Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

Він задумливо стояв перед Андерсом, ледь схиливши набік голову. З-під короткої сорочки витикалися його довгі засмаглі ноги. Хлопчак хлопчаком, аж ніяк не схожий на знаменитого детектива.

— Так, хіба не дивно, — мовив він, — що ми вічно встряваємо у щось, вічно…

— Авжеж, дивно, — погодився Андерс. — Таке, в що ми оце встряли, буває тільки в книжках.

— А може, все це і діється в книжці, — мовив Калле.

— Що? Ти з глузду з'їхав, — сказав Андерс.

— Може, нас немає, — замріяно повів далі Калле. — Може, ми тільки двоє хлопчаків у книжці, яку хтось вигадав.

— Може, — сердито мовив Андерс. — Я не здивувався б, якби виявилося, що ти тільки друкарська помилка в ній. Але не я, тому, будь ласка, не патякай такого.

— Ти не знаєш, — не захотів відступатися від свого Калле. — Може, ти тільки герой тієї книжки, яку я вигадав.

— Іди до біса, — мовив Андерс. — Коли так, то ти герой книжки, яку вигадав я, і я вже починаю жалкувати, що колись вигадав тебе.

— До того ж я хочу їсти, — сказав Калле.

Вони розуміли, що сидіти там і сумніватися, чи ти справді існуєш на світі, означало просто гаяти час. На них чекали важливі й небезпечні завдання. Десь за тими ялинами та соснами має бути будинок — і той димар, з якого здіймалася тоненька цівка диму. Десь мали бути Єва-Лотта, і Расмус, і професор. Необхідно було знайти їх.

— Нам треба йти туди, — сказав Калле, показуючи пальцем у напрямку лісу. — Десь там ми бачили дим.

Між густих ялин, по зарослих мохом пагорках, по западинах із пахучим болотяним миртом, через зарості чорниць, повз комашнища та кущі шипшини звивалася вузенька стежка, і вони пішли нею, тихо, сторожко, ладні тікати, якщо виникне небезпека. А що небезпека виникне, вони відчували. І коли Калле, що йшов попереду, раптом шмигнув за ялину, Андерс, побілівши зі страху, блискавично зробив те саме, не гаючи часу на запитання.

— Он, — прошепотів Калле і показав пальцем між ялини. — Глянь туди!

Та коли Андерс виглянув із-за ялини, в тому, що відкрилося перед його очима, не було нічого страшного — навпаки.

Він побачив гарненький будинок, справжній заміський будинок для відпочинку, і відкриту, залиту сонцем галявину перед ним, захищену від суворих вітрів густими ялинами. Гарненьку галявину, зарослу шовковистою зеленою травою. А посеред тієї зеленої галявини сидів професор із Расмусом на колінах. Авжеж, вони справді сиділи там! Расмус, і професор, і ще один чоловік.

6

— По-моєму, ви поводитесь нерозважно, професоре Расмуссоне, — сказав той чоловік.

Так, тієї хвилини професор не справляв враження розважної людини! Здавалося, він ось-ось вибухне з люті. Видно було, що йому найдужче хотілося кинутись на чоловіка, який сидів напроти нього. І не кидався на нього він тільки тому, що на колінах у нього сидів Расмус і що він у теперішньому своєму становищі не міг давати собі волі.

— Дуже нерозважно, — повів далі той другий чоловік. — Авжеж, я визнаю, що моя поведінка трохи незвичайна, але я був змушений зробити так. Мені треба було конче поговорити з вами.

— Ідіть до біса, — вилаявся професор. — Ви або понад міру начиталися поганих детективів, або несповна розуму.

Той другий сухо, зверхньо засміявсь і пройшовся туди й назад галявиною. То був високий, гарної статури чоловік років сорока. Обличчя його було б вродливе, якби на ньому не проступала така страхітлива жорстокість.

— Сповна я розуму чи ні, не ваш клопіт, — сказав він. — Я хочу знати одне: чи ви пристаєте на мою пропозицію.

