Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

— Я згодна, при умові, що решті ви повернете свободу.

— Умови! — заволав вражений Гаррі Кіллер. — Ви вважаєте, що можете ставити їх, моя маленька? Адже на заводі вже дійшли до краю, завтра чи позавтра я візьму завод і вас разом з усіма. Не варто було трудитись і приходити сьогодні. Я б почекав ще день-другий. — Він підвівся і, похитуючись, наблизився до неї. — Ви дуже самовпевнені з своїми умовами!.. Умови, щоб стати моєю дружиною! Ха-ха! Ви станете моєю дружиною, коли мені заманеться. Ні, справді, яким це чином могли б ви мені в цьому перешкодити? Просто цікаво!

Він підійшов до Джейн Бакстон, простягаючи до неї свої тремтячі руки, вона з жахом відступила і притиснулась до стіни. Він майже торкався до неї, її юбличчя обдавав його гарячий подих, отруєний алкоголем.

— Можна вмерти, — відповіла вона.

— Вмерти?.. — повторив Гаррі Кіллер, якого спинило не слово, промовлене з холодною енергією. — Вмерти... — повторив він, з нерішучим виглядом шкребучи підборіддя. Потім, помовчавши, вигукнув, охоплений новою думкою: — Та ба!.. Завтра побачимо. Якось домовимось, дівчинко моя... А тим часом, будемо веселі й щасливі! — Він знов опустився в своє крісло і простяг їй склянку: — Пити!

Склянка за склянкою — і через чверть години Гаррі Кіллер уже хропів щосили.

Знову цей звір, убивця її брата, був у руках Джейн! Вона могла б завдати йому удар в серце тією ж зброєю, якою він вразив Джорджа. Але навіщо? Чи не знищить вона цим вчинком останню, хай непевну надію допомогти тим, заради кого вона тут опинилась?

Довгий час вона в задумі не відривала очей від сплячого деспота. Раптом її пронизав гострий біль, вона зблідла. Голод, невмолимий, жорстокий голод терзав її. На мить вона забула про все — де вона, хто перед нею, забула про все, крім голоду. Їсти! їсти цю ж мить, їсти за всяку ціну... Вона обережно прочинила двері, через які вийшли радники, і побачила в сусідній кімнаті стіл, заставлений рештками бенкету.

Джейн Бакстон кинулася до столу, не розбираючи, хапала все, що трапляло під руку, і похапцем ковтала. Вона їла, і життя поверталося в її виснажений організм, вона зігрівалася, кров швидше заструмила від серця по жилах.

Підкріпившись, вона повернулася у зал, де залишила Гаррі Кіллера. Він все ще спав, голосно хропучи. Вона сіла проти нього, вирішивши дочекатись, поки він прокинеться.

Минуло кілька хвилин, Гаррі Кіллер поворушився, і щось упало на підлогу. Джейн нахилилась і підняла предмет, який випав у нього з кишені. Це був невеличкий ключик. Його вигляд розбудив у неї спогади про те, як Гаррі Кіллер щодня зникав кудись, і як їй хотілося дізнатись, що там, за дверима, ключ від яких він завжди тримав при собі. І от випадок дає їй змогу дізнатись! Спокуса була надто сильна — така нагода, напевне, більше не трапиться.

Легко ступаючи, вона наблизилась до невеличких дверей і встромила ключ у замкову щілину. Двері тихо розчинилися. За ними була площадка, від якої починалися сходи, що вели вниз. Обережно прихиливши двері, Джейн Бакстон почала навшпиньках спускатися по майже темних сходах; світло проникало на них знизу.

Кімната, з якої вона вийшла, містилась на третьому поверсі, але, коли вона проминула два нижні поверхи, сходи продовжувалися, і вона, повагавшись, пішла далі. Нарешті вона потрапила в невеличкий прямокутний передпокій і спинилася в нерішучості. Негр, що вартував, сидячи в кутку, біля замкнених дверей, швидко підвівся, побачивши її.

