Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Жарко світило сонце. Нас деякий час супроводили дві білі французькі міноноски, тримаючи на щоглах прапори з побажанням: "Щасливої дороги". На "Суворове" на честь Франції духовий оркестр грав "Марсельєзу". Вийшли на своїх пірогах тубільці полюбуватися востаннє ескадрою. Біля борту "Орла" довго крутився знайомий сакалав Гришка. На честь проводів ескадри він вирішив похизуватися особливим убранням: навколо широких стегон вузька смужка червоної матерії, чорна шия в тісно стягнутому білому комірці з яскраво-жовтим галстуком, на кучерявій голові добутий у нашої команди флотський кашкет з золотим написом назви судна. Решта його тіла була гола. Поки ми не збільшили швидкість ходу, він гнався— за нами на своїй пірозі, розмахуючи руками, і, калічачи російські слова, посилав нам матірні привітання.

Я подивився на змучені обличчя команди і офіцерів. Як ми постаріли за час походу! Смертна тривога відбивалася в кожній парі очей.

Попереду під гарячим небом лежав океан, величний і блискотливий — наша розкішна путь до братського кладовища.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЕСКАДРА ЙДЕ ДАЛІ

НА ПРОСТОРІ ІНДІЙСЬКОГО ОКЕАНУ

Двадцять діб потратили ми на перехід через Індійський океан, двадцять діб не бачили ми берегів, перебуваючи серед водного простору й неба. За цей час, на наше щастя, ми не бачили жодної справжньої бурі. Часом налітав вітер — як налітають пустотливі хлоп'ята, але це не завдавало нам особливого клопоту. Деякі дні хмурились і мрячили дощем, наче оплакували нашу долю, а потім знову спалахували сліпучим блиском тропіків. Неоднакові були і ночі—то хмарні, наповнені густою і непроглядною тьмою, яка буває в неосвітленій утробі судна, то ясні і сині, чаруючі сяйвом місяця і зірок.

Після того, як ми покинули Мадагаскар і взяли курс до Зондського архіпелагу, всім стало зрозуміло, що ескадра йде на Далекий Схід.

Почуття роздвоїлись: з одного боку, пригніченість — нас не повернули в Росію, з другого — нам все набридло і скоріше хотілося тієї чи іншої розв'язки.

Ескадра пройшла вже тривалу й довгу путь. На її кораблях пливло кілька тисяч людей різної вдачі, які встигли багато передумати і пережити. А нами ніхто не займався. Природно, деякі безвольні натури, неорганізовані і позбавлені моральної підтримки, шукали для себе порятунку у передчасній смерті. В перший же день нашої мандрівки з пароплава "Киев" кинувся в море матрос. Було вжито заходів, щоб врятувати його, але адмірал, дізнавшися, в чому річ, підняв сигнал не шукати. Матрос утопився. Другого дня подібний випадок повторився на крейсері "Жемчуг" — теж викинувся за борт матрос. Він довго плавав, поки його підібрав госпітальний "Орел". Що сталося з цими людьми? Нормальні вони були чи ні? Невже страх перед майбутньою смертю змусив їх покінчити життя самогубством?

Жодної доби не минало без того, щоб на тому чи іншому кораблі чогось не трапилось: пошкодження в машині, в кочегарці, в рулі. Судно виходило з строю, зупинялось або йшло тихим ходом під однією машиною, затримуючи всю ескадру. Міноносці тяглися за транспортами на буксирах; буксирні перліні часто лопались. Це також гальмувало наше просування вперед. В середньому ескадра проходила за добу близько ста сорока морських миль.

Багатьох цікавило питання: чому ми не дочекались в Носсі-Бе ескадри контр-адмірала Небогатова? В цьому була якась' незрозуміла для нас таємниця. Я кілька разів прислухався до розмов офіцерів, але й вони нічого певного не знали і тільки висловлювали свої здогади.

— Командуючий, як я чув, вважає Третю ескадру тільки тягарем для себе,— говорили однї.— Тому вирішив не зустрічатися з нею.

— Цього не може бути,— заперечували інші.— Найпевніше, що Небогатову призначено де-небудь рандеву. Не виключена можливість, що ми з'єднаємося з ним у відкритому морі.

— В такому разі, якими міркуваннями керувався адмірал, розбиваючи свої сили? Адже ми з дня на день чекаємо нападу ворога. Небезпека ця зростає в міру того, як ми наближаємося до Японії.

Хоч ніхто й не вірив у велику допомогу 3-ї ескадри, але, очевидно, всім хотілось, щоб вона була з нами.

До цього часу ми вантажили вугілля в різних бухтах, в які заходили. Тепер же через кожні три-п'ять діб робили це на океанському просторі. Зранку, за сигналом флагмана, ескадра зупинялась на весь день, застопоривши машини, але не кидаючи якоря. Бойові кораблі спускали баркаси і парові катери, а транспорти — спеціальні залізні боти з повітряними ящиками. З кожного лінійного судна посилали в супроводі офіцерів партію матросів, не менше ста чоловік, на вугільний транспорт. Вони мусили працювати в трюмах, насипати мішки вугіллям. Призначались ще команди на баркаси і боти — з мішками, стропами і лопатами. Стрій ескадри порушувався: транспорти і бойові кораблі трималися хто як міг. Допоміжні крейсери — "Днепр", "Рион" і "Кубань", маючи в своїх містких трюмах достатні запаси вугілля, не потребували довантаження. Цим суднам було наказано нести дозорну службу для "попередження ескадри в разі раптової появи противника. Вони розходились по колу горизонту, але тримались не далі, як в межах видимості сигналів.

