Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

Небо вкривали густі хмари, і ніч була темна. Бездіяльність Тонгане непокоїла тим більше, що того дня доїдено останні крихти харчів. Щонайбільше за два-три дні треба було або перемогти, або здатися, або зважитися на голодну смерть.

День 4 травня здався обложеним нескінченним. Усі гарячково чекали, коли нарешті посутеніє. Однак і цього вечора над стіною кварталу негрів так і не появився очікуваний сигнал.

Лихий був ранок п’ятого травня. Піст тривав уже третій день і шлунки підводило з голоду. Цехи спорожніли. Робітники, їхні жінки й діти никали по заводській території з люттю на обличчях. Вони збирались купками, перекидаючися словами, сповненими гіркоти. Не вагаючись, обвинувачували Тонгане в тому, що він зрадив тих, кого взявся рятувати. Чорт забирай! Цей негр не йолоп, він про них і думати забув.

Проходячи повз одну з тадах груп, Джейн Бакстон почула своє ім’я. Жінка і робітник, оточені товаришами, сперечалися запекло, наскільки їм дозволяла слабість, і так захопилися, що не помітили Джейн, яка спинилась і прислухалася.

— Хай собі кажуть, що хочуть! — кричав чоловік, не турбуючись, що його можуть почути. — Це вже занадто — доводити нас до такого через цю напиндючену кривляку. От, якби це залежало від мене!

— І не сором вам таке говорити! — промовила жінка.

— Сором?.. Смієтесь, матінко моя!.. Та в мене дитя вдома, і воно просить їсти!

— А в мене хіба що, своїх немає?

— Коли вам до вподоби, щоб вони сконали з голоду, це ваше діло. Все одно, якщо завтра ми ще будемо тут, я сам піду до хазяїна і побалакаю з ним. Не можемо ж ми всі лишатися надалі в такому становищі заради втіхи цієї панночки, щоб її чорти вхопили!

— Ви просто боягуз! — обурилась жінка.

Джейн Бакстон похитнулася, вражена в саме серце. Так ось як говорять про неї не криючись ці нещасні люди, в очах яких вона — єдина причина їхніх страждань! Ця думка ставала нестерпною. Але що ж зробити, щоб довести їм, що вони помиляються?!..

Година за годиною, хвилина за хвилиною минув нарешті день 5 травня. Сонце сіло. Настала ніч. Втретє після того, як пішов Тонгане, важкі хмари закрили місяць і стало темно-темно. Чи ж скористається він з цієї нагоди, чи подасть нарешті очікуваний сигнал?

Дарма що люди вже втрачали надію — очі всіх, як і в минулі вечори, були прикуті до того рогу стіни, з-за якого мав блиснути вогонь. Сьома година... восьма... пів на дев’яту пробило на заводському годиннику. Всі марно чекали.

Через кілька хвилин після половини дев’ятої натовп здригнувся. Ні, Тонгане їх не покинув. Над стіною кварталу чорних появивився нарешті сигнал!

Не гаючи ні хвилини, за наказом Камаре на вишку, споруджену серед помосту, перенесли дивну машину. Це була наче дерев’яна гармата, тільки без коліс і лафету. В її ствол, зроблений з просвердленого стовбура, вклали снаряд, і потужний поштовх стисненого повітря беззвучно послав його в простір.

Снаряд тяг за собою подвійний сталевий дріт з гачком, який мав зачепитися за верх стіни невільницького кварталу.

Вага снаряда, тиск повітря, наводка гармати, форма й положення гачка — все було з величезною точністю розраховане Камаре, який не довірив нікому своєї незвичайної гармати і сам привів її в дію.

Снаряд пролетів над набережною, річкою, кварталом Веселих хлопців і впав в невільницькому кварталі. Чи вдався задум — чи зачепився гачок за стіну?

Камаре почав поволі обертати барабан з намотаним сталевим дротом. Скоро він відчув, що дріт натягся і не піддається. Отже, задум увінчався успіхом: між обложеним заводом і невільниками проліг повітряний шлях.

