку Квентін щойно одержав:
Тебе вітаю, бо про тебе мрію,
На тебе покладаю я надію,
Коханий мій, мій зброєносцю любий,
Чиї волію цілувати губи.
А далі в цій самій історії сам король Угорщини визнає, що:
Здобули честь собі й володіння
Пажі простії після одружіння.
Отже, кінець кіпцем, Квентін від усього щирого серця примирився з тим, що графиня наважилася на такий сміливий вчинок, завдяки якому він досягне найвищого щастя.
Але після цього ще гірший сумнів закрався йому в душу. Наскільки було відомо Квентінові, зрадник Хайреддін перебував чотири години в покоях графинь, і, беручи до уваги натяки цигана, що від нього залежить дальша доля Квентіна Дорварда, чому не припустити, що все це влаштував він? А коли так, то чи не використав такий негідник це для якоїсь своєї зради, — можливо, для того, щоб виманити Ізабеллу з замку достойного епіскопа? Все це слід було якнайкраще обміркувати, бо Квентін, відтоді як циган зухвало визнав свою зраду, відчував до нього таку огиду, що, на його думку, все, пов'язано з ним, мусило неодмінно закінчитися безчестям або нещастям.
Ці розмаїті думки проносилися в голові Квентіна, як чорні хмари, затьмарюючи чудовий краєвид, намальований його фантазією. Цієї ночі він не міг заснути. На світанку він уже був у саду, куди тепер ніхто не забороняв йому ні входити, ні виходити, бо він мав на капелюху перо умовленого кольору. Минуло дві години, однак ніщо не свідчило про те, що його появу помічено. Раптом він почув звуки лютні; одразу після цього розчинилося вікно просто над тією хвірткою, через яку Марта впускала Хайреддіна, і в ньому в усій своїй дівочій вроді з'явилася Ізабелла. Побачивши Дорварда, вона привітала його чемно й несміливо, а коли він відповів їй глибоким, багатозначним поклоном, уся спалахнула, миттю зачинила вікно й зникла.
Сонячне світло й відкрита місцевість не могли б виявити істину з більшою наочністю! Правдивість цієї записки було підтверджено. Залишалося тільки терпеливо ждати, що буде далі, але про це прекрасна авторка листа навіть не натякнула йому. А втім, можна було і почекати. Адже ніяка небезпека не загрожувала графині Ізабеллі: вона жила тепер у добре укріпленому замку під заступництвом володаря, владу якого однаково поважали і духовні і світські люди. В захопленого зброєносця не було поки що приводу проявляти свою відвагу. Треба було лише бути напоготові й виконувати її накази, як тільки вони стануть відомі йому. Але доля закликала його до дії раніше, ніж він сподівався.
Увечері, на четверту добу свого перебування в Шонвальді, Квентін наказав ранком відіслати до двору Людовіка останнього солдата із загону, який супроводив його в подорожі, з листами до свого дядька й лорда Крофорда. В цих листах шотландець відмовлявся служити надалі французькому королеві, посилаючись на зраду, на яку він наражався через таємні накази, дані Хайреддінові; цього вимагали його честь і безпека. Покінчивши з цією справою, ліг спати, заполонений рожевими думками, що звичайно витають над ліжком юнака, який щиро кохає й гадає, що на його кохання так само щиро відповідають.
Але спи Квентіна, що були спершу навіяні щасливими мріями, з якими він заснув, далі зробилися страшними.
Він прогулювався з графинею Ізабеллою коло спокійного озера, такого, які бувають в його рідних долинах. Він говорив їй про своє кохання так, немовби поміж ними для цього почуття не було ніяких перешкод, а вона, слухаючи його, червоніла й усміхалася, вона, авторка листа, якого він удень і вночі носив біля свого серця, здавалося йому, і не могла слухати його інакше. Але раптом картина змінилася. Замість літа настала зима, замість тихої погоди зчинилася буря. Вітри й хвилі забушували, забурхали з таким ревом, немовби демони води й повітря розпочали між собою страшний бій. Бурхливі води перегородили закоханим путь і вперед і назад, а буря, що дедалі посилювалася, штовхала їх одне до одного. Почуття неминучої загибелі охопило юнака, і він прокинувся.
Хоч сон і зник, поступившись місцем перед дійсністю, але шум, який, очевидно, був причиною цього сну, все ще лунав наяву.
Першим рухом Квентіна було сісти в постелі й прислухатися. Шум не вщухав. Справді, ця буря перевершувала найлютіші громовиці Гремпієнських гір. За хвилину вже було ясно, що це лютувала не розгнівана стихія, а розгніваний натовп.
