Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз
Виявилось, що в ній нічого інтересного не було, а якщо й було дещо, то знав про це тільки містер Скімпін. В усякому разі, коли він через три хвилини знову сів на своє місце, присяжні були обізнані з суттю позову не більше, як перед його виступом.
Потім з усією величністю й гідністю, яких вимагала суть справи, звівся на ноги серджент Бацфас. Кинувши пошепки кілька слів Додсонові, нашвидку порадившись з Фогом, він поправив на своїх плечах тогу, причепурив зачіску на парику і вдався з промовою до присяжних.
Почав серджент Бацфас із запевнення в тому, що ні разу за свою практику, ніколи від перших моментів своєї юридичної діяльності, не випадало йому підходити до справи з почуттям такого глибокого хвилювання та свідомості своєї відповідальності. Він не зніс би тягару цієї відповідальності, якби його не підтримувало переконання, навіть абсолютна певність, що він захищає праве й справедливе діло: діло безвинно й жорстоко покривдженої жінки, що не може не зворушити серця дванадцяти висококультурних джентльменів, яких він бачить у ложі перед собою.
Адвокати завжди починають з такого вступного слова, бо воно відразу притягає до них симпатії присяжних, що складають дуже високу ціну їхній проникливості, і дозволяє виявити свій ораторський хист в найкращому світлі. Добре вплинуло й це слово, бо багато присяжних зараз же заходились гарячково робити чималі нотатки.
— Ви чули вже від мого освіченого колеги, джентльмени,— вів далі серджент Бацфас, чудово знаючи, що від його освіченого колеги присяжні нічого не чули,— ви чули вже від мого освіченого колеги, джентльмени, що позов складено за порушення обіцянки одружитись і що суму відшкодування визначено в тисячу п'ятсот фунтів стерлінгів. Але мій освічений колега не казав вам нічого про подробиці цієї справи. Про ці подробиці докладно розповім вам я, джентльмен.і, і слова мої ствердить безталанна жінка, яка стане перед вами отут у ложі.
Зробивши на слові "ложа" урочистий наголос, серджент Бацфас дужим ударом кулака струснув кафедру і глянув на Додсона й Фога, що захитали головами, захоплені красномовністю серджента й обурені підлотою відповідача.
— Позивачка, джентльмени, — тихим і меланхолійним голосом казав серджент Бацфас, — позивачка — вдова. Так, джентльмени, вдова. Небіжчик містер Бардл, що протягом багатьох років користувався пошаною та довір'ям свого монарха і свято пильнував його прибутків, майже непомітно покинув наш світ і перейшов туди, де вічний мир і злагода, яких не може дати жодна митниця.
Характеризуючи цими повними захвату словами покійного містера Бардла, який сконав у пивниці від удару кухлем по голові, вчений серджент ледве стримував своє зворушення, і голос його тремтів.
— Він залишив нам свою подобу в особі маленького хлопчика, що народився за кілька місяців до його смерті, — провадив далі серджент Бацфас. — З цим маленьким хлопчиком на руках, єдиним, що лишилося від покійного митного урядовця, місис Бардл зреклася світу й оселилася в тиші відлюдної Госвелської вулиці, приліпивши до вікна вітальні об'яву: "Умебльовані кімнати для самотнього джентльмена. Спитати в домі". Тут серджент Бацфас спинився, щоб присяжні встигли записати цю фразу.
— На об'яві не було дати? — зацікавився старшина присяжних.
— Дати не було, джентльмени, — відповів серджент Бацфас, — але мені відомо, що висіла вона на вікні вітальні позивачки рівно три роки тому. Звертаю вашу увагу на вираз у цьому документі. "Умебльовані кімнати для самотнього джентльмена". Ставлення місис Бардл до всіх чоловіків грунтувалося на її спостереженнях неоціненних чеснот покійного її чоловіка. "Містер Бардл, — казала до себе самої вдова,— був людина порядна, господар свого слова Містер Бардл не був ошуканець. Містер Бардл теж був колись самотній. Самотній джентльмен захистить і підтримає мене. В самотньому джентльменові я завжди бачитиму щось від містера Бардла тих часів, коли він в жертву мені приніс свою юність та недосвідченість... Отже, самотньому джентльменові найму я свої кімнати". Спонукувана такими прекрасними міркуваннями (найкращими в недосконалій природі людській, джентльмени!), самотня й невтішна вдова обтерла сльози, умеблювала перший поверх квартири, притиснула до своїх грудей невинного хлопчика і наліпила на вікно вітальні об'яву. Чи довго ж висіла вона там? Ні. Гадюка стежила за нею; гадюка не спускала її з ока. Міна готувалася. Сапер і підривник працювали, не покладаючи рук. Не провисіла об'ява на вікні вітальні й трьох днів — і трьох днів, джентльмени!— як у двері квартири місис Бардл постукалось двоноге створіння, що зовні мало всі ознаки людини і зовсім не скидалось на страховище. Його запросили ввійти. Він найняв кімнати і наступного ж дня переїхав. Ця людина був Піквік; Піквік — відповідач.
Серджент Бацфас, що аж почервонів з напруги спинився перевести дух. Раптова тиша розбудила суддю, і містер Старлей зараз же заходився записувати щось пером без чорнила. Вигляд у нього був вельми поважний. Йому дуже хотілося показати присяжним, що він думає і з заплющеними очима.
— Про цього Піквіка я не буду багато розводитись,— казав далі серджент Бацфас.— Тема мало приваблива. Ні мене, ні вас, джентльмени, не може тішити споглядання обурливої бездушності та систематичної підлоти.