Цим шляхом негайно почали транспортувати зброю. Слідом за пакунком з вибуховою речовиною поступово передали чотири тисячі ножів, сокир і списів. Коло одинадцятої години все було закінчене. Усі спустилися з помосту і, озброївшися першим, що потрапило під руку, скупчились біля воріт. Збившися в тісний гурт з жінками в центрі, обложені приготувались виступити слушної миті.

Однієї людини, однієї жінки не було в цій групі — Джейн Бакстон. Сен-Берен, Амедей Флоранс, Барсак і доктор Шатонней марно вигукували її ім’я скрізь і всюди, марно шукали її по всіх закутках — вони так і не знайшли її. Кілька робітників-добровольців приєдналися до них, але всі розшуки ні до чого не привели. Обійшовши весь завод, вони змушені були визнати, що Джейн Бакстон зникла.

XI. ЩО БУЛО ЗА ДВЕРИМА

Джейн Бакстон і справді пішла з заводу дуже просто — крізь двері в стіні, які були не замкнені, а тільки закриті на клямку. Як з’ясувалось, спостерігач у циклоскопі бачив, що вона вийшла, але не впізнав її. Маючи інструкцію уникати зайвого кровопролиття, він вирішив не випускати "осу" проти самотньої постаті, яка, при тому, не намагалася проникнути на завод, а, навпаки, вийшла з нього.

Із слів спостерігача стало також відомо, що Джейн, вийшовши з заводу, попрямувала по набережній за течією. Таким чином, сумнівів не лишалося: Джейн Бакстон здійснила свій намір, від якого її відмовляли, і відчайдушно поспішила здатися Гаррі Кіллеру якраз у ту мить, коли її жертва ставала непотрібною.

Заводська набережна відділялася від еспланади стіною, в якій були залізні двері. У звичайний час вони лишалися замкнені, і тільки Марсель Камаре та Гаррі Кіллер мали ключі від них, але відколи почалися ворожі дії, їх більше не замикали. Отже, Джейн Бакстон мала змогу проникнути на еспланаду і добратися до палацу.

Вона утекла, охоплена справжнім божевіллям. Її довели до краю нестерпні думки про те, що ці нещасні люди ненавидять її, вважаючи єдиною причиною своїх страждань. А що коли вони праві і вона— єдина здобич, якої Гаррі Кіллер домагається в цій боротьбі? Адже тоді зволікання — це злочин. І вона картала себе за довге вагання. Навіть у тому разі, коли обложені помиляються, вважаючи, що порятунок залежить тільки від неї, справа її честі — довести їхню помилку, навіть ціною свого життя! Розум її потьмарився від перенесених злигоднів, а довге чекання сигналу Тонгане довело її до остаточного рішення, і от ввечері 5 травня вона раптом втратила голову і кинулася туди, куди вели її честь і гідність.

Майже безтямно прочинила вона залізні двері, вислизнула з них і, притискаючись до стіни, освітленої потужними заводськими прожекторами, поспішила до палацу.

Веселі хлопці, що стояли на постах, помітили її. Але й вони не вважали за потрібне застосовувати зброю проти самотньої постаті, яка, до того ж, могла належати до їхнього табору, і Джейн Бакстон без перешкод досягла еспланади і пішла попід стіною вздовж Червоної річки, не звертаючи уваги на групи Веселих хлопців. Саме тому, що вона йшла так сміливо, її ніхто не затримав, і тільки кроків за двадцять од палацу від однієї з груп відокремилися двоє і наблизились до неї. Вони пізнали її і скрикнули від здивування. Пригадавши, що вона раніше безборонно прогулювалася скрізь, пам’ятаючи про прихильність до неї начальника і не знаючи її намірів, вони не тільки пропустили її, а ще й провели до палацу і розчинили перед нею двері.

