Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

На невеликій площадці вони не змогли всі вміститися. Вахтовий начальник проганяв їх назад, а вони благали:

— Ваше благородіє, курча, кажуть, народилося без квочки.

— Нам тільки разочок глянути на нього.

Кінчилося тим, що куоча довелось понести на бак. Тут зібралися сотні людей. Ширше розсунулося коло, щоб усім було видно новонародженого, який кволо бігав по дерев'яному помосту палуби. Курча, схоже на живу шафранову кульбабку з ніжно-рожевим дзьобом, з чорними й маленькими, як бісер, оченятами, що наївно на нас дивились, здавалося нам надзвичайно привабливим. Я не впізнавав команди і себе самого. Тяжкий настрій зник, немовби ми й не переживали ні здачі Порт-Артура, ні заіибелі 1-ї ескадри, ні враження від статей Кладо, який доводив, що 2-а ескадра слабша від японського флоту майже вдвоє, ні страшної розправи з робітниками, вчиненої царем 9 Січня. Від погляду на курча прояснювались найпохмуріші обличчя. Збуджені, ми раділи вголос, як діти, ніби нам повідомили про закінчення війни.

Хтось вигукнув:

— Цікаво б угадати, що з нього буде— курка чи півень?

На середину кола вийшов кочегар Бакланов. Двома пальцями він узяв курча за ноги й високо підняв руку. Голова курчати звисла донизу. Кочегар авторитетно оголосив:

— Бачите? Півничок! Ніяких сумнівів. Якби була курочка, то вона б намагалася підтягти голову до тулуба. Я два роки був батраком у маєтку одного пана і точно знаю цю справу.

Бакланов спустив курча на палубу і відійшов убік. У нас на кораблі чимало перебувало дорослих півнів усяких порід, і це ніколи нікого не хвилювало. Ніхто не шкодував, коли їх різали для офіцерського столу. Та й у себе на батьківщині більшість з нас росла на селі разом з півнями. Але тепер від слів кочегара ми зраділи ще більше. Почулись голоси:

— Ми не віддамо курчати в кают-компанію!

— Воно мусить належати всій командії

З цим усі погодились. Почали радити, чим годувати курча. Деякі вже мріяли, який з нього виросте красунь півень, обов'язково вогненно-червоний, і з яким задоволенням слухатимуть на кораблі його спів. Він подаватиме свій голос на всю ескадру. Сам "скажений адмірал" лусне від заздрощів до нас.

Начальство насилу розігнало команду на роботи. Але в цей день у всіх відділеннях корабля розмова йшла лише про курча. Ми не могли забути про нього. Може, воно через те так схвилювало нас, що було занадто малим і беззахисним серед цього величезного царства заліза і потужних механізмів, саморушних мін, баштових і бортових гармат, тисяч вибухових снарядів. Уряд хотів, щоб ми підтримали на полі бою зганьблену честь Російської імперії. Але тепер ніхто вже про це не думав, як і про своє безвідрадне існування. Курча, немов найрідніша і найулюбленіша дитина, заповнювало всю нашу свідомість.

Зефіров не мав часу няньчитися з своєю знахідкою і подарував курча рульовому Воловському. Той проявив велике піклування про нього і дав йому прізвисько: "Синок". Для нього була зроблена клітка. Годували його добре: вареною кашею з різних крупів, розмоченим білим хлібом, кришеним жовтком. Крім того, кожен вважав своїм обов'язком, буваючи на березі, принести для нього якихось комах або личинок. Згідно з умовою, годував курча тільки один Воловський, щоб воно краще звикло до свого хазяїна. Так минали дні, тижні. На наше загальне задоволення, курча важчало, обростало пір'ям, оформлялося на птаха. Вдень його випускали з клітки гуляти по палубі, і тоді, під тропічним сонцем, воно почувало себе тут, як на сільському лужку. Іноді, не бачачи свого пернатого вихованця, Воловський кликав його:

— Синок, Синок...

І курча з якимось особливо радісним писком бігло на знайомий голос, знаючи, що дістане якісь ласощі. Воно дзьобало харч прямо з рук Воловського, а потім, немов на сідало, забиралося до нього на плече. Посміюючись, рульовий ходив по палубі, а Синок, щоб не звалитися, балансував відростаючими крильцями.

Все це нас дуже тішило.

Слава про наше курча розійшлась по всій ескадрі.

Через півтора місяця наш спільний улюбленець прикрасився пір'ям. Він міг самостійно забиратися на місток, робив невеликі перельоти. На голові його позначились паростки гребеня. Так було до сьогоднішньої події.

Команду після полудневого відпочинку розбудили пити чай. Сигнальники та рульові, зібравшись на верхньому містку, посідали кружка прямо на підлозі, засланій лінолеумом. Перед ними стояв піввідерний чайник з червоної міді. Розкинутий над головою тент зменшував тропічну спеку. Хтось відкрив кришку чайника, щоб швидше прохолов окріп. Синок, ощипуючись, мовчки сидів на ручці штурвала, ніби прислухаючись до лінивої розмови людей. Потім, може, приваблений блиском начищеної міді, він несподівано спурхнув, щоб пересісти на чайник. Раптом всі разом зойкнули, мов від болю: курча попало в окріп і в ту ж мить зварилось.

Хвилин через десять на "Орле" вже знали про це всі матроси й офіцери. І знову почалось паломництво, спочатку на місток, а потім на бак, куди перенесли ошпарене курча. Кожному хотілось поглянути на нього, а воно, розкинувши ноги й крила, нерухомо лежало на палубі, мокре, облізле й жалюгідне. Живий, рухливий, гарний птах перетворився на шматок м'яса. Біля нього, згорбившись, понуро стояв рульовий Воловський. Одні з команди, похитуючи головами, гірко зітхали, інші лаяли сигнальників та рульових, вважаючи їх винуватцями смерті загального улюбленця. Ми стояли довго, похмурі й пригнічені, паче втратили не курча, а цілий корабель з усіма його мешканцями.