Квентін схопився з ліжка й глянув у вікно. Воно виходило в сад, а там поки що все було спокійно. Проте, розчинивши раму, він почув крики, які долинали сюди, і збагнув, що численний і грізний ворог обложив замок і йшов тепер на штурм. Квентін кинувся до зброї і проворно, наскільки це можливо в темряві, одягся й почав збирати обладунок, коли хтось тихенько постукав у двері. Очевидно, Квентін загаявся з відповіддю, бо легкі двері затріщали, піддалися натиску, і в кімнату вдерся Магрібін Хайреддін, якого неважко було пізнати з його своєрідної вимови. В руках у нього була склянка; він доторкнувся до неї запаленим ґнотом, і в ній спалахнуло полум'я, яким він засвітив ліхтарик, витягши його з за пазухи.
— Ваша доля тепер у ваших руках, сказав ній енергійно замість привітання, — і залежить від вашої рішучості.
— Падлюко! — крикнув Квентін. — Нас оточує зрада, а де зрада, там і ти мусиш бути.
— Ви з глузду з'їхали, — відповів Магрібін. — Я зраджую лише тоді, коли мені це корисно, а яка ж мені користь зраджувати вас, якщо мені вигідніше, щоб ви були цілі й незаймані? Послухайте хоч на хвилинку розумного слова, коли ви ще здатні на це, бо потім воно пролунає у ваших вухах похоронним дзвоном. Льєжці повстали… Гійом де ля Марк з своєю бандою очолив їх. Коліт б епіскоп міг оборонятися, все одно він не вистояв би проти люті й численності ворогів. Хто тут чинитиме опір? Якщо хочете врятувати графиню й свої надії, йдіть за мною. Кажу вам від імені тієї, яка прислала вам діамант з трьома леопардами на ньому!
— Веди мене! — вигукнув Квентін. — Для неї я готовий на будь-яку небезпеку.
— Я влаштую все так, — сказав циган, — що не буде ніяких небезпек, коли ви не втручатиметеся в те, що вас не обходить. Бо справді, хіба вам неоднаково, хто кого порішить: епіскоп свою паству чи паства свого пастиря? Ха-ха-ха! Йдіть за мною, але будьте обережні: приборкайте свою хоробрість і покладіться на мою розважливість. Настав час поквитатися з вами, і ви матимете графиню за жінку… Отже, за мною!
— Я йду, — відповів Квентін, витягуючи з піхов свій меч, — але коли помічу хоч тінь якоїсь зради, твоя голова розлучиться з тілом і відлетить на три туази!
Бачачи, що Квентін одягнений і озброєний, циган, не кажучи більше ні слова, кинувся вниз сходами і незабаром кількома боковими ходами вивів шотландця в сад. Поки вони були в замку, до них майже не доносився шум зовні і панував цілковитий морок, але коли вони вибігли в сад, шум, що долинав з іншого боку замку, і крики стали вдесятеро голосніші. Тепер можна було розібрати бойові кличі обложників: "Льєж! Льєж! Вепр! Вепр!" — і непевні, переривчасті вигуки: "Пресвята діво, за нашого папа епіскопа", застуканих зненацька захисників єпіскопського замку.
Але, незважаючи на свою войовничу вдачу, на цей раз Квентін Дорвард був байдужий до битви. Він думав тільки про долю Ізабелли де Круа, котра, як він мав підстави гадати, буде жахливою, коли графиня потрапить до рук лютого й розбещеного розбійника, що саме цієї хвилини вдирався у ворота замку. Квентін примирився навіть із тим, що циган подає йому допомогу, як іноді безнадійно хворі не відмовляються від шарлатанських ліків. Він покірно йшов за ним через сад, твердо вирішивши слухатися цигана, але проколоти його серце чи відтяти голову, тільки-но помітить хоч тінь зради. Хайреддін, здавалося, також розумів, що життя його висить на волосинці, бо, як тільки вони вийшли в сад, стримувався від своїх звичайних жартів і кривлянь і, здавалося, заприсягся поводитися скромно, мужньо й рішуче.
Напроти тих дверей, що вели до покоїв графинь, за сигналом Хайреддіна з'явилися дві жіночі постаті, закутані в чорні шовкові покривала, які й донині носять жінки в Нідерландах. Квентін узяв одну з них під руку. Жінка затремтіла й так сперлася на нього, що, напевне, дуже заважала б утечі, коли була б трохи опасистіша. Циган узяв за руку другу жінку й попрямував до хвіртки в мурі, що виходила в рів. Там, як пам'ятав Квентін, був човен для переправи, яким нещодавно скористався Хайреддін, вийшовши з замку.
Переїжджаючи через рів, вони почули шалений галас і переможні крики, які свідчили, що обложники, очевидно, вдерлися в замок. Ці крики так схвилювали Квентіна, що він, не стримавшись, вигукнув:
— Коли б душа моя й тіло не були віддані на виконання мого теперішнього обов'язку, я неодмінно повернувся б назад у замок, щоб оборонити доброго гостинного епіскопа, і примусив би замовкнути кілька горлянок цих розбійників, які тільки й думають про заколоти та пограбування.
Дама, рука якої ще була в його руці, коли він це вимовив, потиснула її злегка, ніби бажаючи сказати цим, що тут його захист потрібен не менше, ніж там, за мурами Шонвальду.
