Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Невже цей єретик-волоцюга ї досі був у графинь де Круа? І чому він так довго був у них? Ця думка так мучила Дорварда, що він вирішив будь-що теж добитися побачення з дамами, щоб розказати їм про віроломство Хайреддіна і попередити про небезпеку, яка загрожувала їхньому покровителеві епіскопу з боку заколотників міста Льєжа.
З цією думкою він увійшов у замок через головні ворота і побачив, що у великій залі вже обідали; за столом сидів весь почет епіскопа, його домашні служники і кілька чужоземців, які не належали до вищої знаті. На верхньому кінці столу було залишено місце для нього поруч з капеланом епіскопа, який хоч і привітав Квентіна латинським прислів'ям: "Sero venienlibus ossa"[198], але подбав, щоб йому поклали побільше смачної страви, ніби бажаючи довести, що все це жарт, який вік не збирається перетворити в дійсність; на батьківщині Квентіна в такому випадку казали, що треба жарт зробити не жартом або принаймні таким жартом, щоб він не був несмачний[199].
Щоб якось виправдатися за те, що він спізнився на обід, і не здаватися невихованим, Квентін коротко розповів про переполох, який зчинився від його появи в місті, коли в ньому впізнали лучника гвардії Людовіка, і жартома додав, що його ледве врятував від натовпу один огрядний льєжський громадянин із своєю дочкою.
Але всі присутні надто зацікавилися його оповіданням, щоб оцінити його жарти. Всі перестали їсти, слухаючи його, а коли він закінчив, за столом запанувала урочиста мовчанка. Це мовчання порушив мажордом епіскопа, сказавши тихим меланхолійним голосом:
— Господи, чого б тільки я не віддав, щоб швидше побачити цю сотню бургундських пікінерів!
— Однак чому ви так чекаєте на неї? — спитав Квентін. — У вас тут багато справжніх солдатів, а ваші вороги — цо тільки безладна юрба городян, яка, побачивши ваш прапор і озброєних людей, одразу кинеться тікати.
— Ви не знаєте льєжців, — відказав капелан. — Недарма їх, як і гентців, вважають за найлютіших бунтівників в усій Європі. Герцог Бургундський двічі приборкував їхні бунти проти епіскопа і карав з усією суворістю: позбавляв їх привілеїв, забирав прапори й обтяжував новими податками, які досі не поширювалися на них, як на громадян вільного міста імперії[200]. Останнього разу, коли він розбив їх у кривавому бою при Сен-Троні, загинуло від меча й потонуло під час втечі майже шість тисяч льєжців. А після цього, щоб надалі позбавити їх можливості бунтувати, герцог Карл відмовився вступити до міста через відчинені ворота, а наказав розламати мур на сорок ліктів завширшки і на чолі свого рицарства в'їхав через цю проломину у Льєж як переможець з опущеним забралом і списом напереваги. Самі льєжці казали тоді, що коли б не його батько, герцог Філіпп Добрий, то Карл, який звався тоді графом Шаралуа, зруйнував би їхнє місто дощенту. І ось тепер, незважаючи на свіжі спогади про все це, не замурувавши проломини й майже не поповнивши своїх арсеналів, вони, ледве побачивши шапку лучника, готові знову зчинити заколот. Хай бог просвітить їх! Але я побоююся, що станеться кривава сутичка між непокірним народом і запальним государем. Як на мене, то я бажав би для нашого прегарного й милостивого епіскопа, може й не такого високого, але зате безпечнішого становища, бо тепер його митра підбита не горностаєм, а колючками. Все це я навмисне кажу вам, пане чужинцю, щоб ви зрозуміли, яке небезпечне місце цей замок Шонвальд, і, якщо ваші справи не затримують вас тут, то якнайшвидше втікайте звідси. Гадаю, що ваші дами теж поділяють мою думку, бо вони відіслали одного свого слугу до Франції з листами, де, без сумніву, повідомляють короля про свій намір шукати безпечнішого притулку.
Розділ XX ЗАПИСКА
Ходи — ти будеш тим,
ким хочеш бути.
А якщо ні, то я
тебе побачу серед слуг,
негідних торкнутися пальців фортуни.
Шекспір. "Дванадцята ніч"
Коли вже пообідали, капелан, котрому припало до вподоби товариство Квентіна Дорварда, і, мабуть, бажаючи довідатися від нього про подробиці ранкової пригоди, провів його до віддаленого покою, вікна якого з одного боку виходили в сад. Побачивши, що його гість чомусь позирає весь час у вікно на сад, він запропонував зійти з ним туди й помилуватися з цікавих чужоземних рослин, якими епіскоп засадив свої квітники.
Квентін відмовився, щоб не бути настирливим, і сказав, що вранці йому зробили там зауваження. Капелан усміхнувся й відповів, що справді раніше забороняли стороннім особам відвідувати єпіскопський сад.
— Але то було давно, — додав він, знову всміхаючись, — коли наш шановний отець був ще вельможним молодим прелатом і мав не більше тридцяти років і коли багато прекрасних дам приїжджали в замок, щоб дістати тут духовну втіху. Звичайно, — додав капелан, усміхаючись і опустивши очі чи то з скромності, чи з лукавства, — цим прекрасним грішницям, яких завжди поміщали в покоях, де тепер мешкає благородна каноніса, треба було десь дихати свіжим повітрям, не піддаючи себе риску зустріти сторонніх осіб. Але останніми роками ця заборона, хоч формально й не скасована, вже втратила свою силу і лишається тільки як пережиток в уяві старого воротаря. Коли вам завгодно, ми зараз зійдемо й подивимося, чи справді там хтось гуляє.
