Мобі Дік - Мелвілл Герман

Але в тій неослабній обачності й невсипущій пильності, з якими Ахав кинув свою похмуру душу в цю невблаганну погоню, він не дозволив собі поставити всі свої надії тільки на цю козирну карту, хоч би як вона обіцяла задовольнити ті надії; і обітниця, що не давала йому спати, не дозволяла йому й угамувати своє неспокійне серце, відкласти пошуки аж до тих вод.

З Нентакіту корабель відплив на самому початку "мисливського сезону на екваторі". Тому ніякі найвідчайдушніші зусилля не допомогли б його капітанові пропливти весь довжелезний шлях на південь, обминути мис Горн і, знову подолавши шістдесят градусів земного меридіана, вчасно піднятись у екваторіальні широти, щоб крейсувати там. Отже, Ахавові доводилось чекати ще цілий рік, аж до наступного сезону. Та, можливо, він обрав такий час відплиття зумисне, з певним таємним розрахунком. Бо ж перед ним лежало цілих триста шістдесят п’ять днів і ночей і він, ніж мучитись нетерплячкою вдома, волів провести їх у пошуках навдалу; а може, якимсь випадком Білий Кит, надумавши перебути місяці дозвілля у водах, далеких від його звичних і періодичних "пасовиськ", покаже свій зморшкуватий лоб десь у Перській чи Бенгальській затоці або китайських морях чи ще яких водах, куди вчащають кашалоти, а мусони, памперо, норд-вести, гарматани, пасати, будь-які вітри, крім "левантинця" та самуму, може, наженуть Мобі Діка на зигзагуватий шлях "Пеквода" — блукача довкола світу.

Та навіть коли ми погодимося з усім цим, чи по тверезому, спокійному розмислі нам не здасться божевільною така думка, ніби в безкраїх просторах океану можливо, навіть спіткавши того самотнього кита, впізнати його — так, наче якогось білобородого муфтія на людних вулицях Константинополя? Ні, аж ніяк. Бо, побачивши дивовижний, білий як сніг лоб Мобі Діка і його так само сніжно-білий горб, ніхто не міг би помилитись. "Та й хіба я не затаврував цього Мобі Діка? — часом мурмотів сам до себе Ахав, коли, засидівшись над картами далеко за північ, повертався до своїх невідчепних думок. — Хіба я не позначив його так, що він уже не може втекти від мене? Його широкі плавці продірявлені й порвані, наче вуха в заблуканої овечки!" І знавіснілі думки капітана задихано летіли й летіли в погоню за китом, аж поки голову йому змагала тяжка втома й кволість, і тоді він виходив на свіже повітря набратись нової сили. Ох, боже! Яких нестерпних мук зазнає той, кого поглинає не задоволене жадання помсти! Він і спить, зціпивши кулаки, а коли прокидається, на долонях його кривавляться сліди власних нігтів.

Часто, коли Ахава зганяли з постелі виснажливі, нестерпно яскраві нічні марення, що, підхопивши нитку цілоденної напруженої думки, тягли її далі й далі серед сплесків безумства й вирували без кінця в його розпаленому мозку, аж поки пульсування крові в скронях ставало нестерпним болем, і коли, як бувало часом, ті духовні конвульсії зривали саме його єство з підвалин і в ньому наче розверзалася прірва, з якої били блискавки та омахи полум’я, а навісні демони кивали йому звідти, щоб він стрибнув до них; коли під ним зяяло пекло його власної душі,— тоді по всьому кораблю лунав нестямний крик, і Ахав з вогнистими очима вискакував з каюти, немов утікаючи з вогненного ложа. Та все то, мабуть, не були невтримні вияви таємної слабості чи то страху перед власним наміром; навпаки, то були найвиразніші ознаки рішучості цього наміру. Бо в такі хвилини не божевільна свідомість того Ахава, котрий ліг у ліжко, — вигадливого, невідчепного переслідувача Білого Кита, — була тією силою, яка зганяла його в нападі жаху з постелі. Ту силу становило в ньому якесь одвічне, живе начало, чи то душа; вві сні, тимчасово відлучена від практичного розуму, який наяву користався нею, мов знаряддям чи засобом для досягнення своєї мети, вона мимовільно намагалась утекти від пекучої близькості цього несамовитого розуму, з яким у ту хвилину вже не становила одного цілого. Та розум не може існувати в людині інакше, як у сполученні з душею, і тому, очевидно, коли Ахав уже підпорядкував усі свої думки та фантазії одному найвищому задумові, цей задум, завдяки своїй невідступності, набув, усупереч усім богам і дияволам, якогось власного, незалежного буття. Так, він міг жити далі своїм похмурим життям, горіти похмурим вогнем, тим часом як живе єство людини, в якій він зродився, в нестямному жаху втікало від цього непроханого, незаконного виплоду. Отож стражденний дух, що жарів у очах того неначебто Ахава, котрий вибігав із каюти, був у ту хвилину пусткою, якоюсь безформною сомнамбулічною істотою — променем живого світла, яке не мало чого освітити, а отже, було само по собі марне й пусте. Хай бог тебе помилує, старий капітане: це ж твої власні думки витворили в тобі отаку нову істоту; а серце того, чия напружена думка робить з нього Прометея, довіку терзатиме орел, і цей орел — отой самий його витвір.