Не встигла вона переступити поріг, як двері за нею зачинилися. Віднині, хотіла вона цього чи ні, вона була знов в руках у Гаррі Кіллера, без надії на чиюсь допомогу.

І в палаці її поява теж усіх здивувала. Чорний служник, що стояв біля дверей, поспішив провести її до Г аррі Кіллера. Вона проминула темні коридори, галереї, сходи і нарешті вступила в яскраво освітлену кімнату, яку одразу впізнала. Це була кімната, що її Амедей Флоранс жартома назвав "тронним залом", де стояло тільки одне крісло і один стіл.

Крісло було на місці, і в ньому за своїм звичаєм сидів Гаррі Кіллер, а перед ним на столі було повно пляшок і склянок. Навколо стояло ще дев’ять крісел, з яких одне було порожнє, в інших розсілися восьмеро типів з брутальними обличчями. Гаррі Кіллер розважався з своїми радниками.

Помітивши молоду дівчину в прочинених дверях, ці напівп’яні люди скрикнули від подиву. Ніщо не могло бути для них більшою несподіванкою, ніж ця раптова поява людини із числа обложених у заводі.

— Мадемуазель Морна! — вигукнули вони в один голос, з шумом підводячися з місць.

— Самі? — спитав Гаррі Кіллер, налігши грудьми на стіл і кидаючи занепокоєний погляд в темряву коридора за прямокутником розчинених дверей.

— Сама, — відповіла тремтячим, але рішучим голосом Джейн Бакстон.

Ноги її підгиналися, і їй довелось спертися об одвірок.

Вражені, вони довго мовчки дивилися на дівчину. Її прихід, її присутність були незвичайною подією. А вона під цими поглядами, скупченими на ній, поступово втрачала самовладання і починала гірко каятись у своєму відчайдушному вчинку.

— Ви прийшли звідти? — пробелькотав нарешті Гаррі Кіллер, ледве ворушачи язиком, і вказав пальцем у напрямі заводу.

— Так, — прошепотіла Джейн Бакстон.

— Чого ви з’явилися сюди?

Тон цього запитання не можна було назвати привітним. Так, звичайно, вони помилялися, бідолашні зголоднілі робітники, покладаючи на неї всю відповідальність за свої злигодні; і тепер, як ніколи доти, вона з жахом зрозуміла, що її самовідданість не поліпшить їхньої долі.

— Я прийшла здатися, — прошепотіла вона, в той же час гостро відчуваючи своє приниження: адже її жертву тут, здається, невисоко оцінюють!

— Он як! Он як!.. — ущипливо промовив Гаррі Кіллер І звернувся до своїх поплічників: — Залиште нас!

Восьмеро радників підвелися.

— Та добре вже, йдемо, — сказав один з них, грубо регочучи.

Вони, похитуючись, поплентались до дверей. Гаррі Кіллер спинив їх жестом і звернувся до Джейн Бакстон:

— Я не питаю вас про Чумукі; ми знайшли шматки, що лишились від нього. Але що сталося з другим?

— Це не ми вбили Чумукі, — відповіла Джейн. — Він помер під час вибуху, коли намагався висадити в повітря планер. Його супутник був тоді ж поранений, його доглядають на заводі.

— Ага! — сказав Кіллер. — А планер?

— Зруйнований.

Гаррі Кіллер, дуже задоволений, потирав руки, а восьмеро радників зникли за дверима.

— То ви здаєтесь? — спитав він свою полонянку, залишившися сам на сам з нею. — Чому ж це?

— Щоб врятувати інших, — мужньо відповіла Джейн.

— Не може бути! — вигукнув глузливо Гаррі Кіллер. — То вони вже дійшли до краю, ті "інші"?

— Так, — призналася Джейн, опускаючи очі.

З радощів Гаррі Кіллер налив склянку по вінця і вихилив одним духом.

— Ну, і що ж? — спитав він після цього.

— Ви хотіли, щоб я стала вашою дружиною, — прошепотіла Джейн, червоніючи від сорому.