Як і під час попередніх вантажень, в роботі брали участь всі, не виключаючи й офіцерів. Спосіб вантаження був найпримітивніший: одні в трюмах транспортів наповнювали мішки вугіллям, другі відвозили ці мішки ботами і баркасами до своїх кораблів; хто стояв на лебідці, хто зсипав вугілля через горловини в вугільні ями. Через кожну годину сигналом повідомляли адмірала про результати вантаження. Не можна було відставати від інших. Тому сам старший офіцер Сидоров, бажаючи подати приклад іншим, ставав на відтяжку і допомагав у роботі. Вугільний пил осідав на його обличчя і кітель з золотими погонами. Грізні сиві вуса, гостра борідка і густі брови ставали чорними. Часом вій покрикував:

— Натисни, хлопці, щоб нам не лишитись у хвості.

І матроси "натискували", одягнені в рвані робочі штани і натільні сітки. Ноги були взуті, замість чобіт, в саморобні постоли або просто обмотані ганчір'ям і шкертами. Мало в кого лишилось більше одного кашкета — його треба було берегти. Тому кожен прикривав голову незграбним ковпаком, пошитим із старої парусини, або чалмою з лахміття. Всі були скоріше схожі на крючників, які працюють на баржах, ніж на військових моряків. Крики людей і ляск лебідок лунали з кораблів, оповитих чорним туманом пилу. Серед безладної юрби суден парові катери, похитуючись на брижах і даючи свистки, тягли на буксирах в різних напрямах баркаси і боти, то порожні, то переповнені вантажем.

Так звичайно тривало години до п'ятої вечора без відпочинку, з перервою лише на обід. Вантаження кінчалося за сигналом з "Суворова". Всі баркаси, парові катери і боти підіймались на місце.

Ескадра знов вишикувалася в похідний порядок і йшла далі.

Весь світ дивувався, як це величезна ескадра наважилась піти в таку далечінь, не маючи по дорозі жодної вугільної станції. А на ділі виходило все далеко простіше, ніж багато хто думав. Командуючий і його штаб нічого не придумали тут нового і розумного — виручала з біди мускульна сила людей.

Багато клопоту завдавали нам мішки. Правда, тільки на один броненосець "Орел" їх було відпущено три тисячі штук, але вони нічим не відрізнялись від звичайних борошняних мішків. Набивати їх вугіллям було важко: двоє повинні були тримати мішок на рівні своїх плечей, а третій насипати. Робота йшла надзвичайно повільно. Крім цього, мішки ці раз у раз розповзались і лопались від семипудової ваги і гострих країв вугілля. Багато часу витрачалось на лагодження їх. Отже, не дивно було, що всі так зраділи, коли дістали з транспорту "Корея" сімдесят мішків німецького виробу, спеціально пристосованих для. вантаження вугілля. Вони були зроблені з подвійної парусини і обшиті по краях тросами. Тверді, кубічної форми, вони стояли в трюмі, наче кошики. В кожен такий мішок, місткістю до сімнадцяти пудів, могли насипати вугілля відразу троє людей.

Це вантаження вугілля найбільш вимотувало сили ескадри. Галерникам жилося, мабуть, легше, ніж нам. Ми дихали вугільним пилом, забиваючи ним легені, ми відчували його хрускіт на зубах і ковтали з їжею, він в'їдався нам у пори тіла. Ми спали на куі^х вугілля, віддаючи йому місце в жилих приміщеннях. З вугілля ми створили собі ідола і приносили йому в жертву все — наші сили, здоров'я, спокій, вигоди. Думали тільки про нього, віддавали йому всю винахідливість. Воно, як чорна завіса, заслонило від нас важливіші справи, ніби перед нами стояло завдання не воювати, а тільки наблизити ескадру до японських берегів. Ми закидали вугіллям всю батарейну палубу так, що 75-міліметрові гармати в разі мінної атаки не могли б бути пущені в дію. А Рожественський немов звихнувся на цьому вантаженні. Кажуть, він і вві сні іноді вигукував:

— Вугілля, вугілля! Я наказую ще вантажити! Вантажити до від-казу!

Живих биків, що були у нас на палубі, меншало. Впереміж із свіжим м'ясом ми почали їсти солонину. Але вона була просолена невміло і від жари майже вся зіпсувалася. Кожну бочку, витягнену з ахтерлюка, викочували на бак і там уже обережно розкривали її. Звичайно кок або артільник обухом сокири бив по дну бочки і одразу ж тікав геть, бо з пробитих щілин з піною і шипінням починав бити фонтаном прокислий розсіл, що зашумував. По всій палубі розходився такий огидний запах, що всі затуляли носи. Тільки через кілька хвилин можна було знову підійти до бочки, щоб закінчити розкупорювання. Скільки не вимочуй у воді таку солонину, вона мало чим відрізнятиметься від зогнй-лого падла7.

Перебуваючи в таких тяжких умовах, ми давно мусили б подохнути. А ми не тільки жили, але іноді й сміялись. У вільний час лунали звуки гармонії або гітари. Співали пісень хором або поодинці. Знаходились матроси, які, незважаючи на втому, витанцьовували тропака. На баку розповідали про різні смішні випадки. Це полегшувало нашу долю, рятувало нас від божевілля.

Іноді розважав нас своїми химерами Рожественський. Якось сигналом він ошелешив кораблі новиною, що поблизу перебуває японська ескадра. Мимоволі постало питання: звідки він довідався про це? Жодне з іноземних суден не приставало до "Суворова", а до берега було близько двох тисяч морських миль.