45

УРОЧИСТЕ СВІДЧЕННЯ

З погляду послідовності розповіді, а також завдяки непрямій дотичності до кількох дуже цікавих і дивних особливостей у звичках кашалотів попередній розділ у першій своїй частині не менш важливий, ніж будь-який із розділів цієї книжки. Та головну тезу його треба розвинути ще докладніше, щоб вона стала до кінця зрозумілою і щоб розвіяти будь-яку недовіру до правдивості головних моментів цієї історії, — недовіру, яку може породити в декого цілковита необізнаність зі справою.

Я не прагну виконувати цю частину свого завдання методично — з мене вистачить створити бажане враження, навівши окремі факти, відомі мені як китобоєві з власного досвіду або з надійних джерел; а вже з цих фактів потрібний висновок природним чином випливе сам собою.

Перше: я сам особисто знаю три випадки, коли кит, що втік безслідно разом з увігнаним у нього гарпуном, через деякий час (в одному з тих випадків — через три роки) був загарпунений знову й убитий рукою того самого гарпунника, бо в китовій туші знайшли два гарпуни, позначені однаковим особистим клеймом. У тому випадку, коли між обома подіями минуло три роки — а може, навіть більше, — чоловік, який ті гарпуни кидав, за той час устиг відпливти на торговельному судні до Африки, зійшов там на берег, пристав до однієї дослідницької експедиції, забрався з нею далеко в глиб континенту, де подорожував близько двох років, не раз і не два ризикуючи загинути від усяких гадів, дикунів, тигрів, отруйних випарів та всіх інших небезпек, які загрожують людині, що зважиться проникнути в ті невідомі краї. А тим часом кит, який носив у собі його гарпун, теж, напевне, мандрував своїми шляхами: нема сумніву, що він тричі обплив навколо світу й терся боками об усі узбережжя Африки, та все намарне. Той чоловік і той кит спіткалися знову, і чоловік переміг кита. Я кажу, що сам знаю три такі випадки і в двох із них бачив упольованих китів на власні очі, а також бачив обидва вийняті з убитої тварини гарпуни з відповідними клеймами. А в тому випадку, коли кита впольовано аж через три роки, склалося так, що я сам був у вельботі і першого, й другого разу — і за другим разом якнайвиразніше розпізнав щось ніби величезну бородавку під оком у кита: ту бородавку я запримітив ще першого разу, за три роки перед тим. Я кажу "три роки", але майже певен, що більше. Отже, оце вам три приклади, за які я можу поручитися сам; але й від інших людей, не вірити яким у цій справі нема жодних підстав, я чув про ще чимало таких випадків.

По-друге: хоч на суходолі про це нічого не знають, та ловцям кашалотів добре відомо, що було кілька історично засвідчених випадків, коли якогось певного кита впізнавали, зустрічаючи його в різний час у різних місцях океану. І впізнавали не тільки й не насамперед завдяки якимсь особливим фізичним прикметам, що вирізняли його з-поміж інших китів; бо, хоч би які особливі прикмети мав той чи той кит, китобої хутко усувають ті особливі прикмети, убивши його й перетопивши на особливо цінний лій. Ні, впізнавали його ось по чому: гіркий досвід кількох фатальних сутичок сповивав такого кита в очах китобоїв грізною славою небезпечного супротивника, немовби якогось Рінальдо Рінальдіні[70], і більшість китобоїв, побачивши, як він неквапно пропливає повз них, задовольнялися тим, що салютували йому, підносячи руку до зюйдвестки, а зав’язати ближче знайомство не намагалися. Достоту отак деякі бідолахи на суходолі, що їм трапилося познайомитись із гнівливою могутньою людиною, коли зустрінуть її на вулиці, тільки скромно вклоняються їй здалеку, боячись виявляти настирливість, щоб не вхопити добрячого стусана за нахабство.

Та кожен із цих знаменитих китів мав не тільки гучну особисту славу — чи навіть більше, славу всеокеанську, так би мовити. Він не тільки був знаменитий за життя, а потім здобув безсмертя в байках, розказуваних по матроських кубриках; ні, йому належалися всі права та почесті, пов’язані з гучним ім’ям. Так, він мав своє славне ім’я, немов Камбіз чи Цезар. Хіба не так, Тіморський Томе, уславлений левіафане, порубцьований, наче айсберг? Ти ж так довго чатував у Тіморському морі, і твій фонтан часто бачили з затінених пальмами узбереж Омбаю! Хіба не так, о Новозеландський Джеку, постраху всіх суден, що крейсували поблизу краю татуйованих людей? Хіба не так, о володарю Японії Моркване, чий високий струмінь часом, кажуть, нагадував сніжно-білий хрест на тлі синього неба? Хіба не так, о Доне Мігелю, чілійський кашалоте, чия спина була вкрита, мов панцер старої черепахи, таємничими ієрогліфічними письменами? Простіше кажучи, оце вам уже чотири кити, так само відомі дослідникам історії китоподібних, як Марій чи Сулла — знавцеві античності.

Та це ще не все. На Новозеландського Джека і Дона Мігеля, після того як вони не раз наробили великої біди на вельботах різних китобійних суден, кінець кінцем улаштували систематичне полювання і їх вистежили й убили відважні капітани-китобої, що вирушили в море, маючи на оці саме цю мету, як колись капітан Батлер продирався крізь Наррагансетську пущу з наміром схопити славнозвісного кровожерного дикуна Аннавона — найсильнішого воїна в короля індіанців Філіппа?[71]

Мабуть, саме тут буде найдоречніше згадати ще про один чи два моменти, які мені здаються важливими, бо вони в друкованій формі можуть підтвердити з усіх поглядів вірогідність цілої історії Мобі Діка, а особливо її трагічного кінця.