Очима клоуна - Белль Генріх

Можливо, ця ідея і реальна, але в той момент я відкинув її — надто складна, робила мене залежним від багатьох реквізитів та технічних випадковостей, а до того ж, може трапитися робітник сцени, одурений колись на фронті якимсь рейнландцем, то він ще чого доброго відкриє холодильничок — і весь номер зійде нанівець. Другий варіант кращий: не змінюючи рис обличчя, а тільки набіливши його, сісти на приступку вокзалу й наспівувати "Лоретанську літанію", акомпануючи собі на гітарі. А поряд покласти капелюх, який я колись одягав, імітуючи Чапліна, от тільки не було монет для принади. Непогано б покласти гріш, один гріш і п'ять пфенігів — ще краще, а найкраще три монети: десять, п'ять і два пфеніги. Нехай люди бачать: я не якийсь там релігійний фанатик, що гребує скромною милостинею, хай бачать, що я вдячний за будь-яку лепту, навіть за мідну. Потім я покладу туди ще й срібну монету, вона має свідчити, що тут і більшу милостиню не тільки не відхиляють, а й дають добрі люди. Я й сигарету покладу в перевернутий капелюх — більшості людей легше вийняти пачку з сигаретами, ніж гаманець. Звичайно, рано чи пізно з'явиться якийсь поборник громадського порядку й вимагатиме пред'явити ліцензію вуличного співака або хто-небудь з комітету боротьби з богохульством визнає сумнівною релігійність моєї програми. На той випадок, коли мене спитають про документи, я триматиму біля себе брикет бурового вугілля, напис на рекламі "Обігрівайся Шніром" знають навіть діти, чорний напис "Шнір" жирно підкреслю червоною крейдою, можливо, що попереду домалюю літеру "Г.". Це буде незвичайна візитна картка, зате недвозначно ясна: "Дозвольте відрекомендуватися — Шнір". А в одному ділі мені міг би й справді допомогти батько, і це б йому нічого не коштувало: міг би дістати мені ліцензію вуличного співака. Йому досить подзвонити обер-бургомістру чи поговорити з ним про це в Великопанському клубі під час гри в скат. Це він, певно, зробив би для мене. Тоді б я міг спокійно сидіти на приступці вокзалу й чекати поїзда з Рима. Якщо Марі знайде в собі силу пройти повз мене, не обнявши мене, то й тоді ще лишиться вихід — самогубство. Але це потім, десь пізніше. Я не поспішав думати про самогубство з причин, які можуть декому здатися зарозумілістю: хотів зберегти себе для Марі. Вона може розійтися з Цюпфнером, і тоді наші відносини стали б ідеальним повторенням історії Безевіца: вона була б моєю коханкою назавжди, бо церква офіційно її ніколи б не розлучила з Цюпфнером. А там — досить звернути на себе увагу телебачення, знову прославитись, і церква на все закриє очі. Мені ж вінчатися з Марі зовсім не обов'язково, і тому їм навіть не доведеться стріляти в мене з тієї іржавої гармати Генріха Восьмого.

Мені стало значно краще. Коліно стухало, біль заспокоювався, лишалися мігрень та меланхолія, але я до них звик, як до думки про неминучу смерть. Справжній митець не забуває про смерть ніколи — як добрий пастор про молитовник. Я навіть точно знаю, що буде після моєї смерті: могильного склепу Шнірів я не уникну. Мати плакатиме й твердитиме, ніби тільки вона єдина й розуміла мене. Після моєї смерті вона буде кожному стрічному розповідати, "яким у дійсності був наш Ганс". Мати досі переконана і, певно, буде переконана на віки вічні, що я "хтивий" і "жадібний до грошей". Вона говоритиме: "Так, наш Ганс був обдарований, тільки, на жаль, хтивий і жадібний до грошей... і, на жаль, зовсім не дисциплінований, а такий обдарований, такий обдарований..." Зоммервільд скаже: "Наш добрий Шнір був чарівний, такий витончений, — тільки, на жаль, у нього була непереборна антипатія до клерикалів і ніякого чуття до метафізики". Блотерт жалкуватиме, що за мого життя не видали закону про смертну кару і що мене публічно не стратили. Для Фредебойля я буду "незамінним типом людини без будь-якої соціологічної послідовності". Кінкель плакатиме щиро й нестримно, буде глибоко зворушений, але запізно. Моніка Сільвс ридатиме, наче вона — моя вдова, і каятиметься, що зразу не прийшла до мене й не приготувала мені омлет. Марі просто не повірить, що я помер, — вона кине Цюпфнера, їздитиме з готелю в готель, шукаючи мене, але марно.

Батько мій досхочу навтішається трагізмом ситуації і буде каятись, що, йдучи від мене, потай не поклав на шафу принаймні кількох стомаркових купюр. Карл та Сабіна плакатимуть нестримно, так плакатимуть, що учасникам похорону це здаватиметься неестетичним. Сабіна весь час непомітно соватиме руку в кишеню Карла, бо знову забуде свого носовика. Едгар вважатиме своїм обов'язком стримувати сльози, можливо, після похорону піде в наш парк і ще раз виміряє кроками стометрову доріжку, а потім повернеться вже сам на кладовище й покладе на меморіальну плиту Генрієтти великий букет троянд. Ніхто, крім мене, не знає, що він був закоханий у неї, ніхто не знає, що на всіх листах, які я спалив, на звороті прізвища відправника, стояли ініціали "Е. В.". І ще одну таємницю я візьму з собою в могилу: одного разу я спостерігав, як мати в підвалі потай прослизнула в комірку з продуктами, відрізала собі товстий шматок шинки і їла, стоячи, квапливо пхаючи її в рот пальцями; від того видовища мені навіть не стало гидко, тільки дивно, і я був скорше зворушений, ніж обурений. Я саме тоді без дозволу спустився в підвал відшукати старі тенісні м'ячики і, почувши її кроки, зразу вимкнув світло; але бачив, як мати взяла з полиці банку яблучного повидла, поставила банку знову на полицю, бачив, як її лікоть рухався туди й сюди, коли вона щось різала, а потім почала запихати в рот згорнуту трубкою скибку шинки. Цього я ніколи не розповідав і ніколи нікому не розповім. Моя таємниця засне навіки під могильною плитою в склепі Шнірів. Як не дивно, але я поважаю істот, до яких сам належу, тобто людей.