Та вона одразу заспокоїлась: вартовий не проявляв ніякої ворожості, навпаки, він шанобливо відступив до стіни, даючи дорогу нічній відвідувачці. Вона зрозуміла причину цієї несподіваної шани, коли пізнала негра — він був із Чорної варти і, очевидно, часто бачив її у палаці й був переконаний, що вона має вплив на Володаря.

Твердою ходою пройшла вона повз нього. Він не затримував її, але перед нею були ще замкнені двері. З упевненістю, якої вона насправді зовсім не почувала, Джейн пустила в хід той же ключ і двері відчинилися. Вона опинилась у довгому коридорі, в який з обох боків виходив десяток дверей. Усі, крім одних, були широко відкриті. Кинувши погляд у кімнати, що були за ними, Джейн Бакстон побачила, що це були тюремні камери або карцери, без доступу повітря й світла, все умеблювання яких складалося із столу й жалюгідного ліжка. Видно було, що вони давно стоять порожні.

Лишалися одні замкнені двері. Утретє Джейн Бакстон пустила в хід свій ключ, і двері знов легко відчинилися. Спочатку вона нічого не могла розгледіти в цій камері, де панувала темрява. Потім її очі поволі призвичаїлись до сутінку, вона помітила чиїсь невиразні обриси, і до неї долинуло рівномірне дихання сплячої людини.

Немов у якомусь передчутті неймовірного відкриття, що чекало на неї, Джейн раптом відчула, що втрачає сили. Її пройняв дрож, серце шалено стукало, і вона завмерла на порозі, марно намагаючись розгледіти щось у пітьмі. Нарешті вона згадала, що бачила в коридорі, біля дверей, вимикач, намацала і включила світло, не відриваючи очей від темної камери.

Який страшний удар чекав на неї! Який жах охопив її!

Якби вона побачила в цьому підземеллі блеклендського палацу одного з тих, кого допіру залишила на заводі, якби навіть це був її брат Джордж, про смерть якого вона довідалася ще десять років тому, вона не була б так прикро вражена.

Розбуджена світлом, що раптово спалахнуло, людина на ліжку в кутку камери підвела голову. Одягнений в лахміття, крізь яке просвічувало тіло, вкрите незліченними ранами, худий, мов кістяк, цей чоловік марно намагався випростатись, звертаючи до світла злякані, широко розплющені очі. Та незважаючи на жахливі сліди довгих тортур, незважаючи на виснажене обличчя, бороду й скуйовджене волосся, Джейн Бакстон не могла помилитися і одразу впізнала нещасливого в’язня.

У глибині блеклендської темниці вона знайшла того, кого шїсть місяців тому залишила в Англії за мирною працею. Ця тінь людини, ця закатована істота, був Льюїс Роберт Бакстон, її брат.

Затамувавши подих, з широко розплющеними очима, Джейн на мить завмерла, непорушна й німа, охоплена незрозумілим жахом.

— Льюїс! — скрикнула вона нарешті, кидаючись до свого бідолашного брата, який розгублено бурмотів.

— Джейн!.. Ти тут!.. Тут!

Вони обнялися і довго ридали, не знаходячи слів.

— Джейн, — прошепотів нарешті Льюїс, — як могло статися, що ти з’явилась мене рятувати?

— Я тобі все розкажу, — відповіла Джейн. — Поговоримо про тебе. Поясни мені...

— Що я можу тобі сказати! — вигукнув Льюїс з розпачливим жестом. — Я сам нічого не розумію. П’ять місяців тому, тридцятого листопада, мене оглушили сильним ударом по голові. Я отямився зв’язаний, з заткнутим ротом, замкнений у якійсь скриньці. Мене перевозили, як багаж, двадцятьма способами. В якій я країні? Не знаю. Уже більше чотирьох місяців я не виходив з цієї камери, і щодня моє тіло шматують кліщами, мене шмагають натаєм...

— О, Льюїс, Льюїс!.. — простогнала Джейн, заходячись слізьми. — Але хто ж цей кат?..