Тут містер Піквік, що довгий час мовчки горзався на своєму місці, раптом підскочив, немов йому спало на думку кинутись на серджента Бацфаса у високій присутності суду. Владний жест містера Перкера спинив нашого героя, і він уже спокійніше слухав ученого джентльмена, обпікаючи його обуреним оком, що різко контрастувало із зачарованими обличчями місис Клапінс та місис Сендерс.
— Я кажу: "систематичної підлоти", джентльмени,— повторив серджент Бацфас, проймаючи поглядом містера Піквіка й звертаючись до нього. — А тепер, коли це слово вже вжито, дозвольте мені сказати відповідачеві Піквіку, якщо він тут, — а я чув: він таки тут, — дозвольте мені сказати йому, що він зробив би благородніше, тактовніше й розумніше, якби не приходив сюди зовсім. Дозвольте сказати йому що ніякі знаки протесту, які він тут подаватиме, не вплинуть на вас, панове, бо ви знаєте, чого вони варті. Дозвольте також сказати йому, як у дальшому казатиме вам мілорд суддя, що присяжних, свідомих своїх обов'язків, не можна ні ошукати, ні залякати. Нехай же він знає, що всі спроби в цьому напрямку окошаться на винному незалежно від того, буде це позивач, чи відповідач, і зватимуть його Піквік, Ноакс, Стоакс, Стайлс, Браун або Томпсон.
В наслідок цього маленького відбігу від теми очі всієї зали повернулись до містера Піквіка, а серджент Бацфас, спустившись трохи з моральних високостей, куди перед тим занісся, перейшов до викладання суті справи.
— Я покажу вам, джентльмени, що протягом двох років Піквік безперервно жив на квартирі в місис Бардл. Я покажу вам, що ввесь цей час місис Бардл доглядала його; дбала про його вигоди; годувала його; стежила за його білизною, коли він віддавав її прати; штопала її, пришивала гудзики й провітрювала, коли прачка приносила її назад. Словом, користувалася цілковитим його довір'ям. Я покажу вам, джентльмени, що він часто давав її хлопчикові по півпені, а одного разу навіть шість пенсів. Від одного свідка ви почуєте — і цього свідчення мій учений колега не спроможеться спростувати або послабити його значення — ви почуєте, як одного разу він погладив хлопчика по голові і, спитавши, чи багато програв той у кремушки, поставив йому таке характерне запитання: "Чи хотів би ти мати нового тата?" Я доведу вам, джентльмени, що приблизно рік тому Піквік почав відлучатися з дому на більш-менш довгий час, неначе готуючись поволі розірвати з моєю клієнткою. Ви побачите, проте, що він нібито вагався. Може, кращі почуття, якщо він їх має, взяли гору: на його нелюдське серце вплинули таки її врода й принадливість, та тільки одного разу, повернувшись з подорожі, Піквік цілком виразно запропонував їй побратись із ним. Між іншим, він ужив спеціальних заходів, щоб на той час у квартирі нікого не було, але в нас є свідчення, — свідчення, мушу сказати, поневільні — трьох його друзів, що того ранку заходили до нього. Вони бачили, що позивачка лежала в нього на руках, і чули, як він пестливими словами намагався її заспокоїти.
Ця частина промови вченого серджента справила на аудиторію величезне враження, і, щоб підсилити ефект, він дістав з торби два клаптики паперу і, вимахуючи ними, переможно пішов далі.
— Тепер мені лишається сказати небагато. Серед документів є два листи, писані рукою відповідача. Листи ці промовляють за цілі томи і на ввесь зріст викривають вдачу цієї людини. Це не відверті, палкі красномовні послання, що говорять мовою гарячої пристрасті. Ні, то лукаві, коротенькі, двозначні повідомлення. На щастя, вони переконливіші за будьякі поетичні твори; треба тільки пильним і недовірливим оком глянути на них. Очевидно, Піквік писав їх з наміром збити з пантелику третіх осіб, до рук яких вони могли б потрапити. Дозвольте мені прочитати їх. Перше: "Гаравей, 12 година. Люба місис Б., биті котлети й підлеву з помідорів. Ваш Піквік". Що це означає, джентльмени? "Биті котлети й підлеву з помідорів. Ваш Піквік". Биті котлети. Праведне небо! та ще підлева з помідорів! Невже ж, джентльмени, з щастя довірливої й чутливої жінки можна глузувати таким негідним способом? Другий лист не має ніякої дати, що само по собі викликає вже підозру. "Люба місис Б. Повернуся додому лише завтра. Диліжанс трапився занадто забарний". Далі знаходимо таку надзвичайно показову фразу: "Не турбуйтесь за грілку". Грілку! Хто стане турбуватися за грілку, джентльмени? Коли то було, щоб спокій будьякого чоловіка або жінки порушувала якась грілка? — приладдя невинне, корисне і, додам від себе, дуже вигідне в хатньому житті. Чого б то став він так настирливо умовляти місис Бардл не турбуватись за грілку? Ясно, ця грілка позначає прихований вогонь, і Піквік вигадав цю систему листування з єдиною метою підготовити собі на майбутнє шляхи до відступу. А що то за натяк на забарний диліжанс? Скільки я розумію, цим диліжансом може бути тільки сам Піквік. Він і справді занадто барився в своїх відносинах з місис Бардл, але, я сподіваюся, його хода стане віднині швидшою, бо ви, джентльмени, примусите його витратитись та підмазати собі колеса.
Серджент Бацфас заждав хвилиночку, щоб подивитись, чи не засміявся хто з його дотепу.
