Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Ви мені потрібні.

— Пустіть, сер, — сказав Сем. — Чуєте, мене кличе хазяїн? Пустіть бо, сер.

Рвучким рухом містер Веллер визволився з цупких обіймів бідолашного піквікця і штовхнув Вінкла вперед. З точністю, якої не набудеш ніякими вправами, безталанний джентльмен потрапив у центр шотландського кола саме тоді, як Боб Сойєр показував незрівняний зразок фігурного ковзання. Містер Вінкл наткнувся просто на нього, і обидва вони важко впали. Містер Піквік миттю підбіг до них. Боб уже підвівся, але містер Вінкл був занадто розумний, щоб із ковзанами на ногах робити такі штуки. Він сидів на льоду й марно докладав усіх зусиль, щоб усміхнутися.

— Ви забились? — стурбовано спитав містер Бенджемен Елен.

— Не дуже, — відповів містер Вінкл, потираючи собі спину.

— Дозвольте, я пущу вам кров, — люб'язно запропонував містер Бенджемен.

— Ні, дякую, — поквапився відмовитись містер Вінкл.

— А я думаю, це було б корисно для вас, — настоював Елен.

— Спасибі, обійдуся й так.

— Як ваша думка, містер Піквік? — спитав Боб Сойєр.

Містер Піквік був обурений і роздратований.

— Скиньте ковзани! — суворим тоном звернувся він до містера Вінкла.

— Навіщо? Я ж тільки но почав, — протестував містер Вінкл.

— Скиньте ковзани, кажу,— рішуче повторив містер Піквік.

Чинити далі опір не можна було. Містер Вінкл мовчки скорився й дозволив Семові зняти з себе ковзани.

— Підніміть його, — звелів містер Піквік, і Сем поставив містера Вінкла на ноги.

Містер Піквік відійшов трохи вбік і, поманувши до себе приятеля, спершу допитливо глянув на нього, а потім тихо, але ділком виразно сказав такі знаменні слова:

— Ви — шахрай, сер.

— Хто? — спалахнув містер Вінкл.

— Шахрай, сер. А коли хочете точнішого виразу — ошуканець, сер.

По цих словах містер Піквік повільно повернувся й приєднався до своїх друзів.

Поки містер Піквік розважав свою душу такими розмовами, містер Веллер і гладкий хлопець розважали себе ковзанням і виявляли в цій галузі блискучу майстерність, прочовгавши довгу доріжку. Містерові Піквіку, який, стоячи на місці, трохи замерз, стало заздро дивитися на них.

— Теплі вправи? — спитав він містера Вордла, що, задихавшись від розв'язування найскладніших задач на льоду, спинився коло нього.

— Та ще й які теплі, — відповів той. — А ви катаєтесь на ковзанах?

— Ковзався колись, ще хлопцем бувши, по канавах.

— Спробуйте й тепер.

— Просимо, містер Піквік, просимо, — закричали дами.

— Я охоче побавив би вас чим можу, та тільки більше вже як тридцять років не надівав ковзанів, — відповів містер Піквік.

— Дурниця, — сказав Вордл і поривчасто, як робив усе, скинув свої ковзани.

— Маєте. Я вам товаришуватиму. — І веселий старий побіг по льоду так швидко, що майже наздогнав містера Веллера й на багато випередив гладкого хлопця.

Містер Піквік постояв трохи, поміркував, зняв рукавички, поклав їх у капелюх, надів ковзани, відштовхнувся раз і другий і, розкарячивши ноги на ярд з чвертю, поважно покотив по доріжці під вдячні оплески всіх глядачів.

— Ну, всі разом, сер! — крикнув Сем, і Вордл побіг знову, а тоді містер Піквік, а тоді Сем, а тоді містер Вінкл, а тоді містер Боб Сойєр, а тоді гладкий хлопець, а тоді містер Снодграс; всі вони бігли тісною лавою і так завзято, ніби від цих гонів залежало їхнє майбутнє.

Надзвичайно цікаво було спостерігати спосіб, яким містер Піквік брав участь у цій забаві; з яким болісним хвилюванням стежив він за тим, хто наздоганяв його, загрожуючи перекинути; дивитися, як поволі повертався він кругом на місці, звідки починав ковзатись; бачити задоволену усмішку на його обличчі, коли він доїздив до протилежного кінця ставка, і напружену увагу, з якою він повертався кругом, щоб не відбитись од переднього ковзаля; як його чорні гетри легко пересувались по снігу, як його очі радо й весело поблискували крізь окуляри. А коли його звалювали на лід (що траплялося пересічно що третього кругу), то не можна було уявити собі нічого бадьорішого за його променисте обличчя, з яким він підбирав капелюх, рукавички та хусточку і ставав на своє місце в лаві з ентузіазмом і захватом, яких ніщо не здатне було зменшити.

Вправи були саме в розпалі, ковзалися з найбільшою швидкістю, сміялись якнайголосніше, коли раптом лід затріщав. Всі кинулись до берега, дами верещали, містер Тапмен кричав на гвалт. Величезна площа льоду зникла, в ополонці забулькотіла вода, на поверхні її плавав капелюх містера Піквіка, його рукавички й хусточка. Це було все, що лишилось видимого від великого мужа.

Розпука й жах вимальовувались на кожному обличчі. Чоловіки пополотніли, жінки знепритомніли. Містер Вінкл і містер Снодграс схопилися за руки і нестямно дивились на місце, де зник їхній ватажок. Містер Тапмен, щоб якнайшвидше подати поміч і разом з тим точно повідомити про катастрофу кожного, хто зможе почути його, кинувся бігти щодуху, на весь голос кричучи "горить!"

