Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль
вашого брата Джорджа... красуня Джорджа... яким так пишалася сім’я Бакстонів!.. Я вбив його навіть двічі... спершу душу... потім тіло... А тепер я маю вас обох... ви в моїй владі... під моїм каблуком! Ви мої!.. Я можу зробити з вами що завгодно!..
З його горлянки вилітали майже незрозумілі слова. Він затинався, п’яний від радощів, він торжествував.
— Тільки подумати: одного я взяв, а друга сама прийшла до мене!.. Сміхота!..
Він ступив на крок ближче; Джейн і Льюїс, що тримали одне одного в обіймах, не поворухнулись, і він схилився до них:
— Видумаєте, що знаєте дуже багато? Ви нічого не знаєте... Але я вам все розповім... Все!.. З приємністю!.. Ага, він вигнав мене, ваш батько!.. Нехай тепер радіє!.. Мені бракує ще тільки одного... Я хочу, щоб він дізнався... перед смертю... чия рука завдала йому удари... Ця рука... ось вона... моя!
Він підступив ще ближче. Він майже торкався тепер брата і сестри, жахаючи їх цим приступом несамовитої люті.
— Ага, мене вигнали!.. Нащо мені були ті жалюгідні кошти, які мені пропонували?.. Мені потрібне золото, багато залота, цілі гори!.. І я здобув його... лопатами, купами... без вас... сам один!.. Як?.. Ха-ха!.. Люди, подібні до вас, звуть це злочинами... Я крав... убивав... усе... всі злочини!.. Ха-ха!..
Але золото — це ще не все для мене... Сильніша над усе була ненависть до вас... усіх... до мерзенної сім’ї Гленорів!.. От чому я приїхав до Африки. Я никав навколо загону Джорджа Бакстона... З’явився до нього... розіграв комедію... каяття... докори сумління... Брехав... прикидався... Воєнні хитрощі, непогано, так?.. Йолоп попався... Розкрив обійми... Я ділив з ним намет... Їв за одним столом... Ха-ха! Я добре скористався з його безглуздої довірливості!.. Щодня трохи порошку в його страви... Якого порошку?.. Хіба вам не однаково? Опіум... гашиш... або ще що-небудь... це моя справа... Шукайте Джорджа Бакстона!.. Дитина... мале дитя...
Начальник?.. Я!.. Відтоді — які подвиги!.. У всіх газетах повнісінько!.. Джордж Бакстон божевільний... Джордж Бакстон убивця... Джордж Бакстон зрадник... тільки про це й мови... Ох, і сміявся ж я згодом, читаючи всі ці тиради!.. Далі, далі! Одного дня прийшли солдати... Джордж Бакстон мертвий, добре... збезчещений — ще краще... Я вбив його, щоб він мовчав...
Тоді я прийшов сюди і заснував це місто... Непогано для того, кого з ганьбою вигнали?.. Тут я володар... хазяїн... король... імператор... Я наказую, мене слухають... Проте, радість моя була неповна... У вашого батька ще лишалися син і дочка. Це було нестерпно... Спершу син... Одного разу мені потрібні були гроші — я взяв у нього... ще й його самого на додачу! Ха-ха! Поклали синочка на місці... зв’язали синочка як шинку... синочок у скрині... Поїхали!.. Поїзди, пароплави, планери... поїхали! аж сюди... до мене... в мою імперію!.. Я і його вб’ю... як того... тільки не так швидко... поволі... день за днем. А тим часом там... в Англії... батько! Ох! він лорд... і багатий!.. Батько знає, що син утік... з касою!.. Непогано змудровано, бий мене сила божа!
Лишалась дочка... моя сестра... Ха-ха! моя сестра!.. Черга за нею... Що з нею зробити?.. Я думав, вигадував... Чорт забирай! Вона з’являється сама!.. Оце втішно!.. Ще трохи, і я б на ній оженився! Можна луснути від сміху!.. Моя жінка? Аякже! Буде жінкою останнього з моїх рабів!.. Найогиднішого мого негра!
Що ж йому зостається... старому лордові... з усіма його багатствами й титулом?.. Два сини?.. один зрадник... другий злодій... Дочка? Зникла... повіялась... хтозна-куди... А він... сам один... Добре скінчився рід Гленорів!.. Я помстився, я добре помстився!..
Ці жахливі прокльони перейшли в звіряче верещання. Вільям Ферней спинився, задихаючись і шаленіючи від люті, його очі вирячилися. Він простягав до своїх жертв скорчені руки з бажанням вп’ястися в них, шматувати їх. Ця істота втратила людську подобу, це був божевільний в нападі сказу, розлютований дикий звір.
Жахаючись ще більше за нього, ніж за себе, Джейн і Льюїс Бакстон з розпачем дивилися на Кіллера. Як могла людська душа таїти в собі таку дику ненависть?
— На цю ніч, — закінчила потвора, — я залишу вас укупі, розважайтеся собі! Але завтра...
Шум вибуху, що мав бути потужним, якщо досяг підземелля, раптом заглушив голос Вільяма Фернея. Він одразу спинився, здивований, занепокоєний, прислухаючись...
Після вибуху запанувала глибока тиша, що тривала кілька хвилин, потім почулися крики, віддалений рев, галас несамовитого натовпу, і зрідка долинали рушничні або револьверні постріли...
Вільям Ферней більше не думав про Джейн і Льюїса Бакстон. Він слухаа, намагаючись розгадати, що це все означає.
Чорний вартовий, що стояв біля входу в підземелля, вбіг у нестямі:
— Володарю! — кричав він. — Місто в огні!
У Вільяма Фернея вирвався страхітливий проклін, потім він різко відштовхнув Джейн і Льюїса, що перепиняли йому шлях, кинувся в коридор і зник.