Коли помирає хтось мені подібний, я печалюсь. Навіть над могилою матері я заплакав би. Біля могили старого Деркума я довго не міг опам'ятатись: все кидав лопатою землю на голі дошки труни, чув за спиною чийсь шепіт, що так не годиться, але не переставав сипати землю, поки Марі не взяла з моїх рук лопату. Я вже більше не хотів бачити ні його крамнички, ні того будиночка, не хотів брати звідти нічого на пам'ять. Абсолютно нічого. Марі повелася тверезо: вона продала ту крамничку й відклала гроші "для наших діток".

Я вже зміг, не шкутильгаючи, сходити в передпокій і взяти гітару. Зняв з неї футляр, зсунув докупи два крісла, підтягнув до себе телефон, ліг і почав настроювати гітару. Взяв кілька акордів, і мені полегшало. А заспівав — стало ще краще. "Mater amabilis — mater admirabilis"[22] — співав я, a рефрен — "ora pro nobis" — підсилив звуками гітари. Номер сподобався мені. З гітарою в руках, перевернутим капелюхом поряд, зі своїм справжнім обличчям — так я можу чекати поїзда з Рима. Mater — boni consilii.[23] Адже Марі сама сказала, коли я з грішми повернувся від Едгара Вінекена, що ми більше ніколи, ніколи не будемо розлучатись, — "поки смерть нас не розлучить", — а я ж іще не помер. Фрау Вінекен завжди говорила: "Хто співає, той ще живе" — і ще: "Кому їжа до смаку, той не пропаде". А я співав і відчував голод. Не можу собі уявити, як Марі житиме осіло: ми з нею кочували з міста до міста, з готелю до готелю, а коли доводилося лишитись на кілька днів, вона завжди говорила: "Ці розкриті чемодани дивляться на мене, наче роззявлені пащі, щоб їх чимось напхали", — і ми напихали пащі чемоданів, а коли я мусив затриматись на кілька тижнів, вона бігала по місту, як по старовинних розкопках. Кінотеатри, церкви, легковажні газетки, "не-гнівайся-друже". Невже їй і справді хочеться взяти участь у пишній літургії, де Цюпфнера будуть посвячувати в рицарі Мальтійського ордену, серед канцлерів і президентів, а потім вдома власними руками виводити гарячим утюгом воскові плями з рицарських шат? Звичайно, кому що до смаку, але ж тобі, Марі, це не до смаку. Краще вже покластися на невіруючого клоуна, який завчасно розбудить тебе, щоб не спізнилася до меси, а в разі потреби — оплатить і таксі до церкви. Мою синю трикотажну сорочку тобі ніколи не доведеться прати.

24

Коли задзвонив телефон, я на якусь мить розгубився. Вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не пропустити дзвінка до квартири і відчинити двері Лео. Я поклав гітару, глянув на апарат, що деренчав без угаву, зняв трубку і гукнув:

— Алло?

— Ганс? — сказав Лео.

— Так, — відповів я, — от і прекрасно, що ти йдеш до мене.

Він помовчав, кашлянув, мені вже здалося, що то не його голос, але він нарешті сказав:

— У мене є для тебе ті гроші...

"Ті гроші" прозвучало якось химерно. Взагалі у Лео було дивне уявлення про гроші. Він не має майже ніяких потреб — не курить, не п'є, вечірніх газет не читає і в кіно ходить лише тоді, коли принаймні чоловік п'ять, яким він цілком довіряє, скажуть йому, що цей фільм варто подивитись, а трапляється це раз у два-три роки, їздити в трамваї він не любить — краще піде пішки. Коли він сказав "ті гроші", у мене зразу підупав настрій. Якби він сказав "трохи грошей", я зрозумів би, що йдеться про дві марки. Намагаючись заглушити тривожне передчуття, я запитав хрипким голосом:

— Скільки?

— Е-е... — мовив він, — шість марок і сімдесят пфенігів.

Для Лео це була сила грошей, по-моєму, для його так званих особистих потреб їх вистачило б років на два: іноді — перонний квиток, пакуночок м'ятних пастилок, гріш жебракові, він навіть не потребував сірників, і якщо купував коробочку, щоб мати їх напохваті, коли доведеться дати припалити "старшим", то йому вистачало її на цілий рік; і хоч носитиме ту коробочку цілий рік, вона буде в нього ніби нова. Звичайно, йому час від часу треба ходити до перукарні, але для цього він, певно, бере гроші з особливого рахунку, який батько завів йому для потреб навчання. Раніше він, бувало, купував квитки на концерт, але частіше брав у матері її запрошення. Багатим же значно більше дістається всього задарма, ніж бідним, а те, що доводиться купувати, їм відпускають дешевше; у матері завжди був каталог оптових цін — я гадаю, вона не посоромиться й поштові марки закупати оптом, подешевше. Шість марок сімдесят пфенігів — для Лео значна сума.