Пертська красуня - Скотт Вальтер
То він, кажете, видужує?. Ну, це мене дуже втішає, і, коли вже ви не дозволяєте мені поглянути, чи до лиця Кет її нічна сорочка, то я побіжу до Грифа, до своїх братів-"маврів".
— 0, постривай ще хвилинку!.. Ти ж бо товариш Генрі Вінда і робиш йому неабияку послугу, привласнюючи собі деякі його подвиги, зокрема й цей останній. Я був би радий, якби ти відвів від нього й інші звинувачення, що їх приписують йому люди.
— Присягаюся руків'ям свого меча, батьку Саймон, все це чорний наклеп, чорний, як саме пекло! Ха, щит і клинок! Хіба люди меча не повинні стояти горою один за одного?!
— Вислухай мене терпляче, сусіде шапкар! Ти можеш, коли схочеш, добре прислужитися Смітові, і ти, бачу, вже збагнув що й до чого. Я вибрав порадитись саме тебе... Не те що я маю тебе за найбільшого мудрака в Перті... Я б збрехав, якби так^ сказав.
— Ах-ах-ах,— самовдоволено проказав шапкар.— Я знаю, чого, по-вашому, мені бракує: ви, голови холодні, вважаєте нас, голів гарячих, дурнями... Я чув десятки разів, як люди називали так Генрі Вінда.
— Холодна голова теж може порозумітися з гарячою головою,— промовив Главер.— Ти добра душа, Олівере, і, гадаю, любиш свого щирого товариша. Останнім часом у нас із ним не все гладенько,— провадив Саймон.— Ти ж, мабуть, знаєш, діло йшлося до одруження моєї Катаріни з Генрі Гоу...
— Та чув я таку баєчку ще від Валентинового дня... Ех! Щасливий буде той чоловік, котрий завоює серце Пертської Красу-
3е... Але шлюб зіпсував життя не одному бравому молодцеві! єні й самому трохи жаль...
— Про £вої жалі ти, сусідо, поки що, будь ласкавий, помовч,— досить роздратовано перебив Праудф'юта рукавичник.— Ти ж, либонь, знаєш, Олівере, що дехто з язикатих жінок, які люблять стромляти свого носа в усе на світі, оббрехали Генрі,— буцімто він волочиться з усякими там мандрівними співачками й іншими пройдисвітками. А Катаріна взяла ці плітки близько до серця, та й мені стало прикро за дочку,— адже він, її Валентин, з самого ранку покинув дівчину і цілісінький божий день водився з неподобною компанією, тоді як давній звичай давав йому нагоду прислуговувати моїй дочці. Одне слово, коли він пізно ввечері на Валентинів день припхався сюди, я, старий дурень, зопалу сказав йому, щоб вертався до своєї приятельки і не пустив його на поріг. Відтоді я Генрі не бачив і вже думаю собі, чи не поквапився в цьому ділі. Катаріна ж у мене — єдине дитя, і краще нехай її прийме сира земля, ніж вона потрапить до рук розпусника. Але досі мені здавалося, ніби я знаю Генрі Гоу як рідного сина. Я просто не йму віри, що він здатний з нами так повестися, і, може, ще знайдеться пояснення такого його вчинку. Мені порадили розпитати Двайнінга,— аптекар нібито сам привітався зі Смітом, коли той прогулювався із своєю обраницею... І, якщо вірити Двайнінгові, та дівка була Смітова кузина, Джоен Летам. Тільки ж ти знаєш: у того торговця зіллям на язику одне, а на пиці написано зовсім інше... Одне слово, ти, сусідо, на розум не дуже багатий... Тобто, я хотів сказати, що ти надто чесний... і не зможеш збрехати. А Двайнінг прохопився, ніби ти теж бачив ту дівку...
— Я бачив ту дівку, Саймоне Главер?! Двайнінг каже, ніби я бачив ту дівку?!
— Та ні, не зовсім так... Він каже, начеб ти йому розповідав, що бачив коваля в компанії з тою...
— Двайнінг бреше, і я дам тому аптекареві такого перцю, що йому і власне зілля не поможе! — вигукнув Олівер Праудф'ют.