— Це найгірше, — сумно відповів Льюїс. — Ти б ніколи не догадалася. Усі ці жорстокості я терплю від...

Льюїс раптом замовк. Його простягнута рука вказувала на щось у коридорі, а в очах, на всьому обличчі відбився невимовний жах.

Джейн глянула туди, куди вказував брат. Вона зблідла, її рука сковзнула за пояс плаття і стиснула зброю, знайдену в могилі поблизу Кубо. Перед ними, з налитими кров’ю очима, з перекривленим ротом, лютий, страшний, огидний, стояв Гаррі Кіллер.

XII. ГАРРІ КІЛЛЕР

— Гаррі Кіллер! — скрикнула Джейн,

— Гаррі Кіллер? — перепитав Льюїс Бакстон і здивовано глянув на сестру.

— Він самий, — буркнув Кіллер хрипким голосом.

Він зробив крок уперед, спинився у дверях, загородивши їх своєю кремезною постаттю, і сперся об одвірок, щоб відновити рівновагу, ослаблену недавньою випивкою.

— То це ви отак здаєтесь?.. — забурмотів він, стримуючи гнів. — Еге, еге! Влаштовуєте побачення потай від майбутнього чоловіка!

— Як то чоловіка? — повторив Льюїс з ще більшим подивом.

— Думаєте, я такий поблажливий?.. — додав Гаррі Кіллер, входячи в камеру і простягаючи до Джейн свої волосаті руки.

— Не підходьте! — крикнула вона, розмахуючи кинджалом, вихопленим з-за пояса.

— Ого! — насмішкувато промовив Гаррі Кіллер. — У оси є жало!

Все ж він вирішив бути обережним і зупинився посеред камери, не спускаючи очей з кинджала, яким грозила йому Джейн Бакстон.

Користуючись його нерішучістю, вона потягла за собою брата до дверей, відрізаючи в такий спосіб відступ ворогові, який тримався на певній відстані від неї.

— Так, у мене є зброя, — відповіла вона, вся тремтячи, — і яка зброя! Я знайшла цей кинджал в одній могилі... поблизу Кубо!

— Поблизу Кубо! — повторив Льюїс. — Чи не там, де Джордж...

— Так, під Кубо, де поліг Джордж, де він загинув не від куль, а від удару, завданого цією зброєю, на якій написане ім’я убивці: Кіллер!

Почувши це нагадування про драму під Кубо, Гаррі Кіллер зробив крок назад. Блідий, розгублений, він сперся об стіну камери і дивився на Джейн з якимсь переляком.

— Ти кажеш — Кіллер? — скрикнув у свою чергу Льюїс. — Помиляєшся, Джейн. Не так звуть цю людину. У нього інше ім’я, ще гірше, і воно відоме тобі.

— Інше?..

— Так... Ти була ще зовсім мала, коли він нас покинув, і не можеш його пізнати, але ти не раз чула про нього. У твоєї матері, коли вона виходила заміж за нашого батька, був син. Ця людина — Вільям Ферней, твій брат!

Це відкриття справило протилежне враження на двох інших учасників сцени. В той час, як Джейн заніміла, безсило опустивши руку, Вільям Ферней — залишимо за ним відтепер його справжнє ім’я — став знову самовпевнений. Він немов одразу протверезився. Розправивши плечі і випроставшись, він втупив у Джейн і Льюїса погляд, сповнений ненависті і невблаганної жорстокості.

— А! То ви Джейн Бакстон!.. — просичав він. І повторив ще раз, скрегочучи зубами: — А! То ви Джейн Бакстон!..

І зненацька лихі почуття, що переповняли його, прорвалися зливою слів; він говорив хутко, глухим голосом, не встигаючи вимовляти слова, уривчастими фразами, груди його важко здіймалися, а в очах палало божевіллям

— Чудово!.. Ні, справді, це просто чудово!.. Ах, так, ви були під Кубо!.. Так, це я його вбив...