Мобі Дік - Мелвілл Герман
Згадайте білого ведмедя Арктики й білу акулу тропічних морів: через віщо вони видаються такими моторошними страховищами, як не через їхню лискучу, снігову білість? Саме ця примарна білість надає безмовній злобності їхнього вигляду відтінку якоїсь мерзотної вкрадливості, не стільки жахливої, скільки огидної. Тому навіть пазуристий тигр у своїй геральдичній шкурі не здатен так похитнути нашу відвагу, як сповитий у саванну білину ведмідь або акула[62].
Або згадайте альбатроса: звідки взялась ота хмара містичного подиву й блідого жаху, що сповиває цей блідий привид у будь-чиїй уяві? Не Кольрідж[63] перший оточив її цими чарами, а велика необлесно правдива лауреатка самого господа — Природа.[64]
Серед хронік нашого американського Заходу та індіанських переказів найбільш уславилась легенда про Білого Коня Прерій — розкішного молочно-білого огиря з великими очима, маленькою головою, широкими грудьми і гордою величною ступою, в якій просвічує гідність тисячі царів. Він був обранцем-Ксерксом величезних табунів диких коней, чиї пасовиська в ті дні не мали інших огорож, крім Скелястих та Аллеганських гір. На чолі свого вогнедишного війська він мчав через ті простори на захід, як зоря-обранка, яка щовечора виводить на небо легіони світил. Лискучий водоспад гриви, вигнута дугою комета хвоста прикрашали його пишніше, ніж могла б прикрасити збруя, оздоблена золотом і сріблом. То було царствене, неземне видиво ще не занепалого західного світу, яке в очах давніх слідопитів і мисливців воскрешало славу тих предковічних часів, коли Адам ходив по землі в усій величі, мов божество, широкогрудий і безстрашний, як цей могутній кінь. Чи то він серед своїх ад’ютантів та придворних виступав на чолі незліченних когорт, що ринули по степах нескінченним потоком, немов велика ріка Огайо, чи то з роздутими гарячими ніздрями, які червоніли крізь його прохолодну молочну білість, ганяв учвал, озираючи своїх підданих, що розсипалися довкола, скільки око сягає, і скубли травицю, — в якому б вигляді не являвся він, та завжди був предметом шаноби, змішаної зі страхом, навіть для найвідважніших індіанців. І з того, що оповідають легенди про цього царственого коня, не лишається сумнівів, що саме благородна білість сповивала його ореолом божественності, а та божественність мала в собі щось таке, що, викликаючи шанобу, водночас навівало невимовний страх.
Та є й приклади, коли білість утрачає весь той дивний ореол слави, який огортає її в образах Білого Коня й Альбатроса.
Що саме в людині-альбіносі так незвичайно вражає наше око, відштовхує нас — часом аж настільки, що її цураються близькі люди і навіть рідня? Це властива їй білість, від якої походить і сама назва таких людей. Хоч би альбінос мав нормальну людську статуру, без ніяких тілесних вад, але сама ота білість, що проникає його наскрізь, робить його дивно бридким, бридкішим за найпочварнішого виродка. Чому воно так?
Та й у зовсім інших аспектах, у своїх менш матеріальних, але не менш грізних виявах природа не обминає цього найголовнішого атрибута жахливості. Адже залізнорукий привид Південних морів за свою сніжно-білу льодяну барву дістав прізвисько — Білий Шквал. І винахідлива людська злоба, як свідчить багато історичних прикладів, не знехтувала такого сильного допоміжного засобу. Як разюче підсилює він ефектність отієї сцени в хроніці Фруассара[65], коли замасковані сніжно-білими символами своєї корпорації відчайдушні гентські Білі Каптури [66] вбивають на ринковому майдані графського управителя!
Так само щоденний багатовіковий досвід усього людства засвідчує надприродність цього кольору в деяких речах. Нема сумніву, що у зовнішньому вигляді мерця найдужче страшить нас мармурова блідість його обличчя, немовби та блідість є не тільки ознакою смертельного ляку тут, на цьому світі, а ще й свідченням жаху перед дивами, побаченими на тому світі. І з цієї блідості мерців ми запозичуємо й знаменний колір савана, в який убираємо їх. Та навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані… Так, коли вже ми погрузли в цих жахах, то ще згадаймо, що й сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні[67].
Отже, хай хоч які величні чи прекрасні речі пов’язують люди з білістю в інакшому настрої, але ніхто не може заперечувати, що в своєму найглибшому, найчистішому вигляді вона породжує в душі саме такі дивні почуття.
Та хоч би ми й установили це незаперечно, як може смертний пояснити таке явище? Аналізувати його не видається можливим. А що як навести кілька прикладів, коли оця сама білість, хоч у дану мить зовсім чи майже зовсім вільна від асоціацій з будь-чим жахливим, однаково справляє на нас такий самий по суті магічний вплив? Може, так нам пощастить ненароком знайти якийсь ключ до розгадки таємниці, що цікавить нас?
Спробуймо. Але в таких речах тонкі міркування апелюють до тонкого розуміння, і людина, позбавлена уяви, не зможе пройти за іншою людиною в ці двері. І хоч, напевне, принаймні деяких із тих фантастичних вражінь, що їх ми збираємося тут відтворити, свого часу зазнавала більшість людей, та мало хто усвідомлював їх у ту хвилину, а тому, можливо, й не зуміє пригадати тепер.
Чому в людини з наївною фантазією, а до того ж не дуже обізнаної зі справжнім значенням цього церковного свята, сама згадка про Білий тиждень викликає в уяві довгу, похмуру, безмовну процесію богомольців, що посуваються вперед повільно, посхилявши голови, вкриті шапками свіжовипалого снігу? Або чому в невченого, неначитаного протестанта з центральноамериканських штатів побіжна згадка про "білих братів" і "білих сестер" — ченців та черниць з ордену кармелітів — викликає в уяві образ якоїсь сліпоокої статуї?