— І я також хочу знати одне: коли я зможу дати вам по пиці, — мовив професор.

— Як на мене, то він повинен зробити це зараз-таки, — прошепотів Калле за ялиною, і Андерс на знак згоди кивнув головою.

Але незнайомий чоловік глянув на професора, як на малу нерозумну дитину, і сказав:

— Навіщо вам без потреби відмовлятися від ста тисяч крон? Я вам пропоную за ті формули сто тисяч крон — хіба це мало? Вам не треба навіть самому передавати мені папери, коли вам здається, що це проти вашого сумління. Можете тільки натякнути мені, де вони лежать.

— Слухайте, інженере Петерсе чи як у біса вас звати, — сердито мовив професор. — Невже ви не розумієте, що ті формули — власність шведської держави?

Петерс нетерпляче здвигнув плечима.

— Ніхто не повинен знати, що ваш винахід опиниться поза межами Швеції. Ви ж розумієте, непробивний легкий метал можуть винайти і в інших країнах. Це тільки питання часу. Саме щоб виграти час, я хочу купити ваші формули.

— Ідіть до біса, — ще раз вилаявся професор. Петерс примружив очі.

— Я мушу їх мати, — сказав він. — Мушу мати ваші формули.

Расмус досі сидів тихо, а тепер утрутився в розмову.

— "Мушу мати" та й "мушу мати", так не кажуть. Треба сказати: "Я хотів би отримати".

— Тихо, Расмусе, — мовив професор і міцно притулив сина до себе.

Інженер Петерс поглянув на них обох, щось прикидаючи.

— Який у вас гарний хлопчик, — значуще сказав він. — Ви ж, мабуть, не хотіли б розлучитися з ним?

Професор не відповів, тільки гидливо глянув на чоловіка, що стояв перед ним.

— А може, ми все-таки вкладемо з вами невеличку угоду? — повів своєї інженер Петерс. — Скажіть мені, де папери, і я пошлю по них свою людину. Ви сидітимете тут, поки я переконаюся, що вони справжні, потім ви будете вільні, а крім того, на сто тисяч крон багатші.

— Стуліть пельку! — сказав професор. — Я не можу більше слухати вас.

— Атож, на сто тисяч крон багатші, — незворушно мовив Петерс. — Вам же краще пристати на мою пропозицію. Бо як ні, то…

На мить запала загрозлива тиша.

— А як я цього не зроблю, то що буде? — зневажливо спитав професор..

На виду в інженера Петерса майнула посмішка, недобра посмішка.

— То ви бачите свого сина востаннє, — мовив він.

— У вас менше глузду, ніж я думав, — сказав професор. — Ви справді гадаєте, що мене можна залякати такими дитячими погрозами?

— Побачимо. Добре було б, якби ви вже тепер зрозуміли, що я не жартую.

— І добре було б, якби ви вже тепер зрозуміли, що я не скажу вам, де сховав папери.

Расмус випростався на колінах у батька і втупив очі в інженера Петерса.

— І я не скажу! — переможно вигукнув він. — Хоч і знаю, де вони.

Професор здригнувся, прикро вражений Расмусовими словами.

— Не верзи дурниць, — сказав він. — Ти ж нічого не знаєш.

— Я не знаю? — мовив Расмус. — Може, закладемося?

— Мовчи, ти взагалі не знаєш, про що ми говоримо, — урвав його професор.

— А от і знаю, — відповів Расмус, якому не сподобалося, що батько не вірить у його здатність стежити за розмовою. — Ти говориш про ті папери з дрібними червоними цифрами. Ті, що такі секретні, такі секретні, такі…

— Так, саме про них ми говоримо, — жваво підхопив інженер Петерс. — Але ж ти такий малий, що, мабуть, не знаєш, де вони?

Професор люто урвав його:

— Це даремні балачки, хіба ви не розумієте, що всі папери я тримаю в банківському сейфі!