Тим часом старий Вордл і Сем Веллер обережно наближались до ополонки, а містер Бенджемен Елен нашвидку радився з містером Бобом Сойєром у справі загального кровопускання, що було б для них непоганою практикою. Несподівано спід води виринули голова й плечі, і незабаром ні в кого не було сумніву, що то містер Піквік з його окулярами.

— Протримайтесь ще одну хвилиночку, тільки одну хвилиночку! — благав містер Снодграс.

— Так, так, тримайтеся... прошу вас... заради мене,— кричав глибоко зворушений містер Вінкл. Прохання, треба сказати, досить зайве, бо якби містер Піквік і відмовився триматись заради когось іншого, то тоді він напевно тримався б заради себе самого.

— Ви стоїте на дні, друже? — спитав Вордл.

— Звичайно, — відповів містер Піквік, струшуючи воду з голови й переводячи дух. — Я впав на спину і не міг устати відразу.

Глина на фракові містера Піквіка була найкращим доказом правдивості його слів; страх глядачів ще зменшився після того, як гладкий хлопець раптом згадав, що води в ставку ніде нема більше, ніж на п'ять футів; і тоді всі виявили дивну відважність, витягаючи потопельника на берег. Багато було плюскання, тріску та боротьби, доки містера Піквіка, нарешті, врятували з неприємного становища й знову поставили на суходіл.

— О, він же на смерть застудиться! — бідкалась Емілія.

— А, бідолашний мій старенький! — турбувалася Арабелла.— Дозвольте, я обгорну вас своєю шаллю, містер Піквік.

— Це — найкраще, що ви можете зробити, — сказав Вордл; — і коли на вас напнуть її, біжіть щодуху додому й відразу ж стрибайте в ліжко.

Тої ж секунди йому запропонували цілий десяток шалей, з якого вибрано було три чи чотири найтовщі. Містера Піквіка закутали ними і під доглядом містера Веллера відрядили до ферми. То було не зовсім звичайне видовище: літній джентльмен, мокрий як хлющ, без капелюха, біжить без певної мети із швидкістю шести англійських миль на годину. Та містер Піквік у таких крайніх випадках не звертав уваги на зовнішність і, понукуваний Семом, мчав, аж доки добіг до Мейнорської ферми. Там на нього чекав уже містер Тапмен, що прибув п'ять хвилин перед тим і страшенно перелякав стару леді. Бабуся вирішила, що зайнялася кухня — лихо, яке ввижалося їй кожного разу, коли тільки круг неї помічалося якенебудь, бодай щонайменше, хвилювання.

Містер Піквік не присідав ні на хвилину, доки не опинився в ліжку. Сем Веллер затопив у каміні й приніс обід нагору. Потім на честь хворого туди ж принесли чашу пуншу, і як старий Вордл і чути не хотів, щоб містер Піквік уставав, то все товариство подалось до нього в кімнату і влаштувало там бенкет під його головуванням. Згодом принесли ще другу й третю чашу, і, прокинувшись наступного ранку, містер Піквік не виявив у себе жодної ознаки ревматизму, а це стверджувало слова Боба Сойєра, який у таких випадках мав пунш за найкращі ліки, і частковий неуспіх лікування пуншем пояснював тим, що пацієнт помилково випивав його мало. Вдень весела громада мусила розлучитися. Містер Піквік і його друзі знову сіли на імперіал маглтонського диліжанса, а Арабелла Елен під охороною свого брата Бенджемена та його нерозлучного друга Боба поїхала в напрямку, невідомому — треба признатись — нам, але добре відомому містерові Вінклу.

Про що говорив містер Вінкл, розлучаючись із нею, і що казав містер Снодграс, прощаючись з Емілією, ми не знаємо. В усякому разі перші сорок вісім миль вони нічого не сказали ні містерові Піквіку, ні містерові Тапмену, відмовлялись від пива й від бренді, мали дуже сумний вигляд і раз-у-раз зітхали. Якщо кмітлива читачка спроможеться зробити з цих фактів якінебудь задовільні висновки, ми не заперечуватимемо й просимо не обмежувати себе.

Розділ XXIV,

цілком присвячений правосуддю і різним ученим представникам його.

Днів через десять, а може тижнів через два після повернення до Лондона містера Піквіка з приятелями, в готель "Джордж і Яструб" увійшов якийсь джентльмен і спитав, чи живе в них такий собі Піквік.

— Поклич слугу містера Піквіка, Том, — сказала служниця з буфету.

— Не турбуйтесь, прошу,— спинив джентльмен коридорного.— Я прийшов у справах, і, якби ви ласкаво показали мені кімнату містера Піквіка, я піднімусь туди сам.

— Як ваше прізвище, сер? — спитав коридорний.

— Джексон, — відповів знайомий нам клерк Додсона й Фога.

Коридорний побрався нагору попередити про прихід містера Джексона, але той ішов слідом за ним і ступив у номер раніше, ніж слуга встиг вимовити хоч слово.

Того дня містер Піквік запросив своїх друзів до себе обідати, і вони всі сиділи біля вогню та пили вино, коли в його номер описаним вище способом увійшов містер Джексон.

— Як живете, сер?— кивнув головою до містера Піквіка містер Джексон.

Містер Піквік і собі вклонився і з деяким здивуванням роздивлявся обличчя свого гостя, абсолютно не пригадуючи його.

— Я від Додсона й Фога, — пояснив містер Джексон.

— Зверніться до мого довіреного, сер, до містера Перкера в Грейс-Іні, — аж схопився з стільця містер Піквік. — Коридорний, проведіть джентльмена.

— Вибачте, містер Піквік, — сказав Джексон, невимушено ставлячи капелюх на підлогу й витягаючи з кишені стяжку пергаменту. — Але особисте побачення в подібних випадках, містер Піквік, це — просто конче потрібна річ... Звичайна обачність... законна форма...