Або чому Біла вежа в лондонському Тауері, незалежно від легенд про ув’язнених у ній войовників чи королів (самі ті легенди цього до кінця не пояснюють), впливає на уяву американця, який потрапив туди вперше, куди сильніше, ніж інші високі споруди, її сусідки — Бічна вежа чи навіть Кривава? А оті ще вищі вежі — Білі гори в Нью-Гемпшірі; чому під певний настрій на згадку про них зразу уявляється щось величезне й примарне, тоді як думки про Синій кряж у Вірджінії сповнені ніжною, тихою, росяною мрійливістю? Або ще — чому, незалежно ні від яких географічних довгот і широт, назва Білого моря пробуджує в нас такі моторошні уявлення, тоді як згадка про Жовте море заколисує нас простими земними думками про довгий, ясний, спокійний день на лагідних хвилях, а потім про незвичайно яскравий і все ж таки дрімотний захід сонця? Або — коли вже взяти приклад із царини чистої фантазії,— чому, читаючи старовинні казки Центральної Європи, ми сприймаємо отого "високого блідого чоловіка" з лісів Гарцу, чия незмінна блідість безшелесно пропливає серед зелені гаїв, як примару незрівнянно жахливішу від усієї верескливої нечисті з Блоксбергу? [68]
А Ліма? Чому Ліма, це безслізне місто, здається найдивнішим і найсмутнішим містом у світі? Не через спомин про страшні землетруси, від яких валились собори; не через навали бурхливого моря; не через безслізність її сухих небес, що ніколи не зронять ні краплі дощу; і не через вигляд отого широкого поля нахилених веж, обвалених карнизів, перекошених хрестів, схожих на спущені реї об’якореного флоту; і не через вулиці її передмість, де стіни будинків лежать одна на одній, наче карти в нескладеній колоді. Ні — через те, що Ліма сповилась у білу запону, і в отій білості її скорботи й таїться найбільший жах. Вікодавня, як сам Пісарро, ця білість надає руїнам міста вічної свіжості; вона не допускає веселої зелені цілковитого розпаду, а встилає розвалені фортечні мури застиглою блідістю невиліковного паралічу.
Я знаю, що в уявленнях широкого загалу це явище білості зовсім не вважається головним чинником, який ще додає страхітності речам, уже й так страхітним; крім того, уми, не наділені уявою, не бачать нічого жахливого в тих речах, що наводять жах на інших людей майже виключно цією білістю, особливо коли вона виступає в будь-якій подобі, близькій до безмовності або до всеосяжності. Може, дальшими прикладами мені пощастить пояснити обидва ці твердження.
Перший приклад. Коли мореплавця, що наближається вночі до незнайомого узбережжя, розбудить гуркіт прибою, відчутий ним страх тільки загострить усі його чуття й увагу. Та коли в таких самих обставинах, піднятий опівночі з койки, він побачить, що корабель суне через таку молочно-білу воду, ніби з мисів недалекого суходолу скотились у море й плавають круг судна цілі табуни кудлатих білих ведмедів, — тоді цього моряка охоплює безмовний, забобонний жах. Примарна білість спіненої води страшна для нього, ніби справжня мара, і хай навіть лот засвідчує йому, що дна тут іще не дістати, та серце в його грудях німіє, і німіють руки на стерні, і він не може заспокоїтись, поки корабель не опиниться знов на синіх хвилях. Але котрий моряк признається вам: "Сер, я не так злякався підводних скель, як нажахався отієї паскудної білості"?
Другий приклад. Укриті сніговою попоною Анди, що весь час бовваніють перед очима тубільця-індіанця з Перу, звичайно не викликають у нього ніякого страху — хіба що, може, йому уявиться вічна морозна самотина, яка панує на тій величезній висоті, та набіжить цілком природна думка: яке б це було страхіття — заблудити в такій негостинній пустелі! Те саме можна сказати й про колоніста з нашого американського Заходу, що більш-менш байдужно споглядає вкриту сніговими заметами безкраю прерію, де жодна тінь дерева чи хоч би кущика не порушує застиглої, завороженої білості. Але не так часом буває на серці в моряка, що бачить круг себе антарктичне море, коли на грані корабельної аварії замість веселки, що обіцяє надію й розраду в скруті, пекельна гра морозного повітря показує йому якесь безкрає кладовище, що шкіриться до нього своїми вбогими крижаними надгробками та поколотими хрестами.
Та, можливо, ви скажете, що весь цей свинцевобілильний розділ про білість — це тільки білий прапор, піднятий полохливою душею: мовляв, ти піддаєшся іпохондрії, Ізмаїле.
Тоді поясніть мені: чому оцей молодий, дужий лошак, що народився в котрійсь із тихих долин Вермонту, де нема й сліду ніяких небезпечних звірів, — чому він у найпогідніший день, коли ви тільки труснете позад нього новою підстилкою з бізонової шкіри, так щоб він навіть не побачив її, а тільки почув мускусний запах дикої тварини, здригнеться, захропе, викотить очі й почне в нестямному страху бити копитами землю? Зі своєї зеленої північної батьківщини він не виніс жодних спогадів про удари рогів якоїсь дикої тварини, і дивний мускусний запах, почутий ним, не може нагадати йому ні про які минулі небезпеки; бо й що може знати він, цей новоанглійський лошак, про чорних бізонів далекого Орегону?
Нічого, звісно; але й у цій безсловесній тварині ви спостерігаєте інстинктивне знання демонізму нашого світу.