Расмус докірливо глянув на батька і суворо сказав:

— Неправда, тату. Вони не в тому, як ти кажеш… банківському сейфі.

— Мовчи, Расмусе! — несподівано сердитим голосом крикнув професор.

Та Расмус, певне, подумав, що цю справу треба з'ясувати, бо, здається, батько не пам'ятає, як усе було.

— Вони не в якомусь там банківському сейфі, я добре знаю, — впевнено сказав він. — Бо я нишком вийшов за тобою того вечора, коли ти думав, що я ліг і заснув. Я стояв на сходах у передпокої і тоді побачив, що ти ховав…

— Мовчи, Расмусе, — знову крикнув професор іще сердитіше.

— Чого ти кричиш? — ображено спитав Расмус. — Я не скажу, де вони… Він співчутливо глянув на інженера Петерса й докінчив: — Хоч міг би сказати "небо", "вода" або "посередині", так завжди кажуть!

Професор добряче труснув його.

— Так, так, я міг би сказати, — нетерпляче мовив Расмус. — А нічого ж не сказав. — Він випнув губи, трохи подумав і додав: — Хоч це й не "небо". І не "вода".

7

Єва-Лотта роззирнулася по своїй в'язниці. Щиро казати, цілком затишній. Якби той Ніке не забив кількома грубими залізними прутами вікна, то вона могла б уявити себе бажаною гостею на острові. Бо ж хіба її не поселили в чудовий будиночок для гостей, у якому вона могла порядкувати як сама хотіла? Тут було справді затишно, наче вдома, — чотири канапи попід довшими стінами, оббиті картатою бавовняною тканиною, гарна ширма перед умивальником, біля вікна — столик із книжками й газетами, щоб не було нудно. "Це напевне найкраще кубло кіднаперів з усіх, які лише є на світі", — подумала Єва-Лотта. Мало в якому з тих кубел з вікна відкривається такий гарний краєвид, як із цього, за залізними прутами. Внизу яскріла в промінні сонця затока, взявши у свої блакитні обійми зелені острівці. Єва-Лотта тяжко зітхнула. Ото якби можна було піти всипаною чатинням стежкою між ялинами до пристані, пірнути з головою у чисту воду, а тоді лягти на помості, заплющити очі й засмагати, слухаючи тихий хлюпіт хвиль, на яких погойдуються прив'язані човни!

До речі, про човни! Кіднапери мали їх кілька. Єві-Лотті видно було моторного човна, який перевіз їх через затоку. Три човни з веслами стояли біля самого берега й погойдувалися на легеньких брижах. А крім того, на довгій пристані лежало витягнене з води канадське каное.

"Цей острів дуже зручний для кіднаперів, — подумала Єва-Лотта. — Тут вистачило б місця на цілий ескадрон, якби виникла така потреба. Тісно йому не було б".

По острові грайливо розпорошилось багато маленьких будиночків на чималій відстані від великого ошатного будинку, в якому перебував шеф кіднаперів. Може, в усіх тих будиночках жили кіднапери. По одному в кожному осиному гнізді. Коли б хтось постукав у двері, то, мабуть, звідти вискочив би маленький отруйний кіднапер і до смерті перелякав би його!

Додумавшись аж до такого, Єва-Лотта рішуче стріпнула головою. Вона не дасть залякати себе. Ніхто не сяде на голову Єві-Лотті Лісандер! Тому Ніке дістанеться, коли він узагалі залишиться живий.

Стиснувши кулаки, вона підійшла до замкнених дверей і крикнула:

— Ніке! Ніке, ходи сюди! Принеси мені їсти! А то я переверну цей будинок!

Андерс і Калле, які лежали за ялиною і слухали, що Петерс казав професорові, втішились, коли почули її крик.

Дякувати Богу, Єва-Лотта жива і, видно, нітрохи не зламалася!

Ніке теж почув Єву-Лотту, хоч її крик далеко не так утішив його.