Розв’язка була така раптова, що брат і сестра не встигли нічого зрозуміти. Вони так сторопіли, що ледве почули вибух і галас, які відвернули від них увагу їхнього ката. Минув деякий час, поки вони помітили, що його нема. Вони все ще міцно пригортали одне одного і, пригнічені дикою сценою, якої стали свідками, знесилені стражданнями, терзаючись думкою про старого батька, що вмирав у розпачі й ганьбі, гірко заридали.
XIII. КРИВАВА НІЧ
Приголомшені всім пережитим, забуваючи про все, крім свого горя, Джейн і Льюїс Бакстон ще довго сиділи поруч. Нарешті їхні сльози поволі висохли, і вони з глибоким зітханням повернулися до дійсності.
Першим їх враженням було відчуття тиші, що панувала навкруги і будила неспокій. Тільки здалека долинали якісь неясні звуки, у коридорі ж, яскраво освітленому електричними лампочками, панувала могильна тиша. Палац немов вимер. Зовні, навпаки, крики, постріли, метушня наростали з хвилини на хвилину.
Деякий час вони прислухались, і раптом Джейн зрозуміла.
— Ти зможеш іти? — спитала вона.
— Спробую, — відповів Льюїс.
— Ходім!
Сумне це було видовище — дівчина підтримувала брата, виснаженого місяцями страждань. Вони вибралися з камери, проминули коридор. У передпокої теж нікого не було — вартовий зник.
На превелику силу піднялися вони по сходах до площадки третього поверху і вступили в кімнату, де так недавно Джейн покинула божевільне страховище, яке заснуло п’яним сном, — тоді вона ще не знала, що то її брат.
Тут теж було порожньо, і ніщо не змінилось — крісла Вільяма Фернея і його поплічників так само стояли навколо столу, заставленого пляшками і склянками. Джейн посадила Льюїса, у якого підгиналися ноги, і раптом збагнула незвичайність свого становища. Що означає це безлюддя й тиша? Що сталося з їхнім катом?
Підкоряючись раптовому пориву, вона зважилась розстатись з братом і відважно пустилася обстежувати палац. Вона почала з першого поверху і заглянула в усі куточки. Проходячи повз вхідні двері, Джейн одразу побачила, що вони старанно замкнені. Зате всі внутрішні двері були широко розчинені, і ніде не було ні душі — очевидно, всі утекли стрімголов. Її здивування все зростало, поки вона обходила інші три поверхи, теж порожнісінькі. Хоч це здавалося неймовірним, палац, очевидно, спорожнів.
Лишалися ще тільки центральна башта і тераса під нею. Джейн на мить спинилась унизу сходів, що вели туди, потім почала поволі підніматись.
Ні, палац не спорожнів, як їй спершу здалося. Дійшовши до кінця сходів, вона почула нагорі голоси. Обережно проминула вона останні східці і, сховавшись у тіні, окинула поглядом терасу, на яку сягало світло заводських прожекторів.
Тут зібралося все населення палацу. Затремтівши від жаху, Джейн пізнала Вільяма Фернея, а також його радників, а на деякій відстані — людей з Чорної варти і негрів-служників.
Схилившись над поручнями, вони щось показували один одному вдалині, голосно викрикуючи якісь слова і жестикулюючи. Що ж так хвилювало їх?
Раптом Вільям Ферней випростався, лютим голосом віддав якийсь наказ і разом з усіма, хто був на терасі, кинувся до сходів, внизу яких стояла Джейн. Вона побачила, що всі вони озброєні до зубів: у кожного було по два револьвери за поясом і по рушниці, якими вони люто розмахували.
Ще секунда — і її помітять. Що зроблять тоді з нею ці оскаженілі люди? Вона загинула!
Джейн озирнулась, несвідомо шукаючи порятунку, і помітила вгорі сходів двері, що вели на терасу. В ту ж мить вона інстинктивно штовхнула ці двері, і вони з гуркотом зачинилися, перш ніж вона усвідомила, що робить.
Люті крики і страшні прокльони пролунали у відповідь з тераси. Не встигла вона замкнути останній засув, як на несподівану перепону посипались удари прикладами.
Налякана криками, ударами, усім цим шумом, Джейн застигла на місці і тільки тремтіла. У неї не стало б сил поворухнутись навіть для врятування власного життя. Не відриваючи погляду від дверей, вона чекала, що вони от-от упадуть під натиском страшних ворогів.
Та перепона не падала. Вона навіть не здригалася від несамовитих ударів. Джейн поступово заспокоїлась і, придивившися, зрозуміла, що ці двері, як і всі інші на заводі й у палаці, були зроблені з суцільної броньованої плити, здатної витрихмати будь-яку атаку, а тим більше жалюгідну спробу Вільяма Фернея пробити її, не маючи потужних засобів.
Підбадьорившись, вона рушила назад до брата і в цей час помітила, що на сходах від верхнього поверху до тераси зроблено ще п’ятеро таких же дверей. Вільям Ферней усе передбачив, щоб захистити себе від будь-яких несподіванок, його палац був поділений перепонами на численні секції, які довелося б брати одну по одній. І от його запобіжні заходи обернулися проти нього самого.
Джейн замкнула всі п’ятеро дверей і спустилася на перший поверх. Вікна палацу були захищені товстими ґратами і міцними залізними віконницями. Вона не гаючись позачиняла віконниці на всіх поверхах. Де взялися в неї сили упоратись з усіма цими важкими металічними стулками? Вона працювала мов уві сні, гарячково, спритно і швидко. За годину справа була скінчена. Вони опинились немов усередині суцільної, абсолютно неприступної брили каміння й заліза.
Аж тоді вона відчула втому. Ноги її тремтіли, руки були скривавлені.
