Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

Може, це приїхала якась закохана пара, щоб посидіти тут у машині й помріяти? То вона не знає цих околиць. Бо справді романтичні місця лежать якраз у протилежному напрямку. Треба бути закоханим до безтями, щоб вибрати для нічних мрій цю дорогу, що крутиться пагорбами. То хто ж це приїхав сюди машиною? Жаден справжний детектив не залишить таку справу нез'ясованою. Цього не можна допустити.

— Послухайте мене, почекаймо трохи, побачимо, хто то приїхав, — сказав Калле.

— Навіщо? — заперечила Єва-Лотта. — Гадаєш, це якісь сновиди, що задумали вбивство?

Не встигла вона договорити, як перед хвірткою вілли вигулькнуло двоє чоловіків не далі як за двадцять п'ять метрів від них. Можна було почути, як легенько зарипіли завіси на хвіртці, коли ті двоє відчинили її і зайшли на подвір'я. Справді зайшли!

— Мерщій у канаву! — пошепки наказав Калле.

За мить вони всі троє вже лежали в канаві, ледь висунувши носи з неї, аби видно було, що діється в професоровому садку.

— Пусте, вони, мабуть, запрошені до професора, — прошепотів Андерс.

— Ти так думаєш? — спитав Калле.

Якщо це професорові гості, то вони якось дивно поводяться. Коли хтось бажаний гість, то він не скрадатиметься так, наче боїться, щоб його не спіймали. Не нишпоритиме навкруги будинку, не пробуватиме, чи зачинені двері й вікна. Бажаний гість, коли будинок замкнений, не приставлятиме драбини до відчиненого вікна на другому поверсі й не лізтитме нею вгору.

А саме так робили ті двоє нічних відвідувачів.

— Ох, я вмираю! — насилу вимовила Єва-Лотта. — Дивіться, вони ж лізуть до хати!

І справді вони полізли, якщо вірити власним очам.

Білі Троянди лежали в канаві й перелякано дивилися на вікно, в якому грайливо колихалася фіранка. Минула вічність. Вічність очікування. Вічність тиші, в якій чутно було тільки їхній схвильований віддих і легеньке шелестіння досвітнього вітру у вишневому листі.

Нарешті один із них знов з'явився на драбині. Він щось ніс на оберемку. Господи Боже, що він несе?

— Расмуса, — прошепотіла Єва-Лотта, побілівши на виду. — Дивітся, вони викрадають Расмуса!

Ні, цього не може бути, думав Калле. Просто такого не може статися. Тут ні. Можливо, в Америці — про таке пишуть у газетах, — але не тут.

Та, видно, це могло статися й тут. Чоловік таки ніс Расмуса. Він обережно тримав його в обіймах, а Расмус спав.

Коли чоловік зник зі своєю ношею за хвірткою, Єва-Лотта захлипала. Вона обернула бліде обличчя до Калле й жалібно заскиглила так самісінько, як тоді, коли Андерс висів на кущі.

— Що нам робити, Калле, що нам робити?

Проте Калле був надто проголомшений, щоб сказати якесь путнє слово. Він хапливо провів пальцями по чубові і, заникуючись, мовив:

— Я не знаю… нам… нам треба…

Він щосили намагався перебороти прикру скутість, яка заважала чітко думати. Тут скоро мало щось статися. Та Калле не міг здогадатися, що саме. Добре подумавши, він зрозумів, що їм не пощастить привести поліцію. Ті негідники устигли б викрасти десяток дітей, поки наспіла б поліція. А крім того… Той чоловік ішов назад. Уже без Расмуса.

— Напевне поклав його в машину, — прошепотів Андерс.

А Єва-Лотта приглушено захлипала.

Вони стежили за викрадачами, витрішивши з ляку очі. Ох, які ж на світі є мерзотники… які страшні лиходії!

Та ось відчинилися двері з веранди, і вони побачили другого грабіжника.

— Швидше, Ніке, — сказав він притишеним голосом. — Не гаймося!