— Як?! Ти йому зовсім не казав, що спіткав їх?
— А якщо й казав? — відповів шапкар.— Хіба він не присягав, що не обмовиться про це жодній живій душі? Коли аптекар переказав про все вам, то він — брехун!
— Виходить, ти не бачив Сміта в компанії з тією безсоромницею, як ходять чутки? — спитав Саймон.
— Отуди к бісу! Може, бачив, а може, й не бачив. Послухайте, батьку Саймон... Вже чотири роки, як я одружений. То хіба я можу пам'ятати, які ніжки в мандрівних співачок, як вони ними ступають, які мережива в них на спідничках і інші подробиці? Ні, нехай про це думають такі нежонаті шибайголови, як наш приятель Генрі!
— Тепер усе зрозуміло,— промовив глибоко роздратований рукавичник.— Ти таки бачив, як на Валентинів день він вештався на очах у всього міста...
— Та ні ж бо, сусідо!.. Я Здибав їх у найглухішому і найтем-нішому провулку Перта. Генрі хутко поспішав додому і, як належить галантному кавалерові, тяг на собі і кралю, і всі її бебехи,— на одній руці собачка, а на другій повисла та потіпаха. По-моєму, вона була навіть досить нічогенька...
— О, добрий святий Іоанне! — простогнав рукавичник,— Та перед такою ганьбою навіть щирий християнин зречеться своєї віри й від гніву почне поклонятися Магаунду! Ні, Генрі Гоу більш не побачить моєї дочки! Як на мене, то краще нехай вона піде з голоногим катераном у дикі гори, ніж повінчається з чоловіком, що вже тепер забуває і про честь, і про порядність... Геть його!
— Годі вам! Годі, батьку Саймон! — промовив лагідний шапкар.— Ви забули, що таке молода кров. Він не довго водив з тою блукалицею компанію, бо... Сказати правду, я за ним трохи пройшов назирці... 1 бачив, як перед світанком Генрі повів свою грішну красуню до пристані Богоматері, щоб спровадити її Теєм із Перта. І знаю напевне,— я розпитав людей,— що 'вона попливла на вітрильнику до Данді. Отож самі бачите: з боку Генрі то була всього-на-всього скороминуща забава.
— Він приходить сюди,— гірко промовив Саймон,— вимагає, щоб його пустили до моєї доньки, а тим часом удома його жде ота повійниця! Як на мене, то краще вже нехай би він порішив двадцятьох чоловік!.. Тут нема чого й балакати, а тобі, Олівере, й поготів, бо хоч ти й не такий, але хотів би, щоб і про тебе таке казали... Але ж... ^ '
•— Ой, та неч беріть цього так близько до серця! — сказав шапкар. До нього аж тепер дійшло, як він нашкодив своїм язиком товаришеві і чим може обернутися невдоволення Генрі для нього самого, Праудф'юта, якщо коваль довідається про цю розмову, хоч на неї Олівера штовхнуло скоріше марнославство, ніж лихий намір.— Не іреба забувати,— провадив він,— що молодість часто буває нерозважлива. Випадок підіб'є людину на такий безглуздий вибрик, а сповідь зітре його з пам'яті. Я не
побоюсь вам признатися, батьку Саймон, що хоч моя дружина й найприємніша жінка в місті, а все ж таки я...
— Помовч, дурноголовий хвалько! — вибухнув вельми розгніваний рукавичник.— У твої любовні й бойові пригоди ніхто не вірить. Коли вже ти не дихнеш, як не брехнеш, бо така в тебе натура, то невже ти не можеш придумати щось вірогідніше? Думаєш, я не бачу тебе наскрізь? Та я знаю твою душу, як власну кишеню! Хіба ж я не розумію, плюгавий ти сукнорізе, що якби про оці похваляння та почула твоя жіночка, ти не по-СР/ІІВ би переступити поріг власного дому, як не посмін би схрестити зброю з дванадцятирічним хлопчаком, котрий уперше в житті вийняв з піхов меч! Присягаю святим Іоанном, ось візьму та перекажу твоїй Моді, чим ти тут так хвацько вихваляєшся, дістанеться ж тоді тобі за твій довгий язик!