Для Квентіна не могло бути нічого приємнішого, ніж можливість вільно ходити до саду, до він сподівався, коли доля сприятиме йому, як і раніше, зустріти чи хоча б здалеку побачити предмет своєї любові у вікні або на балконі якоїсь башти, як це було в заїзді "Флерделіс" і в Дофіновій башті в замку Плессі. Йому здавалося, що така вже доля Ізабелли — де б вона не мешкала, бути дамою з башти.
Коли Дорвард з своїм новим знайомим зійшов у сад, капелан скидався на філософа, що тільки "й цікавився земними справами, тим часом як погляд Квентіна, одірвавшись від землі, шугав десь угорі; юнак хоч і не вивчав неба, мов астролог, зате пильно оглядав вікна, балкони і особливо башти, що виступали з усіх боків внутрішнього фасаду старої будови, немов шукав там свою провідну зірку.
Захопившись спогляданням, закоханий юнак майже не слухав — якщо взагалі слухав — переліку рослин, трав і кущів, які показував йому поважний провідник. На деякі капелан рекомендував звернути особливу увагу, бо з них виробляли ліки, на інші — через те що їх додавали для запаху в страви, а ще на інші й найдивніші тільки тому, що вони становили собою велику рідкість. Квентінові все ж таки треба було вдавати, що він слухає уважно, але це було не так легко, і він у думках посилав до біса настирливого природознавця з усім його рослинним царством. Нарешті, він здихався його, коли продзвонив дзвін, закликаючи капелана на якусь відправу.
Шановний природознавець багато разів без усякої потреби просив вибачення за те, що мусить покинути свого нового друга, і з приємністю запевнив його, що відтепер він може гуляти тут у саду аж до самої вечері, не боячись, що хтось його непокоїтиме.
— Тут, — пояснив він, — я завжди готую мої проповіді, бо це найвідлюдніше місце. Ось і зараз буде моє казання в каплиці, і, якщо ви захочете вшанувати мене своєю присутністю… Мені здається, що я маю хист до них, а втім, це не моя заслуга…
Квентін чемно відхилив цю пропозицію, посилаючись на головний біль, який найкраще можна вгамувати свіжим повітрям, і, нарешті, настирливий панотець залишив його самого.
Зоставшись наодинці, Квентін з цікавістю почав оглядати кожне вікно, навіть шпарку, особливо придивляючись до тих, що були поблизу маленької хвіртки, через яку Марта впустила Хайреддіна, і де, на його думку, були покої графинь. Але час минав, а в саду не видно було нічого такого, що могло б ствердити або заперечити повідомлення цигана. Нарешті уже посутеніло, і Квентінові здалося, він і сам не знав чому, що його блукання протягом такого довгого часу в саду могло викликати незадоволення чи підозру.
Твердо вирішивши піти, він збирався востаннє пройти мимо вікон, які мали для нього таку принадну силу, і раптом почув над головою легкий звук, немов хтось обережно кашлянув, бажаючи непомітно для інших привернути його увагу. Поглянувши вгору, він з радісним здивуванням побачив, як відчинилося вікно і жіноча рука впустила записку, що впала на кущ розмарину біля стіни. Обережність, з якою було кинуто цю записку, зобов'язувала його так само додержувати таємниці. Сад був оточений, як ми вже казали, з двох боків будовами палацу, через це в нього виходило багато вікон. Але в саду була також альтанка, схожа на грот, яку послужливий капелан теж не забув показати Дорвардові. Схопити записку, сховати її у себе на грудях і кинутися до цього сховища — було справою однієї хвилини. Там він розгорнув дорогоцінний лист і з вдячністю згадав ченців з Ебербротіка, які навчили його читати.
Перший рядок наказував: "Прочитайте це так, щоб ніхто не побачив", а далі було написано: "Те, що ваші очі надто сміливо висловили, мої, мабуть, надто нерозсудливо зрозуміли. Але несправедливі переслідування надають сміливості жертві, І краще вже звіритися на вдячність одного, ніж бути предметом домагань для багатьох. Трон фортуни стоїть на скелі, але для відважних людей нема нічого неможливого. Коли ви наважуєтесь щось зробити для тієї, яка рискує багато чим заради вас, то вам треба лише прийти завтра на світанку сюди в сад, маючи на своїй шапці синє з білим перо, але не ждіть дальших пояснень. Кажуть, що зорі, під якими ви народилися, призначили вам велике майбутнє і зробили вас вдячним. Прощавайте. Будьте віддані, мужні, рішучі й не майте сумніву щодо вашої фортуни".
Всередині цієї записки був перстень з діамантом, на якому у формі ромба вирізано старовинний герб дому де Круа.
Коли Квентін прочитав записку, його опанувало невимовне захоплення; радість і гордість, здавалося, підносили його аж до зір. Він тут же вирішив домогтися свого або померти; тисячі перешкод, що відокремлювали його від предмету його мрій, тепер не лякали його — він дивився на них з презирством.
У такому настрої, не в силі витримати будь-яку розмову, що могла б хоч на хвилину відвернути од теми його роздумувань, Дорвард, повернувшися до замку, не пішов вечеряти, пославшись на головний біль, а, засвітивши лампу, пройшов до призначеної йому кімнати, щоб ще й ще раз перечитати дорогоцінну записку й поцілувати тисячу разів не менш дорогоцінний перстень.
Але такий захват не міг тривати весь час.