Той, що звався Ніке, квапливо піднявся на веранду, і обидва вони знову зникли в будинку. Тоді Калле стрепенувся.

— Ходімо, — схвильовано прошепотів він, — ходімо, ми повинні викрасти в них Расмуса!

— Якщо встигнемо, — мовив Андерс.

— Так, якщо встигнемо, — погодився Калле. — Як ви гадаєте, де стоїть машина?

Машина стояла далеченько, біля вершка пагорба. Білі Троянди кинулися туди. Вони швидко, нечутно бігли вздовж канави, страшенно раді, що зараз видеруть Расмуса з розбійницьких пазурів. Страшенно раді, але й страшенно налякані.

Останньої миті вони помітили, що машину охороняють: з протилежного боку дороги стояв якийсь чоловік. На щастя, він стояв спиною до них і залагоджував свою дуже особисту справу, а то б неодмінно помітив їх. Вони блискавично кинулися під захист кущів. Ще мить, і вони не встигли б. Чоловік, видно, почув якийсь шурхіт і стривожився, бо швидко обернувся і перейшов на їхній бік дороги. Там він зупинився і підозріливо втупився в кущі, де вони сховалися. Невже не почув гучного стукоту їхніх сердець і схвильованого віддиху?

Їм навіть здалося дивом, що він справді цього не почув. Чоловік трохи постояв, наслухуючи, тоді завернув до машини, заглянув у бічне вікно й почав неспокійно ходити дорогою туди й назад. Часом він спинявся і пильно вдивлявсь у напрямку вілли. Мабуть, думав, що його спільники надто забарилися.

А за кущами панував глибокий відчай. Що можна зробити для Расмуса, поки той чоловік походжає дорогою? Єва-Лотта так плакала, що Калле довелося добряче стусонути її, щоб вона замовкла. Це помогло йому трохи заглушити свій власний страх.

— Біда, та й годі, — сказав Андерс. — Що ж нам робити?

Тоді Єва-Лотта рішуче стримала свій плач і сказала:

— Я мушу дістатися в машину до Расмуса. Якщо його викрадають, то нехай викрадають і мене. Не можна, щоб він, коли прокинеться, лишився наодинці зі зграєю негідників.

— Так, але ж… — почав Калле.

— Мовчи, — перебила його Єва-Лотта. — Відступіть далі в кущі і трохи пошурхотіть там, щоб той вартовий на якусь хвильку забув про машину.

Андерс і Калле злякано витріщилися на неї, але побачили, що вона вже зважилась. А коли Єва-Лотта зважиться на щось, то її не спиниш, вони вже знали.

— Я піду замість тебе, — благально мовив Калле, наперед знаючи, що вона нізащо не погодиться.

— Гайда! — наказала Єва-Лотта. — Мерщій! Вони послухалися. Та поки зникли, то ще почули за собою її шепіт:

— Я буду для Расмуса замість матері. І, якщо зможу, залишатиму за собою сліди, як Гензель і Ґретель, ви ж знаєте.

— Чудово! — сказав Калле. — Ми помчимо за тобою, мов два гончаки.

Вони підбадьорливо помахали їй руками і нечутно зникли в кущах.

Ох, як добре, що вони вміють так тихо скрадатися, коли треба! Недарма ж вони стільки воювали з Червоними Трояндами. На власному досвіді навчилися обдурювати вартових. Наприклад, таких, як цей бовдур на дорозі! Він мав би стерегти Расмуса, як йому наказано. А він походжає дорогою між машиною та віллою. Туди й сюди. І знов туди й сюди. Та раптом він чує неподалік у кущах якийсь підозрілий тріск. Отож йому треба піти туди й подивитись, що там робиться. Він рішуче перестрибує канаву і пірнає в зарості ліщини. Він весь напружений і уважний, о так, дуже уважний! А йому, йолопові, треба було б стерегти машину! Бо з нею все може статися, поки він нишпорить у кущах. І нишпорить дарма! Бо не знаходить там нічого, нічогісінько. Звичайно, там під кущем принишкли двоє хлопців, та він їх не бачить. І, пришелепуватий, думає, що йому причулося або що то якась тварина шурхотіла в кущах. Нічого не скажеш, пильний вартовий, у кожному разі він тепер показав свою пильність. Він був дуже задоволений собою, коли вертався до машини.