Почувши таку погрозу, шапкар так здригнувся, ніби над вухом у нього зненацька тьохнула стріла —з арбалета. І він тремтячим голосом відповів:
— Ох, добрий батьку Главер! Не покладайтеся надто на своє сиве волосся! Не забувайте, любий сусіде, що ви застарий сваритися з молодим вояком! А щодо моєї Моді, то тут я сумніву не маю: хто-хто, а ви не станете руйнувати мир у чужій сім'ї!
— А ти не дуже на це сподівайся, чванько! — вигукнув розлючений Главер.— Забирайся геть і не забудь прихопити з собою те, що ти називаєш своєю головою, а то я згадаю на хвилю молодість і розтрощу твій черепок!
— Весело ж ви провели масницю, сусіде,— промовив шапкар,— і я бажаю вам спокійного сну. А завтра ми стрінемось не так вороже.
— А нині геть з мого дому! — гримнув рукавичник.— Мені соромно, що твій дурний язик примусив мене так розхвилюватися... Бовдур... Надолобень... Клятий чванько! — усе викрикував Главер, упавши в крісло після того, як шапкар ушився.— Дня не проживе, аби чогось не вигадати, а тут, бач, йому забракло совісті придумати яку-небудь побрехеньку й виручити з біди свого товариша! А я?.. Я теж добрий! Хотів у глибині душі знайти якусь зачіпку, щоб пробачити жорстоку образу, ваподіяну мені й моїй дочці! Я так добре думав про Генрі, що ладен був повірити найгрубішій вигадці отого хвалькуватого віслюка! Гаразд, не варто про це думати. Не треба давати на поталу наше чесне ім'я, хоч би тут усе розсипалося на порох!
Поки старий Главер терз'ав собі душу через те, що так не дб речі підтвердилася чутка, в яку досі йому не хотілося вірити, вигнаний за двері "мавр" дістав нагоду поміркувати у прохолоді й темряві лютневої ночі про наслідки, до яких міг призвести непогамовний гнів рукавичника.
"Та це ще ніщо проти люті Генрі Вінда! — міркував Олівер.— Той, бувало^ вбивав чоловіка й за куди меншу провину, не те що посіяти незлагоду мілс ним і Катаріною з її торопленим старим батьком! Звісно, мені краще було б усе заперечувати. Але ж кортіло показати, що А теж багато чого знаю і ого-го який кавалер (бо я справді такий і є). Що ж його тепер робити — податися до Грифа й доіуляти до кінця?.. Тільки ж Моді, коли прийду додому, зніме таку бучу... Але ж сьогодні, як-не-як, свято, можу ж я ввечері собі дещо дозволити!.. Я ж бо... Ні, до 1 рифа я не піду... Подамся краще до Сміта, він має бути вдома, адже сьогодні на гулянці його ніхто не бачив. Попробую з ним помиритись і пообіцяю замовити за нього слівце перед Главе-ром. Гаррі хлопець простий, щирий, і хоч у бійці він, думаю, і взяв би наді мною гору, зате в сварці на словах я скручу його в баранячий ріг. На вулицях тепер тихо... і ніч темна, а як спіткаю баламутів, то нишком сховаюся. Піду-таки до Сміта, перетягну його на свій бік, і тоді чхати мені на старого Саймона! Святий Рінган проведе мене крізь цю ніч, і я радше відкуїпу собі язика, ніж знозу втелющуся в якусь халепу! Коли в того дідугана закипіла кров, він зробився схожим скоріше на різника, ніж на рукавичника!
Отак міркуючи, хоробрий Олівер хутко, однак по змозі тихіше чимчикував до провулку, де, як наш читач уже знає, жив коваль. Та лиха доля не хотіла від нього відставати. Тільки-но Праудф'ют завернув на Верхню, тобто головну, вулицю, він почув зовсім близько гучну музику й голоси.
"То мої веселі друзяки, брати-"маври",— подумав шапкар.— Я серед сотні інших упізнаю ребек старого Джеремі.