Хто розгадає злами людської душі? Нас гнали вбивати людей, і самі ми разом з ескадрою були приречені на неминучу загибель. Але все це нібито чекало не нас, а якихось інших, незнайомих нам людей. А зараз ми не могли без болісного жалю дивитись, як рульовий Воловський почав зашивати мертве курча в парусину, а потім прив'язувати до його ніг шматок заліза, щоб потопити за бортом нашу недавню радість.

ДО БРАТСЬКОГО КЛАДОВИЩА

Кінчався лютий. Дощі все рідшали. Але однієї ночі ми пережили особливу зливу з тропічною грозою. Удень розпечене небо, пожадливо напившись поди, надто обважніло од вологи і тепер розлючено повертало її морю. З гористих вершин і крутих берегів Мадагаскару зривались шквали, шумливо падали в бухту, і борознячи її поверхню, з шаленим виттям літали навколо ескадри. Дощові струмки, як сировими ременя— ми, сікли кораблі, а весь простір наповнився блиском і гуркотом. Розряди атмосферної електрики з громовими ударами були такі часті, що не давали опам'ятатись, і складалося враження, що над головою відбуваються нагромадження кам'яних скель і заліза. Вогняні спалахи безупинно пронизували пітьму, розбігаючись по хмарах змієвидними стрічками, падаючи широкою спіраллю, на мить розкидаючись гірляндами. Іноді чорне небо розколювалось на безліч золотих гіллястих тріщин, що спускалися до самого горизонту. Гроза сп'яніла і справляла

6 О. Иовнков-ПрибоА

161

свій шабаш. І в цьому світловому гуркітливому гармидері, крізь каламуть дощу і шквалу, неясно вимальовувались силуети кораблів, похмурі і нерухомі.

Я добре вимився дощовою водою, а потім спустився вниз і переодяг-ся в суху одежу — робочі парусинові штани і натільну сітку. Команда, вільна від чергування, давно спала. Мене попередили товариші, що сьогодні на честь масляної має бути свято, і по мене, коли це потрібно буде, прийдуть у канцелярію. Я довго сидів за столом, над розкритою книгою, захоплений могутнім талантом Байрона. Разом з його героєм Дон-Жуаном я перелітав з однієї країни до іншої, причаровував красунь і разом з ним кидав виклик громадському лицемірству і святенництву. Трюмний старшина Йосип Федоров, ввійшовши в канцелярію, перебив моє читання:

— Скоро все буде готове. Ходім.

Ми спустилися спочатку в машинне відділення, а потім забрались за подвійний борт. В яскравому електричному світлі я побачив кілька чоловік, які розсілись навколо перекинутих ящиків. Всі були приятелі: машинний квартирмейстер Громов, мінер Вася Дрозд, кочегар Бакланов, гальванер Голубєв і кілька трюмних машиністів. На ящиках, покритих чистим шматтям, стояли емальовані кухлі і великий мідний чайник. Перебірки були прибрані тропічною зеленню. Осторонь стояло відро, наповнене фруктами — бананами, апельсинами, ананасами.,

— Це наша кают-компанія,— заявили мені.— Сідай. Гостем будеш.

Через кілька хвилин принесли велику саморобну сковороду з смаженою свининою, порізаною на дрібні шматки. Розтоплене сало шипіло, потріскуючи. Кочегар Бакланов промовив:

— Як жіноче серце,— без вогню пашить.

— Звідки це у вас? — з подивом спитав я, втягуючи носом приємний запах смаженого м'яса.

На обличчях людей з'явилися загадкові усмішки.

— На березі скільки завгодно можна купити.

— А де смажили?

— В кочегарці слона можна засмажити. Зараз працюють там духи краще, ніж коки в камбузі. І млинці печуть, і варять, і жарять. Красота!

— А начальство не накриє?

— У нас скрізь караульні розставлені, як на війні. Мало того, можемо в разі потреби виключити електричне освітлення. Тут, брат, усе зроблено на три господа бога.

Я ще більше був здивований, коли з чайника почали розливати в кухлі ром. Я покуштував його — вісімдесят градусів. Тим часом казенний ром, яким відав я, розводили наполовину водою, і він мав таку саму міцність, як російська горілка. —--Наш напиток кращий за твій.

Трюмний старшина Федоров, звертаючись до молодого хлопця, спитав:

— Молодшим боцманам порцію відіслали?

. — Все зроблено, і пляшку рому їм відніс. Дуже вдячні вони.

Коли всі взяли кухлі, кочегар Бакланов, широко усміхаючись, привітав усіх з масляною і скомандував:

— Весла — на воду!

Випивали і закушували, один від одного заражаючись апетитом. їли доти, поки сковорода не спорожніла. В чайнику теж нічого не лишилось. Потім взялися за фрукти. Було жарко, наче ми сиділи в паровому котлі. Публіка, сп'янівши, ставала чимраз галасливішою. Гальванер Голубев підвівся і, ставши в позу викривача, заговорив:

— Адже там, в Росії, люди орудують. Робітники в Петербурзі на барикадах бились. А в Москві від його імператорської високості, від царевого дяді Сергія Олександровича, лишились ріжки та ніжки. Бомбою його трахнули. Як видно з усього, захиталось самодержавство.

На це йому відповіли:

— Нехай хитається.