Та ось нарешті йдуть його приятелі. Двоє хлопців у ліщині також бачать їх.

— Глянь, професор! — шепче Калле. — Глянь, вони викрадають і професора!

Чи це правда, чи тільки сон? Невже це таки професор, той, кого вони штовхають перед собою до машини? Розлючений, доведений до відчаю, зі зв'язаними руками та кляпом у роті, він щосили опирається нападникам.

Може, це страхіття лише приснилося їм? Але ні, це не сон. Починає світати, і все видно дуже чітко. Пилюка, що її збиває професор, — не сон, ляск дверцят машини, що зачинилися за ним, — також дійсність. Ось машина рушає з пагорба і зникає. Дорога в ясному вже ранковому світлі лежить порожня. Може, це був би сон, коли б у повітрі не лишився ледь чутний запах бензину. І коли б на узбіччі не лежав мокрий носовичок Єви-Лотти.

Місто внизу ще спить, але скоро прокинеться. Перші сонячні промені вже блищать на позолоченому півнику, що прикрашає вежу ратуші.

— Господи Боже! — мовить Калле.

— Так, Господи Боже! — проказує за ним Андерс. — Але чого ти чекаєш, Калле? Хіба ти не знаменитий детектив Блюмквіст? Чи це, може, не ти?

4

Дорога в'ється, крутиться і м'яко стелеться, розтинаючи зелені літні краєвиди. Вона огинає невеликі ямкуваті пагорки, блискучі озерця, соснові гайки, біжить між білими березовими стовбурами, повз квітучі пасовиська й луки, повз лани, засіяні збіжжям, по якому від подмуху вітру ніби котяться хвилі. І з кожним закрутом вона поступово наближається до узбережжя, до моря.

І туди ж, певна річ, того гарного літнього ранку їде велика чорна машина, що не зменшує швидкості навіть на закрутах, здіймаючи хмари куряви над кущиками жовтої дрімоти по узбіччях дороги. Звичайнісінька машина. Але уважний спостерігач усе-таки знайде в ній дещо незвичайне. А саме: вона залишає після себе дивний слід. Крізь спущене бокове вікно час від часу висувається дівчача рука, і після цього на посипаній жорствою дорозі можна знайти дрібні червоні папірці й подекуди білі крихти булочок. Атож, саме крихти булочок! Бо ж хіба Єва-Лотта не пекарева дочка, що завше має в кишенях булочки про запас. А червоні папірці — це клаптики афіші, зірваної з ліхтарного стовпа тоді, коли вона закрадалася в машину до сплячого Расмуса. "Великий літній бенкет" — надруковано на афіші чорними літерами. "Лотерея. Танці. Кава".

Дай Боже щастя Лільчепінґському спортивному товариству за ту афішу! Бо видно, що їзда буде довга, то ж на скільки вистачить кількох булочок? Невдовзі Єві-Лотті доводиться ощадити і їх, і папірці. Адже біля кожного повороту має лежати яскравий червоний папірець, а то як їхні рятівники знатимуть, куди їм іти? І чи взагалі прийдуть якісь рятівники? І чим скінчиться ця пригода?

Єва-Лотта роззирається по машині і зважує становище. Поряд із нею сидить професор, і далі зі зв'язаними руками, з кляпом у роті і з відчаєм в очах. З другого боку коло нього сидить той, що так добре охороняв машину. Спереду — той, якого звуть Ніке, він тримає на колінах сплячого Расмуса. Біля нього за кермом сидить другий викрадач, той, що залазив драбиною до хати. Його ім'я Блюм, це вже Єва-Лотта знає.